КРИТИКИ ,ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ, КРАЄЗНАВЦІ І ПИСЬМЕННИКИ ПРО ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ

    З М І С Т

1.ДЗЮБА І.М.За високу майстерність. Уривки
2.ОЛІФІРЕНКО В.В., ОЛІФІРЕНКО С.М.Періодизація літературного життя на Донбасі
3.БОНДАРЧУК П.Ф.Оповідки про письменників. Уривки
4.ДЗЮБА І.М. Донбас—край українського слова
5.ТЕРЕЩЕНКО В. Розхристане серце Сосюри
6.ЛАЗОРЕНКО С.Тема Донеччини в інтимній ліриці Володимира Сосюри

1.
І.М.ДЗЮБА. ЗА ВИСОКУ МАЙСТЕРНІСТЬ
(про творчість донецьких письменників ж
50-х років ХХ ст.)

Серед художніх і критичних творів , нарисів на  злобу дня , надрукованих на сторінка “Забою”— “Літературного Донбасу”—“Донбасу” багато таких, що відійшли в минуле разом із своїм часом, смаками та ідеологічними настановами, зумовленими “етапами великого будівництва”. Очевидно, це закономірний процес літературного розвитку. Тим паче, що великий соціальний експеримент   побудови щасливого суспільства не вдався і міцно прикуті до колісниці державної  ідеології письменники та їхні твори відходять у минуле разом із крахом ідейних основ  того духовного  світу.
Та є на сторінках журналу як у минулому, так і тепер речі непроминущі. Серед них  можна з певністю назвати одну з перших критичних статей нині широко відомого літературознавця і критика  Івана Дзюби.  Це стаття “За високу майстерність”, що була надрукована в 1953  році на сторінках попередника сучасного “Донбасу” — альманаху “Донбас”. Зрозуміло, що критик не міг тоді оминути тодішні ідеологічні приписи і канони “власть імущих” . Разом з тим, проникливий погляд молодого критика  у суть поетичних речей, уміння аргументувати свої висновки історичними уроками досягнень і втрат художньої літератури , є корисними і сьогодні як для тих ,хто вивчає літературний процес, так і для тих, хто його творить.
Пропонуємо читачу окремі сторінки з критичного огляду І.Дзюби здобутків письменників Донбасу початку 50-х років.

...Обратимся к сборникам стихотворений. В течение 1952-53 гг. их было выпущено несколько. Так, изданы новые поэтические произведения Г.Бойко, П.Шадура, В.Труханова, Б.Радевича, С.Бугоркова. Областным издательством было  выпущено 4 первых сборника молодых поэтов С.Цванга, В.Мухина, Г.Кривды, В.Демидова. Все это — и особенно рост литературной молодежи несомненно свидетельствует о том, что творческая жизнь донецкой писательской организации становится более оживленной и содержательной.
Большинство указанных сборников неоднократно рецензировались  в областной и республиканской печати. Мы хотели бы только сделать некоторые общие замечания и поставить некоторые вопросы.
По прочтении сборника бросается в глаза их однообразие, их чрезмерное сходство. Дело, конечно, не в совпадении тематики, а в том, что у авторов зачастую нет стремления раскрывать темы по-своему, по-новому, сделать “открытие”, нет стремления к творческой оригинальности. Поэтому они порою удручающе похожи друг на друга.
Новизны, без которой нет настоящего произведения, поэтической “езды в незнаемое” — вот чего требовал от поэтов Маяковский И это требование повторяет советский читатель.
Разумеется, полная, высшая оригинальность, когда каждое произведение, каждая строка неповторимы , — есть удел только гения или выдающегося таланта. Но от любого поэта можно и должно требовать оригинальности, творческой индивидуальности в том смысле, о котором мы говорили выше. Зато часто произведения различных авторов удивительно напоминают одно другое. Приведем некоторые примеры.
Сравним стихотворение С.Бугоркова “Лесовод”, Л.Полянина “Садовник”, Г.Бойко “Агроном”, В.Мухина “Пчеловод”, Б.Радевича “Тимофеевна”, В.Демидова “Мастер”, “Клавдия Петровна” и др. Это стихи  о людях самых разнообразных профессий, стихи с самым разным, казалось бы, неодинаковым  содержанием. И все же —это стихи-близнецы: их роднит (не к добру!) одинаковый стиль, одинаковый подход к теме и одинаковые приемы.
Не увидев в изображаемых людях ничего примечательного, не сумев ничего толкового, интересного сказать об их профессиях, не найдя удачных ситуаций, хороших слов, уместных поэтических приемов и художественных деталей, авторы вместо этого принимаются вкривь и вкось расхваливать труд “простых людей”: сколько, мол, в нем поэзии, как, мол, он благороден и т.п. Это правильно! Скажет читатель, но ведь надо это показать, раскрыть...— в действии, в отношении к людям, в речевых особенностях, в художественных деталях. А наши поэты в данном случае ограничиваются несколькими самыми шаблонными комплиментами по адресу своих героев (разумеется, насчет молодой души и творческого беспокойства):

“Борода серебрится густая,
Но душа, как всегда, молода”
                        (С.Бугорков, “Лесовод”)

“И заметно молодея,
О мичуринских идеях
Пробеседуют до звезд”
                    (В.Мухин, “Пчеловод”)

“Притих, заснув уже у полі вітер,
Що нам , співаючи, приніс весну.
Дрімають край вікна розлогі віти
І лиш мічурінцю немає сну.
..................................................
Парторг, окрилений, на рідне поле.
Спішить не стежкою, а напрямки,
Бо вчені-сталінці не йшли ніколи
На уторовані, старі стежки!”
                    (Г.Бойко, “Агроном”)

...Несколько слов о “декларативности”. В последнее время в литературной критике понятию “декларативные, общие стихи” придается безусловно отрицательный смысл.
А ведь здесь необходима существеннейшая оговорка, ибо есть декларативность и декларативность. Нельзя же, в самом деле, упускать из виду, что все величайшие поэты (например, Пушкин, Лермонтов, Некрасов, Маяковский) писали публицистические стихи, т.е. стихи, в самом обобщенном виде декларировавшие , излагавшие их мировоззрение и мироощущение; нельзя также упускать из виду, что без декларативности в этом смысле слова, т.е. без изъявления своего “я”, своих взглядов, мыслей, чувств — поэзия вообще невозможна. Правда, в литературном обиходе понятие “декларативность” все чаще употребляется в несколько ином значении— в значении “ходульность”, “холодная риторика”; против такого словоупотребления нечего вроде бы возразить, если бы в критике подобные понятия не превращались в своего рода универсальные отмычки для объяснения отрицательных явлений в поэзии. Сказав, что данное стихотворение “декларативно”, критик чистосердечно уверен, что он и осудил его, и объяснил причины его порочности. А ведь— странное заблуждение!—по сути подобное определение так же мало дает в смысле эстетической оценки, как скажем, констатация  того, что “Фрегат Паллада” И. Гончарова написан в форме путевых очерков, а  “Княжна Мери” М.Лермонтова или “Страдание молодого Вертера” Гете —в форме дневника...
Существует ходячее мнение, будто т.н. “декларативные”, “общие” стихи писать проще и легче, нежели “сюжетные”. Не говоря уже об условности такого разделения и такой постановки вопроса писать “общие”, “декларативные” стихи—разумеется, хорошие,— очень трудно  и ответственно. В самом деле, в сюжетном стихотворении за поэта в какой-то мере говорит сама ситуация, событие, изображенное в нем, тогда как стихотворение “декларативное” , “общее” может выручить только глубина и сила мысли, яркость чувств, оригинальность  формы.
Для таких стихотворений особенно губительны шаблоны и отвлеченность, а их-то и трудно избежать. Может быть поэтому так мало найдется удачных стихотворений этого рода, многие  же из них посредственны и скоро забываются. Особенно печальны бывают результаты при недобросовестном отношении авторов к своей литературной продукции, когда, как спасательный круг, надеются на важную и патриотическую  тему, которая де выручит  или, во всяком случае, оградит от критики.
И жаль, что на страницах газет и журналов наши поэты редко еще откликаются на важнейшие темы современности “декларативными”, “общими” стихотворениями большой впечатляющей силы! Стихотворениями, которые становились бы любимым гимном для поколения читателей — как “К Чаадаеву” и “Вольность” А.С.Пушкина, “Родина” М.Ю.Лермонтова, “Русь”, “Рыцарь на час”, “Сеятелям” Н.А.Некрасова, “Стихи о советском паспорте”, “Секрет молодости”, “Комсомольская” В.Маяковского, “Широка страна моя родная ” В.В.Лебедева-Кумача, “Партія веде” П.Тычины.
...Тематика донецких поэтов все еще ограничена и однообразна. Все сборники составлены как будто по одной “разнарядке”: вначале—несколько стихов общедекларативных или публицистических, затем —три—четыре стиха о шахтерах, два—три лирического свойства, наконец, фронтовые воспоминания и стихи о борьбе за мир. Этой схемой исчерпывается содержание любого сборника...

Следующий вопрос, который нам хотелось бы поставить, это вопрос о типизации, обобщении в лирике...Еще Белинский требовал глубоких обобщений от лирического поэта: “Если первый призыв на поэтическое представление печали стихотворец и услышал из среды собственных гостей, то он, для прочности этого представления, должен от индивидуальности идти к общему, не растворяясь в тесной сфере только своих чувств”.
Обобщение чувств, настроений должно совпадать с определенной общественной тенденцией, без которой оно невозможно...Разумеется, эта тенденция не навязывается поэту и не присваивается им, она должна быть органически ему присуща, неотвратимо вытекать из его мировоззрения и мироощущения; в таком случае она будет непроизвольно “регулировать” направление и характер обобщения, определять принципы отбора поэтических эмоций.
Однако перейдем к творчеству донецких поэтов. Направление и характер обобщения у них в большинстве случаев правильны, но не всегда,  о чем скажем ниже, однако само обобщение часто неглубоко, поверхностно ввиду художественной слабости многих произведений. Кроме того, во многих произведениях донецких поэтов нет ярких эмоций и больших раздумий, мало чувств и мыслей...
Еще недавно очень часто (а иногда и теперь) в центральных, республиканских, местных журналах, альманахах, газетах встречались произведения, в которых личная жизнь, живые человеческие отношения, интимнейшие чувства и переживания начисто подменялись— не сочетались, не взаимосвязывались, а именно подменялись — бесцеремонно подменялись описанием производственных конфликтов, хозяйственных треволнений и деловых отношений. Грешили этим — и здорово грешили!—и наши донецкие прозаики и поэты, в том числе и такой довольно чуткий лирик, как Г.Бойко, на стихотворении которого “Васильки” мы остановимся несколько ниже.
В.Демидов идет иногда по изрядно прохоженной дорожке — и получаются такие скучные и надуманные вещи, как “В интернате”—стихотворение, написанное небрежно и безвкусно (чего стоят, например, строки — “Взгляд его к её лицу прикованный, вся душа во взгляде отражается” —будто цитата из неумного мещанского романса”!).
Когда же поэт оставляет подобные натужные выдумки и дает выход своим действительным чувствам, он пишет, например, такую хорошую лирическую миниатюру:

Ночи светлый апрель перелистывал...
Я к тебе в это утро принес
Не цветы полевые душистые,
Не кристальные капельки рос.
Я пришел с необычностью ношею,
Рассказать необычную новь,
И принес я большую, хорошую,
Комсомольского сердца любовь.
                                (.Демидов, “Стихи”)

Третю норму кінчаю я,
Захід сонця близький.
За отавою, знаю я:
Васильки...Васильки...

Я п’янію з тривогою
Від покошених трав—
Промайнув за дорогою
Твій розшитий рукав.

Поспішаю, пригадую
Я докору слова
Що учора з бригадою
Не як слід працював.

Хоч завдання й кінчили ми,
Та не перші таки...
Ой ви  росяні килими!
Васильки...Васильки...

Я кохану порадую,
І , в село ідучи,
Розкажу, як з бригадою
Третю норму скінчив.

Тихий вечір розбудимо,
І в хвилини дзвінкі
Ми про втому забудемо
...Васильки ...Васильки...

Хоч завдання й кінчили ми,
Та не перші таки...
Ой, ви росяні килими!
...Васильки...Васильки...

Літературний процес—це багатоманітне  історико-мистецьке  явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес  багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному  культурному центрі країни.
Періодизації української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського,  сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до  таких основних  блоків:  література часів Київської Русі (княжа доба); середньовіччя (давня українська література); становлення нової української літератури (кінець ХVIII-поч. ХІХ ст.);  перша та друга половина ХІХ ст.; окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця ХІХ-поч. ХХ ст.; величезний масив здобутків української літератури у ХХ ст. в материковій Україні та в діаспорі.
Відображаючи загальний поступ українського письменства, ці етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що “п’ємонтами” української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (напр., Острог, Київ, Львів, Харків та ін.), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у ХХ ст. українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі.
Розвиток літературного процесу є явищем багатоманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри  функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури. У зв’язку з цим, на нашу думку, є плідним розгляд  внеску в українське художнє слово  не тільки відомих літературних  центрів, але й окремих регіонів. Варто лиш зауважити, що такі студії повинні опиратись на ідею  художньої цілісності української літератури, на її унікальний характер у світовому культурному процесі.
Одним з наймолодших східноукраїнських регіонів є Донбас. Ця назва поруч з такими поняттями, як Слобожанщина, Південь України чи Середнє Придніпров’я, не несе в собі історико-етнографічного змісту, а свідчить про економічно-промислову значущість вугільного регіону  Східної України. Відомий навіть конкретний автор цієї назви—інженер-геолог Ковалевський, який в силу виробничої та економічної  необхідності склав карту вугільних покладів у межах середньої течії Сіверського Дінця,  в районі перших вугільних шахт цього краю (сьогодні—Луганська область). Згодом, в результаті розширення вугледобувного  району, вугляний край розширився до меж сучасного Донбасу (Донецька та Луганська області). Така фактично не закріплена на картах назва регіону стала до певної міри символом.
Разом із спільними ознаками економічного характеру землі Донбасу єднають і досягнення культури, яка в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур. З другої половини ХІХ ст. для Донбасу характерне превалювання міської культури, зорієнтованої в основному не стільки на регіональні народні традиції, скільки на загальноукраїнські.
Необхідно також мати на увазі, що розвиток української культури відбувався у вкрай несприятливих умовах постійних репресій її діячів, в умовах заборони  української мови, української освіти тощо.
Звичайно, аналізуючи  факти розвитку української культури, необхідно пам’ятати і про  здобутки інших, неукраїнських, культур цього  регіону, але, оскільки далі мова піде про
розвиток української літератури, до досягнень національних менших Донбасу ми будемо звертатись тільки в процесі розгляду деяких їхніх впливів на українське художнє слово.
На нашу думку, ознаки літературного життя в Донбасі почали проявлятись уже з останніх років минулого століття, набираючи з кожним десятиліттям нової потуги, поповнюючи українську літературу здобутками свого літературному цеху.  В адміністративному центрі тодішнього Донбасу, а саме в Бахмуті, починають видаватись художні книжки,  першою серед яких стала збірка віршів поета-донбасівця Миколи Федоровича Чернявського “Донецькі сонети”(1898 ). На той час в Бахмуті починається видавнича діяльність, збільшується кількість періодичних видань. Бахмутчина як центр шахтарського робітничого  краю притягує до себе в останній чверті ХІХ ст. таких письменників, як  Борис Грінченко, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Степан Васильченко та ін., початкуючих і вже відомих українських письменників. У цей час на Донбасі  в освітніх закладах працювали видатний письменник Б.Грінченко,  відомий фольклорист Я.П.Новицький, педагог І.Я.Зеленкевич (Яків Чепіга).
На початку ХХ ст. піднімається хвиля так званих пролетарських поетів, до яких відносять з російськомовних авторів С. Дальню, Я. Дебелого, А. Коца, П. Махиню та ін., а з українських — І. Журбенка. У 10-х роках на Бахмутчині починається становлення видатного лірика нашої епохи Володимира Сосюри.
Починати з 20-х років ХХ ст., на арені українського строкатого життя, розбурханого українською революцією 1917-1920 років і зосередженого переважно в Харкові, Києві та Львові, навколо бахмутського журналу “Забой” та однойменної письменницької організації, зорієнтованої переважно на пролетарську   тематику, розгортається потужне літературне життя.
Тенденція до написання творів саме українською мовою невпинно зростає серед донецького письменства протягом десятиліть, і на кінець 20-х років на арені української літератури постає український Донбас, де навіть такі відомі на той час російськомовні письменники, як Б.Горбатов, Г.Жуков, В.Торін  та багато інших, почали писати твори  українською мовою. Та на початку 30-х років цей процес був насильницькі штучно перерваний місцевими шовіністами при явному потуранні і підтримці московської влади.
Варта пильної уваги творчість письменників-земляків 40-90 років, які в силу різних життєвих обставин змушені були покинути Україну, але в своїй творчості  з синівською відданістю писали про Україну, рідну Донеччину, про сторінки її давньої і близької  історії тощо. Це заступник головного редактора журналу “Літературний Донбас”  (поч. 30-х років), письменник Василь Гайворонський (США), поет Леонід Лиман (США), поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська (Німеччина), прозаїк і журналіст Віталій Бендер (Англія), поет і журналіст Володимир Біляїв (США).
Вважаємо, що обійти мовчанкою твори, які розширюють  наші уявлення про землю, на якій ми живемо, і які  з користю можна було б вивчати в школах і вузах на уроках літератури рідного краю  чи спецкурсах, було б несправедливим. Так, визначаючи етапи розвитку літературного процесу на Донбасі, ми не можемо залишити поза увагою цікаві свідчення, які залишили про наш край батько історії Геродот, інші історики давніх народів, зокрема літописець готів Йордан, відзвуки про географічні реалії нашого краю  в епосі скандинавських і германських народів, а також згадки про Приазов’я  у “Велесовій книзі”, підготовленій до першого видання  нашим земляком  з Бахмута Ю. Миролюбовим. Свідчення про наш край зустрічаємо і у творах української народної творчості. А зв’язок з рідним Слов’янськом поета-романтика М.Петренка, подорожі донецькою землею Г.Зиновієва додадуть читачам  важливу літературну та історичну інформації.
Отже, широкий, до певної міри  культурологічний погляд на розвиток літературного  життя в Донбасі дає нам підстави до визначення його основних етапів розвитку. Така історична парадигма може слугувати основою для подальших літературознавчих та культурологічних розшуків, науково-методичних досліджень, удосконалення навчально-виховного процесу у школах і вузах регіону, для озброєння науковців і вчителів-філологів  системним підходом до історії розвитку літератури на теренах рідного краю.

 Правда, у посткомуністичній Україні  можливий і інший підхід до парадигми розвитку літературного життя на Донбасі, бо залишається живим погляд на  так звану радянську культуру, яка мовби то є синтезом української і російської. Тільки що вона породила? Хто він, той синтезований письменник, що утворився шляхом радянського злиття? І що то за дивне явище сьогодення, коли на питання: “Ви український чи російський письменник?”—чуємо відповідь: “Я украинский писатель, который пишет на русском языке”.
На основі вищезазначеного  літературний процес на Донбасі можна відобразити в такій послідовності:

Тема Донбасу у творчості класиків російської літератури А.Чехова, лауреата Нобелівської премії І.Буніна, В.Вересаєва, О.Серафимовича, О.Купріна, К.Паустовського.
Творчість російських письменників-донбасівців Б.Горбатова, П.Безпощадного, П.Сєверова, П.Чебаліна, В.Торіна , О.Фарбера, О.Авдєєнка, Б.Котова, Г.Марягіна , Ю.Черкаського та ін.
Творчість грецьких письменників Донбасу Г.Костоправа, Д.Дімітріу, В.Галла та ін. Репресії серед грецьких письменників. Тотальне знищення владою грецьких освітніх і культурних закладів, грецької інтелігенції.

Творчість письменників-земляків у діаспорі

Донеччина у творчості В.Гайворонського (США), В.Бендера (Англія), Л.Лимана (США), В.Біляїва (США), Е.Андієвської (Німеччина). Зв’язки письменників з рідним краєм.

М.Руденко, І.Світличний, В.Стус, В.Голобородько, О.Тихий. І.Дзюба та зв’язок їхньої творчості з Донбасом.

Перебудова журналу “Донбас” в нових умовах посткомуністичної України: поява нових, раніше замовчуваних і заборонених тем , про репресії українських письменників та ін. Видання журналом “Донбас” серії посібників-хрестоматій з літератури рідного краю для загальноосвітніх шкіл і вузів Донбасу.
Відродження теми патріотизму, відданості  рідній землі, Україні. Розвиток “незаангажованої”  поезії і прози. Критичний перегляд на сторінках преси “творчих здобутків” письменників Донбасу у тоталітарні часи. Відродження у творчості письменників Донбасу  загальнолюдських і національних цінностей.
Тематичне оновлення творчості Г.Кривди, Г. Гордасевич, І.Білого, П. Бондарчука, Г.Мороза, С.Жуковського  та ін. Переосмисленням ролі літератури в умовах незалежної України. Нові тенденції у творчості А.Мироненка та М.Хижняка. Творчість поетів Ю.Доценка і В.Павловського. Дитяча тематика у віршах Гриця Пономаренка.
Спроби повернення поетів А.Кравченка, В.Радькова, В. Руденка  та ін. до рідної мови.
Діяльність літературних об’єднань міст Макіївки, Горлівки, Маріуполя, Єнакієвого, Краматорська. Проведення Спілкою донецьких письменників обласних семінарів для початкуючих і молодих авторів.
Вихід на Донеччині у II-й половині 90-х років літературних альманахів “Євшан-зілля” (Слов’янськ), “Лад” і “Кальміус” (Донецьк) та ін.
Видавнича діяльність Петра Бондарчука.
Відображення літературного життя письменників Луганщини на сторінках заснованого у 1993 р. журналу “Бахмутський шлях” .
Видання Луганським педагогічним університетом ім. Т.Шевченка  наукового журналу “Вісник” і  висвітлення на його сторінках літературного життя на Донбасі.
Посилення з кінці 80-х років уваги до літературного життя  Донбасу в шкільній літературній освіті. Уведення у шкільну програму уроків літератури рідного краю, а  до вузівських занять—лекцій, спецкурсів і спецсемінарів за творчістю письменників-земляків (Донецький державний університет, Луганський педагогічний університет, Слов’янський педагогічний інститут та ін.).
Видавнича діяльність Українського культурологічного центру.
Проведення обласних та регіональних наукових конференцій, присвячених розвитку літературного життя на Донбасі (Донецьк, Луганськ, Артемівськ, Слов’янськ).
Утворення російськомовними письменниками  літературного об’єднання—“Спілки письменників України “Донбас”  з підпорядкованістю Міжнародному співтовариству письменницьких спілок у Москві.

ІСТОРИЧНІ Багалій Д.Історія Слобідської України/Передмова, коментар В.В.Кравченка.—Харків:Основа, 1991.
Геродот.Книга1V.Мельпомена//Геродот. Історія в дев’яти книгах.—К.:Наукова думка,1993.—С.180-228.
Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн.—К.:Наук. думка ,1992.—Т.2. —С.240-242.
Історія міст і сіл Української РСР: Донецька область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1970.
Історія міст і сіл Української РСР: Луганська область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1968.
Лаврів Петро.Історія Південно-Східної України.—К.: Українська видавнича спілка,1996.
Оліфіренко В.В., Пустова Ф.Д. Таємниця духовного скарбу. Із популярного народознавства.—Донецьк: «Донбас» (Спецвипуск),1994.
Пірко В..Заселення степової України в ХVI-ХVIII ст.—Донецьк:Донецький державний університет,1998.
Чорногор А.М. До історії заснування міста Жданова //Український історичний журнал, 1971.—№4. —С.91-96.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ТА КРИТИЧНІ

Безуглий М.. Овіяний подихом степів // Вітчизна, 1984.—№7.—С.202-205.
Не відлюбив свою тривогу ранню .Василь Стус-поет і людина:Спогади, статті, листи, поезії.-К.:Укр. письменник , 1993.
Волошко Е.Литературный пласт// Донбасс:писатель и время:Лит.-крит. очерки/Сост. и вступ. статья Е.М.Волошко.—Донецк:Донбас,1979.—С.3-65.
Дзюба Иван. За высокое мастерство ( Літ. процес поч. 50-х років) //Донбас. Альманах. Книга двадцать первая.—Сталино, 1953.—С.98-116.
З порога смерті:Письменники України—жертви сталінських репресій.—К.:Рад. письменник, 1991.
Замковой В.Артемовский литературный цех.—Артемовск, 1993
Єненко Ю.Промінь добра (Про Б.Грінченка).—Луганськ, 1994.
Історія української літератури у VIII т.—К.:Наукова думка, тт. VI (1970);  VII (1971); VIII(1971).
Клоччя А.Навколо свої люди.—Донецьк: Донбас,1966.
Ковтуненко А. Сава Божко і його роман “В степах”// Божко С.З.В степах: Роман.—К.: Дніпро, 1986.—С.3-14.
Костенко В. На шляхах велелюдних: Літературно-критичний нарис про життя і поетичну творчість М.Чернявського.—Донецьк:Донбас, 1964.
Лазоренко А. "Донбас"—рік за роком//Донбас,1993.—№8.—С.118-124.
Мишанич О.  В безмежжі зим і чужини..(Повернення Спиридона Черкасенка) //Мишанич О.Повернення . Літературно-критичні статті й нариси.—К.:Обереги, 1997.—С.16-63.
Неживий О.І. Луганщина літературна.—Луганськ,1993.
Неживий О.Освячені шевченковим ім’ям (Про творчість В.Сосюри, Г.Тютюнника, М.Руденка, І.Світличного, Н.Світличної, В.Голобородька).—Луганськ:Світлиця, 1998.
Оліфіренко В. Про репресії на Донбасі// Донбас, 1998.Спецвипуск.—С.10-13.
Оліфіренко В.Нове про Григорія Баглюка//Донбасс, 1999.—С.77-80.
Просалова В.Замість лаврового—терновий. Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька//Донбас, 1991.—№3.—С.128-136.
Рудницька Г. Народження теми Донбасу в українській радянській поезії (1918-1929 роки)//Наукові записки Луганського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка. Т.Х.Серія історико-філологічна. Вип.2.—Луганськ,1959. —С.149-175.
Спасенко Конст. Сквозь даль годов.—  Донецк: Донбасс, 1968.—С.166-172.
Федорчук М. Павло Байдебура. Критико-біографічний нарис.—Донецьк:Донецьке книжкове видавництво,1962.
Шептій К. Його книжки "ходили по руках"(Про М.Петренка) //Вітчизна, 1989.—№6.—С.166-170.

Творчість письменників - земляків у діаспорі

Вірний Микола.Портрет поета (Про Василя Барку).—Рівне:Діва, 1998.
Гайдарівський В.А. Дещо про себе і свою творчість/ Лист до видавця книжки “А світ такий гарний...”, п. Юліяна Середяка//Василь Гайдарівський. А світ такий гарний...—Буенос -Айрес:Видавництво Юліяна Середяка,1962. —С.1-V1.
Державин В. Три роки літературного життя в еміграції .1945-1947 (Про творчість Л.Лимана).—Мюнхен, 1948.
Костюк Г. З літопису літературного життя в діяспорі  // У світлі ідей і образів.—Мюнхен:Сучасність,1983.
Костюк Г.Дещо про поезію як створення світу людини (Про В.Біляїва) //Сучасність, 1991.—№4.—С.144-147.
Лавріненко. Ю.Зруб і парость (Про Л.Лимана).—Мюнхен:Сучасність, 1971.
Скворцова Т. Невтомний шукач гарного світу (Про В.Гайворонського) //Бахмутський шлях, 1998.—№5.—С.19-24.

Літературно-краєзнавчі

Бондарчук П. Немов любов шалена. Оповідки про письменників, короткі есе, спомини, записи.—Донецьк:Лад, 1998.
Володимир Сосюра і Донецький край. Бібліографічний покажчик.—Донецьк, 1997.
Овчаренко І. Літературне Придінців’я: письменники в  нашому краї.—Донецьк: Лебідь, 1994.—123 с.
Овчаренко І. Йому жити у віках (Про М.Петренка).—Слов’янськ,1997.
Романько В. Література рідного краю...—Донецьк, 1995.
Пастух Б. Поет ніжності, тривоги і болю.—Луганськ, 1998.
Подов В. Любовь и слезы (Новое о Владимире Сосюре).—Лисичанськ, 1995.
Ямські зорі В.Сосюри/Упорядкування В.Терещенка.—Артемівськ,1998.

Науково-методичні

Аверченкова -Землянська О.Література рідного краю:Творчість поетів Приазов’я.—Донецьк:Східний видавничий дім, 1999.
Оліфіренко В. Вивчення літератури рідного краю в школі :Посібник для вчителів і студентів.—Донецьк:УКЦ, 1996.
Оліфіренко В.Проблеми вивчення літератури рідного краю в школі// Регіональний і шкільний компоненти змісту загальної середньої освіти: здобутки, проблеми, перспективи. Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції.(м.Донецьк, 13-14 листопада 1997 р.).—Донецьк, 1997. —С.33-36.
Оіфіренко В. Уроки правди і добра: Джерела літератури рідного краю //Донбас (Спецвипуск), 1995.

(Джерело: ж. “Схід” №4(35) 2000 р.—С.60-65)
 
 

Наприкінці літа чи на початку осені 1972 року Андрій Клоччя і я сидимо на лавці, що на бульварі Пушкіна. Розмова у нас непроста (Андрій Васильович покликав мене до неї), ми старанно добираємо слова, не закінчуємо фрази... Обидва знаємо про арешти в Києві (зокрема, Василя Стуса), про судові процеси над українськими буржуазними націоналістами... Андрій Васильович зізнався, що давав свідчення...
Він палить цигарку, пальці його ледь тремтять.
На алеї десь береться літня жінка, можна сказати, навіть уже старенька. Вона помалу підходить до нас, поволі піднімає перед нами свій ридикюль, клацає замок і ось у руці її сигарета.
- Можна припалити? - звертається старенька до Клоччі.
Він струшує попіл і простягає цигарку.
Припаливши і чемно подякувавши, жінка йде собі...
Якийсь час ми спостерігаємо, як вона поволі віддаляється...
І мовчимо... Потім Андрій Васильович каже:
- Все, нас зафотографували - тепер можна розходитись.
І встає.
Мені не віриться, що наша розмова так нагальне закінчилась. Я посміхаюсь:
- Андрію Васильовичу, а у вас, часом, не манія?
- Ні, молодий чоловіче, не манія - просто досвід...

1975

В 1972 я готував до видання збірник віршів про Донецьк. З волі головного редактора О.Чепіжного збірник було передано Г. Володіну.
От заходить Володін до мене, усміхнений, в пречудовому настрої, та й каже, що знайшов дуже влучний епіграф до книжки.
- Вот послушай: "Нет в России города без славы... - Ну как? - торжествуюче питає. - Это слова Александра Прокофьева.
Я відповідаю:
- Чудові слова! Але... до Донецька вони не мають аніякого відношення.
- Это почему же?
Я знизуюю плечима:
- Дуже просто: бо Донецьк знаходиться на території України.
Володій упирається в мене незмигним поглядом. В його дрібних очках помалу згасає піднесення і стрімко наростає жорсткість.
Нарешті він різко кидає мені в лице:
- Ты эти националистаческие штучки брось!..

1975
 

Їх імена, можливо, будуть колись названі. І по заслугам воздасться їм...
Я ж можу тільки сказати, що памўятав про них завжди, від тої миті, як отримав перший укол...
Ще навесні 1958 року на обласній нараді молодих авторів я познайомився з одним із них - й одразу ж відчув, як маленькі сухі очки, тонко-тонко свердлять мою душу. Хоча посміхався він щиро і приязно... То було дивне поєднання: дружелюбність у посмішці і крижинки в очах.
Я ще й не здогадувався, хто він.
І лише влітку 1962 року він ледь-ледь одкрився. Стрівши мене вперше після мого повернення в Донецьк, він сказав:
- Що, приїхав сюди карўєру робити?..
Сам він був надзвичайно діяльним, енергійним і справді зробив блискучу карўєру. Не в літературі, звичайно...

Восени ж 1958 року я вперше побачив “групу товаришів” у дії: вони "знімали" з роботи неугодного їм Павла Байдебуру. Мені, сільському хлопчині, який тільки-но ступив у широкий світ, ще не було страшно, скоріше, - цікаво. Хоча, ні, то була не цікавість – скорше, збентеження. В своїх юних уявленнях я бачив письменників найрозумнішими, найчеснішими, найдобрішими людьми...
А тут...
Чого тільки не говорили з трибуни промовці про свого товариша по перу, відомого українського письменника, багаторічного керівника письменницької організації, про людину, котра багатьом з них давала рекомендацію до спілчанських лав...
Павло Андрійович сидів за столом президії, й обличчя його мінилося: то блідло, то спалахувало вогнем. На губах гіркла посмішка, а в очах металась образа... Але він мовчав. Терпів.
Аж, зрештою, не видержав секретар обкому компартії Д.3.Білоколос, перебив одного з виступаючих:
- Ви можете не любити Павла Андрійовича, що ж - переоберіть його... але обливати грязюкою - цього ми вам не дозволимо...
Кількох з тієї "групи товаришів" називали тоді "чорними полковниками"...

Після Павла Байдебури керівником письменницької організації було обрано Віктора Соколова. Та вже через два-три роки "група товаришів" взялася й за нього.
У чому тільки не звинувачували Віктора Вікторовича: і в тому, що прізвище його не Соколов, і тому, що обманом "проліз" у партію, а найбільше - що в роки війни, проживаючи на тимчасово окупованій території, служив німцям.
Віктор Соколов, енергійний, ініціативний, можна сказати, талановитий керівник, який зробив для письменницької організації чи не найбільше з усіх своїх попередників і наступників, змушений був піти з посади відповідального секретаря з гіркою образою і розчаруванням. Я бачив на очах його сльози, коли, проголосивши прощальні слова, він зходив з трибуни...
Хто ж стане наступною жертвою?..

Наступні жертви були вибрані, мабуть, заздалегідь. Бо відразу ж після того, як Віктор Соколов покинув Донеччину, розгорілася кампанія проти Григорія Кривди. "Шили" йому значно серйознішу справу: службу в поліції, зраду Батьківщини.
На письменницьких зборах один із найактивніших учасників "групи товаришів" привселюдно проголосив:
- У Кривди руки по лікті в крові...
"Активісти" вже збирали підписи під колективною вимогою: Григорія Кривду виключити із Спілки радянських письменників...
А я в цей час редагував підсумкову книгу поезії та прози Григорія Федосійовича "Щедрий світ". Готував її такою, якою хотілося бачити напередодні ювілею талановитого поета і прозаїка.
Але саме до ювілею готувала свій "подарунок" і "група товаришів". Якогось дня один із них зўявився в кабінеті директора видавництва "Донбас" з категоричною заявою: Григорій Кривда - ворог народу і книгу його треба негайно зняти з виробництва. Проте тут же, як-то кажуть, потерпів фіаско: директор, інвалід війни, чесна людина і досвідчений керівник, просто вказав "поборнику правди" на двері.
Така активність "групи товаришів" змусила редакцію форсувати вихід "Щедрого світу", ось чому книжка вийшла без запланованої суперобкладинки.
І все ж, хоча "група товаришів" і не досягла бажаного результату, ювілей письменника було знівечено...
Ну, а одну з останніх крапок на планах "групи товаришів" щодо Григорія Кривди поставив відповідальний працівник обкому партії, заявивши на письменницьких зборах:
- Товариші! - Певен, він мав на увазі саме "групу товаришів". - Ми ж з вами дорослі люди і знаємо: тих, у кого руки по лікті в крові, наші спеціальні служби знаходять у Бразилії, в Австралії, на краю світу. А Григорій Кривда - ось він, і прізвище не міняв, і ніде не ховався... Невже, гадаєте, про нього отак би просто забули?.. Так що припиніть травмувати людину. А коли вже хочете досадити Кривді, то можете називати його бездарним письменником - і доказуйте це у творчих суперечках...
Проте творчі суперечки не приваблювали "групу товаришів" - у них були свої методи боротьби за чистоту письменницьких лав: знайти якісь гріхи, в чомусь викрити, обвинуватити... Складалося таке враження, ніби хтось із них мав доступ до секретних архівів і використовував їх за власним уподобанням та у своїх цілях.
Ну, щодо уподобань, то вони не відзначались особливою вишуканістю.
А якими були цілі?..
Сьогодні, через багато років, коли можна з відстані, мов на екрані, переглянути події, зіставити і проаналізувати факти, виходить досить чітка лінія: порочили тільки українських письменників.
Павло Байдебура. Віктор Соколов.Григорій Кривда.
За ними одразу мав іти Андрій Клоччя. Уже поповзли чорні чутки, що він - німецький прихвостень, що змінив прізвище (точнісінько, як Соколов), що... Але він нагальне помер із телефонною трубкою в руці... Хто йому телефонував, що сказав таке, чого не витримало його серце?..
Далі - Костянтин Світличний.
І знову - той же сценарій.
Видимо, і сценарист, і режисер-постановник не дуже-то дбали про жанрове різноманіття чи творчу індивідуальність. І коли, нарешті, дійшла черга до мене - трапилась заминка; ну не міг я служити в поліції, і не міняв прізвище, і не пролазив у партію... хоча - стоп! - мене виключали з комсомолу... але незабаром знов прийняли і на цих же зборах навіть обрали в бюро...
Ось, видно, чому в один із перших сімдесятих років на моїй батьківщині, що на Вінниччині, перед головою сільради (до речі, чоловіком моєї двоюрідної сестри) постав немолодий, та ще досить енергійний дядечко, якого дуже цікавило моє колишнє життя-буття. Чогось особливого він не розкопав, але тут "товаришам" помогла нагода...
В 1973 році у видавництві "Донбас" вийшла моя збірка сонетів "Грань", а в ній недремна цензура знайшла вірш, дуже й дуже, ну, прямо-таки страшенно націоналістичний. Його треба було негайно і безжалісно вилучити - вирвати з уже готової книжки... І "група товаришів" миттю взяла ініціативу в свої руки, тим більше, що по Вкраїні вже котилась хвиля боротьби з проклятим українським буржуазним націоналізмом.
Щоправда, як на мій погляд, головної мети "група товаришів" не добилась. Ну, порізали мою книжку. Ну, пішов я з видавництва. Ну, не видавався років із сім... А потім і до видавництва вернувся, і книги мої стали виходити - в Донецьку, в Києві, навіть у Москві...
Зате сама "група товаришів" потихеньку почала розпадатись: ті в інший світ повідходили, ті в інші краї повідўїжджали, а решта просто принишкли. Бо вісімдесяті-девўяності роки були вже не такими благодатними для них, як шістдесяті-сімдесяті...
Так плине час - і спливають пристрасті людські. Падають грізні колись імперії, то що вже казати про якісь там "групи товаришів"!..
Можливо, колись їх імена і будуть названі. А може, й не треба їх називати. Скоріше всього - не треба. І не тому, щоб не ставити побіля добра зло, ні... Просто так уже ведеться здавен: життя і набутки одного покоління не приносять порятунку поколінню наступному. Віддзеркалюються лише факти, а душі не міняються.
Що ж, хай і так.
Але за заслуги таки воздається, лише ніхто не знає — коли і якою мірою.
1994.

(Джерело: Петро Бондарчук. Немов любов шалена. Оповідки про письменників, короткі есе, спомини, записи.—Донецьк, 1998)

Я виростав на Донеччині в ті часи, коли "Донбас" — Е звучало гордо. Втім, "Донбас" завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була "Всесоюзна кочегарка", а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу, падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені — Донбас. Тільки згодом при ходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася щ слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні — ціною хижацького спустошення "підземних комор" донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні "собачовки", в яких десятиліттями тулилися "гегемони" та їхні сім'ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з "ворогами народу", а за гімнами "пролетарському інтернаціоналізмові" й прокляттями "українському буржуазному націоналізмові" — цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.
Сьогодні ми можемо скласти повніше й об'єктивніше уявлення про донецьку землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Деякі з них допоможе прочитати ця книжка — своєрідна хрестоматія творчості тих донецьких письменників, які в радянські часи були або викреслені з української літератури, або представлені в ній спотворено і про яких читачі взагалі, а школярі тим більше нічого не могли знати. Цій темі присвятив наукові дослідження доцент Донецького національного університету Вадим Оліфіренко. Йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донбасі, а це — одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донбас — "русско-язычный регион", втрачений для української мови.
Насправді ж Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських письменників, — він, і сам як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дав багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі.
Особливо рясно заколосилося українське літературне слово на Донеччині в добу національного відродження початку XX ст. та в 20-і роки, коли здійснювалася так звана "українізація": відбувався перехід на українську мову освіти, преси, книговидання тощо. Цей короткий період відносно вільного національного розвитку, коли впали прямі заборони царських часів, показав, на що здатні розкуті сили українського народу в усіх сферах культури. І в Донбасі народжуються українські газети й журнали, українські театри, виявляють себе талановиті поети й прозаїки. Але це піднесення налякало більшовицьку владу, яка побачила в ньому небезпеку "сепаратизму" і "націоналізму". Московське керівництво оголосило "націонал-ухильниками" тих українських комуністів на зразок М. Скрипника або О. Шумського, які намагалися бодай почасти враховувати українські національні інтереси. Від кінця 20-х років посилюються політичні репресії проти української інтелігенції, а водночас розпочинається жорстока примусова колективізація на селі, довершена страхітливим зумисне організованим голодомором 1932—1933 років, що приніс мученицьку смерть мільйонам селян. Усе це було складовою частиною того, за визначенням істориків, "великого терору", який сталінське керівництво здійснювало по всьому Радянському Союзові. А Україні було завдано особливо тяжкого удару: це була помста за національно-визвольний рух і за спротив колективізації.
Тож і на Донеччині хвилі репресій, що йшли одна за одною, мали не тільки політичну, а й національну "адресу". Це бачимо і на трагічній долі українських письменників Григорія Баглюка, Сави Божка, Лева Скрипника, нариси про яких і уривки з творів котрих подано в цьому збірнику. Важливо зауважити, що здебільше репресовані в 30-і роки письменники (як і інші "вороги народу") не були політичними противниками радянської влади; більше того, багато з них були активними борцями за неї і тільки поступово, із запізненням звільнялися від своїх ілюзій. Деякі з них навіть вірили в офіційну версію про "шкідників", "диверсантів" і "ворогів народу", яку влада висувала для виправдання терору, вірили, аж поки їх самих не оголошували "ворогами народу". Ілюстрацією цих трагічних ілюзій може бути оповідання Григорія Баглюка "Розповідь про підсудного", в якому відбився, хоч і "пом'якшено", вплив манії шкідництва.
Інакше склалася доля тих наших земляків-письменників, які опинилися в еміграції на Заході — чи то після революції (як Микита Шаповал), чи то під час II світової війни (як Емма Андієвська, Леонід Лиман, Василь Гайворонський, Віталій Бендер, Володимир Біляїв). Вимушена еміграція, вигнанство, втрата Батьківщини — це теж трагедія, але вона, принаймні, дає якусь компенсацію: можливість і на чужині працювати для свого народу в надії, що колись вона стане йому відомою. Ця надія, як бачимо, нині справдилася: вільна і незалежна Україна відчинила двері для своїх синів і дочок, яких лихоліття розкидало по всьому світові. А серед них було багато діячів науки, культури й мистецтва — вчених, художників, співаків, акторів, композиторів, письменників. Вони створили великі мистецькі цінності, з якими ми, в Україні, поступово знайомимося. І треба сказати, що немалий внесок належить тут нашим землякам-донеччанам. Особливо слід відзначити Емму Андієвську, яка посідає одне з чільних місць в українській поезії й прозі, а крім того, є ще й талановитою художницею.
Ще одне коло авторів, представлених у цьому збірнику, — це так звані "дисиденти", які в 60—70-і роки підняли голос проти радянського псевдосоціалізму, виступаючи за демократію, права людини, права української нації. У своїй творчості вони розламували тісні рамки "соціалістичного реалізму" і сягали висот вільного слова, що вже й саме собою було викликом тогочасному світові обмежень, фальшу й страху; до того ж, і своєю громадською поведінкою вони стверджували незалежність і відданість ідеї політичного та духовного відродження України. На першому місці тут слід назвати, безумовно, Василя Стуса — поета світової міри і людини незрівняної сили духу та жертовності. Якби Донбас дав Україні тільки його, — і тоді його внесок у нашу свободу й незалежність був би унікальним. Але він дав ще й Миколу Руденка — талановитого поета і прозаїка, автора десятків непересічних книжок, оригінального мислителя й публіциста, мужнього правозахисника;
Івана Світличного, глибокого літературознавця і критика, натхненника руху "шістдесятників"; Олексу Тихого, непоступливого обличителя неправди й оборонця рідного народу, з яким фарисейська система жорстоко розправилася, як і з Василем Стусом, Іваном Світличним та багатьма іншими; дав Донбас Василя Голобородька — ще одного поета світової міри, належно поцінованого знавцями в багатьох країнах і ще недостатньо поцінованого в нас.
От вам і "русскоязычный Донбасс!" — вертаємося до теми, з якої почали. Донбас справді русифікують не одне десятиліття, але вбити його українські корені, замулити його українські джерела не вдалося. Мало того — саме отой більший, може, ніж деінде, тиск русифікації народжував і відчайдушніший спротив носіям національної смерті.
А життя українського слова на Донбасі ніколи не припинялося. Протягом повоєнних радянських десятиліть воно, українське слово, жевріючи то там, то там, нагадувало багатьом, хто вони, і навертало до України всупереч усім задурманюючим обставинам. Я відчув це й на собі. Закінчив 1949-го російську школу, поступив у Сталінський педінститут на російську філологію — бо ж загіпнотизований був пропагандою "русского приоритета" в усьому. Але в душі жила неповторна образна українська мова — мамина, бабусина, сусідів... І кликала в якісь ще незнані глибинні українські світи. Невже справді ця мова "безперспективна", мова, як багато хто казав, неосвічених селюків? Але в Сталіне, на відміну від своїх Оленівських кар'єрів, де сірувата інтелігенція "соромилася" української мови, я зустрів журналістів і письменників, які були її патріотами, хоч, звичайно, і не підкреслювали цього, щоб не потрапити в "націоналісти". Саме вони — Андрій Клоччя, Павло Байдебура, Віктор Соколов, Микола Непран та інші — дали мені непомітний перший поштовх і привід задуматися про Україну та свій шлях до неї, який був плутаним і тривалим, але все-таки привів до самоусвідомлення. Це — про роль літератури й літераторів у підтриманні національного життя. Були ж на Донеччині російські поети та прозаїки — Володимир Труханов, Борис Радевич, Віктор Шутов та інші, але ближче до серця сприймалися українські.
Звичайно ж, Донеччина для багатьох асоціюється з фактами російськомовної культури, яка на поверхні життя переважає. Не заперечуючи і не ігноруючи її, важливо водночас спростувати й досі популярний міф про цілковиту зросійщеність, деукраїнізованість Донбасу. Міф цей паралізує українство замість підтримувати його. Тому важливо показати, що Донбас — органічна частина України, що вона робить не лише величезний внесок у створення економічної потуги України, але і в її духовність. І хотілося б за цією книжкою побачити інші — які б репрезентували сучасну українську літературу Донбасу, його фольклор, його живопис, музику, театральне мистецтво — всупереч усім несприятливим обставинам, і в цих жанрах проявляється творча сила українського народу. І тут Донбасу є чим гордитися!

Влітку 1918 року Володимир Сосюра закінчує Кам'янську агрошколу, одержавши посвідчення молодшого агронома. Проте перебіг складних революційних подій в Донбасі не дав йому можливості присвятити себе сільськогосподарській діяльності. В листопаді 1918 року Володимир Сосюра добровольцем вступає до української народної армії, яку очолював Симон Петлюра. При формуванні військового з'єднання Володимира Сосюру було зараховано до складу 3-го Гайдамацького полку, який зразу ж з Лисичанська   було направлено на фронт. Про це В.Сосюра пізніше напише в поемі "Червона зима".
В петлюрівській армії Володимир служив свідомо і сумлінно. Про це свідчить і час служби - до лютого 1920 р. /розгром Української армії/, і навчання в старшинській школі Кам'янець-Подільського, і служба в особистій охороні Петлюри. Більше того - В.Сосюра кілька разів попадав у полон до червоних, але не тільки не залишався у них, а тікав від них і знову повертався до Української армії.
Ідея козацтва в петлюрівській армії захопила своєю романтикою українське серце молодого хлопця.
Національні почуття у В.Сосюри були настільки сильними й глибокими, що впродовж десятиріччя він описує в своїх творах лицарські поєдинки українських вояк.
Після разгрому петлюрівської армії у В.Сосюри не було вибору - або смерть, або покаятись і залишитись на Україні. Радянська влада Москви в цей час ефективно починає грати на національних почуттях українців, визнавши самостійність України. Десятки тисяч юнаків, подібних Сосюрі з петлюрівських та махновських загонів повірили в більшовицьке національне визволення України.
Прийняття нової віри було фактом зради українського визвольного руху. Проте засуджувати чи виправдовувати за це Володимира Сосюри з погляду сучасності - справа несправедлива і не об'єктивна. Тим паче, що В.Сосюра вибрав замість вільної еміграції "синю омріяну Україну".
Володимир Сосюра за характером був досить чесною і правдивою людиною, то неважко уявити що творилось в цей період в його душі, в його думках і серці. Розумом обрана комуністична ідея не в'язалась з почуттям поетового серця.
Зміцнення більшовицької диктатури після громадської війни впродовж десятиріччя йшло мляво, повільно і двоїсто. В період становлення соціалістичної економіки вождям було не до ідеології і не до національних проблем. Тож поряд мирно співіснували комуністична і національна ідея. Відкриття українських шкіл, театрів, видавництв набрало широкого розмаху. Письменники писали часть про що думали, що відчували, а не на замовлення революційної влади. Це все прийде пізніше. Тогочасні вірші Володимира Сосюри надихані великим бажанням служити українському народові, передати у художньому слові його славне минуле. Ці творі відверто оспівували любов і смерть, розпач і п'яні признання. За повне розуміння людської простої душі поезія В. Сосюри стає досить популярною в Україні. Радянська цензура в період українізації була лояльна до "вольностей" письменників типу В. Сосюри. Яскравим прикладом цьому публікація поеми В. Сосюри "Мазепа" в 1929 р. Поема - пряме протиставлення пушкінській "Полтаві". Ця поема була своєрідною політично-національною реабілітацією І.Мазепи. Поема однозначно протиросійська.

Вкраїну полонив поляк,
І, наче оводи ті злі,
Її обсіли москалі…

Я хочу швидче відціля
віддячить москалю і ляху,
що мій народ ведуть на плаху
під сміх царя і короля!

Звичайно в радянських умовах В.Сосюра не міг бути націоналістом але національна українська ідея була яскраво виражена в його творах. Поема “Мазепа”—свідчення непереможності української ідеї, що жила і живе в серці кожного чесного українця. Та доба була настільки дволика, що важко було людині не тільки розібратись у близькому оточенні, а навіть і в самому собі. Певно цей стан поет-земляк охарактеризував такими словами:
 

В мене на кашкеті п`ятикутна,
а на серці—тьма…

Такий стан душі Володимир Сосюра назвав в одному із своїх віршів "розхристаним" серцем. Зрадивши українській армії, в 1920 році, В. Сосюра все таки не зрадив українській національній ідеї і намагався її своїми творами підтримати, донести до розуміння кожного читача. Це місія складного й трагічного роздвоєння.
Настають часи сталінського перелому. Нищівно ламається українізація, під прикриттям комуністичної ідеї впроваджується великодержавна шовіністична політика Росії, метою якої стає знищення всього українського. Сталінський перелом глибоким урвищем пройшовся через українську творчу інтелігенцію, через серце чесного і ніжного Володимира Сосюри. Доречно нагадати, що саме в 1931 році виходить з друку його поетична збірка "Серце". Це, з впевненістю можна сказати, була остання збірка Володимира Миколайовича, в якій він говорив так, як відчував і думав.
Терзаючись протиріччям української радянської дійсності В. Сосюра покидає Харків і їде до Ленінграду в пошуках відповідей на питання, що гнітили його мозок і серце. Полегшення не настає, відповіді на пекучі питання життя не знайдено. В творах ленінградського періоду "Серце" і "Два Володьки" поет зображує безвихідь з цього становища і глибоке провалля своєї трагедії роздвоєння.
Цензори 30-х років правильно зрозуміли основні напрямки сталінського перелому, то ж вони швидко вгледіли "націонал-большевизм" В. Сосюри і небезпеку його нової книжки. Збірка "Серце" була заборонена, вилучена з бібліотек, спалена не на площах, подібно фашистським методам, а тихо в топках котелень.
Проте ці два роки життя В. Сосюри не були настільки жахливими, як майбутній, 1933 рік.
Жах голодомору на Україні в 1933 році читачам відомий. Спустошення українського села, що призвело до смертей мільйонів людей, планувалось і скеровувалось із Московських кабінетів. Це була розправа за широкий "український націоналізм". Терор йшов не тільки голодною ходою, він нищив широкомасштабно всю українську культуру. Небачені в світовій практиці репресії, розстрілювались в підвалах, ярах, лісах вчені і письменники, доводились до самогубства кращі дочки й сини України. Москва на українській землі апробувала загальносоюзну репресію 1937-38 років. Чекістський наган не встигав охолоджуватись від нічної роботи. Всевидяче око і караюча рука чекістів не поминули жодного письменника України.
Ті, хто уцілів від голоду та розстрілу і не наважився приставити до своєї скроні наган, підлягали моральним тортурам. Жах допиту був не менший від жаху арешту.
Тюрми й допити зробили більшість письменників покірними співцями режиму. Через ці горнила перевиховання пройшли М.Рильський, М.Бажан, Остап Вишня, П.Тичина та інші. Після чекістських нічних годин перевиховання таланти гнулись в дугу лояльності до режиму і з'являлисяся замовлені допитами твори про вождя всіх народів, єдину і непогрішиму партію. А хто не гнувся, як Остап Вишня ( та багато інших) за рахунок диктаторського режиму відправлявся вдосконалювати своє мистецтво до Сибіру, чи до Воркути.
Не минула ця лиха година і Володимира Сосюру. Ніжного, чутливого поета зламати було неважко, йому не потрібно було тюрми, вистачило декілька чекістських допитів. Тут вже пригадали "знавці людських душ" в погонах всі його петлюрівські мандри, і Мазепу, і Махна, і " большевицький націоналізм", і особисту дружбу з М.Хвильовим.
Якщо в 20-і роки Володимир Сосюра на Україні був лідером в поетиці, то М. Хвильовий - в прозі.
Під впливом М. Хвильового та В.Сосюри формувались найвідоміші твори української літератури 20-х років. Обидва були з пролетарського Донбасу (один народився на Донбасі, інший працював), обидва пройшли шляхами петлюрівської армії.
Дружба Хвильового і Сосюри була настільки міцною, що їм заздрили майже всі з письменницької братії. Слід зауважити, що М.Хвильовий у цьому дуеті був лідером. В Сосюра обожнював друга і вважав його ідеалом інтелігентності.
Смертельний постріл друга потряс чутливого Володимира Сосюру. Впродовж ночі Володимир Миколайович пише поему про самогубство М.Хвильового, а вранці поспішає до видавництво. Отримавши відмову в друкуванні поеми заходить до Будинку літератури, щоб знайти підтримку у колег по перу. Та даремно…
 Висока його всенародна  популярність залишилась у минулому. Вимучені вірші заради шматка хліба зломленого В.Сосюри в 30-і роки загальмувала розвиток поетичного таланту. Як не задобрювала московська  влада—квартира в центрі Києва, нагородження  орденом—не додали   творчої наснаги Володимиру Сосюрі.
Друга світова війна висвітила патріотизм українського серця Володимира Сосюри. Національна ідея знову оволодіває поетом. Диктаторській пропаганді тимчасово це було вигідно, щоб він знову говорив чесно і проникливо, щоб його палке слово кликало до помсти.
В.Сосюрі дозволили писати про свою "синю омріяну Україну", про синівську любов до неї, про споконвічну мрію про її волю, про ненависть до окупантів.
Звичайно, що в поезіях В. Сосюри років війни немає навіть і натяків проти радянського ладу. Своє він залишив в собі, а слова на папері були віддані повністю існуючому ладу. Безпосередньо щирі почуття поета строками йшли від самого серця:
подарунок Україні серця бідного мого.
В роки війни сталінський режим для підкріплення патріотизму народів союзу повертає митців до історичних тем. Фільми про Суворова, Нахімова, Хмельницького демонструються на екранах кінотеатрів, пропагуються на сторінках журналів, газет та книг. Їхніми іменами називають навчальні заклади для хлопців-підлітків, карбуються на орденах їх портрети.
Володимир Сосюра не ризикує, як це він робив в 20-ті роки, звернутися до історичної військово-визвольної тематики. Він добре завчив уроки сталінського перелому з переломами кісток підчас нічних допитів.
Тож його вірші прозорі для існуючого ладу, він завзято присвячує твір за твором Україні, рідному краю, спогадам про минуле. До 30-ліття від початку літературної діяльності /1947 р./ виходить збірка саме таких творів В. Сосюри "Щоб сади шуміли".
Влада вміла відзначити зломлених діячів, в арсеналі у неї було багато пряників - ордени, медалі, почесні звання, сталінські премії. Впродовж двох років 1947-48 рр. Володимира Сосюру неабияк відзначають : сталінська премія за збірку, орден Леніна до 50-ліття.
За цей короткий проміжок часу Володимиру Миколайовичу влада влаштовує чергову "операцію" чуйного поетового серця - розпочинається цькування, зразу ж після вручення сталінської премії, за вірш "Любіть Україну". Три роки на Україні, в союзі залюбки читали цей патріотично-люблячий вірш, а ось в збірці він став на заваді читачам . Звичайно не читачам. Ворога було розбито, режим себе зміцнив всебічно, та на заході України точилася визвольна боротьба з більшовизмом. Саме з цих причин кегебісти починають новий період нищення всього українського.
Таких періодів доля Україні "подарує" ще не один раз. Дійсно "справа Сосюри" завдяки віршеві  "Любить Україну" була голосною. Нашому поетові-земляку було не солодко, проте трагедії не було.
Трагедія для нього, як відзначалось вище, була в 30-і роки. Після тієї страшної трагедії В.Сосюра перестав бути самостійним в житті і в творчій діяльності. Він став виконувати волю влади, що залишила йому життя і можливість на замовлення писати.
Величезний талант В. Сосюри розкрився на початку творчості на повні груди, а потім кисень було перекрито. Трагедія його душі, його творчості тож і донесла нам єдине визначення для поета - майстер інтимної лірики.
Чергове нищення В.Сосюри в 1948 р. було настільки штучно закручене, що владні структури не знали, як знайти вихід з цього. Та вихід прийшов з Кремля - Володимира Миколайовича з нагоди 50- річчя нагородили вищим орденом країни. А через деякий час поетову дружину позбавили на кілька років волі.
Якщо виміряти події 1947-48 років логічно, то дійство режиму навколо В.Сосюри було трагікомічне. Та все ж оточення поета сприймало цю "виставу" завично-механічно, без позитивних чи негативних проявів емоцій, бо такий був стандарт у країні - поводження влади з надломленими інтелігентами.
В.Сосюра ніколи не спромігся на правдиву оцінку свого життя і творчості навіть після смерті диктатора і відомих партійних з'їздів. Він був генієм української душі тож чудово розумів анатомію особистої трагедії і трагедії українського народу - зі смертю диктатора владний режим не змінив антиукраїнської політики.
Уже після смерті В. Сосюри по Україні прокотяться чергові операції нищення українського духу в 70-і та 80-і роки.
Майже 75 років існував страшний "злочин" для українців -  знати свою мову, свою культуру, любити свою батьківщину.
В нарисі "Редактор Карк" Микола Хвильовий писав: "Невже я злочинець, що безумно люблю свою батьківщину?". Злочинним був існуючий режим. Він історично був приречений на загибель, але забрав із життя українців подібних М. Хвильовому та В.Стусу;  понівечив людську і творчу долю митців подібних Сосюрі!

Володимир Миколайович Сосюра (1898-1965 рр.) – один із найніжніших і найтрагічніших поетів українського національного відродження ХХ століття. А його неповторна щирість, інтимна довірливість, ніжність, мелодійність і музикальність слова зачаровує кожного, хто відчуває в собі генетичний зв*язок із своїм народом.
В. Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве на Донеччині в робітничій родині. Дитячі роки поета пройшли в селі Третя Рота (нині село Верхнє, поблизу Лисичанська). Дитинство і юність майбутнього поета минали в Донецькому краю. В пошуках заробітків батько з сім*єю часто переходив від села до села, та знову й знову повертався в задимлений рідний Донбас. Мабуть, тому «красу і силу» шахтарської землі так оспівав В. Сосюра, бо з юних років пізнав ціну хліба й копійки, здобутих власними руками на донецькій землі. Молодий юнак щедро черпав скарби рідного слова з милої йому Донеччини.
Тема Донеччини – провідний лейтмотив творчості В. Сосюри 20-30-х років. Поет звертається до цієї теми в таких ліричних та епічних творах: «Цвіте садок …», «Десь далеко в Юзівці могила …», «Шуми міста …», «Знов село», «Червона зима», «Робітфаківка», «Шахтар» та інших.
Тему Донбасу автор розробляє і в жанрі інтимної лірики.
Мета нашої роботи – дослідити, в яких поезіях інтимної лірики 20-30-х років В. Сосюра звертається до теми Донеччини та художньо її втілює.
Інтимна лірика В. Сосюри – це найбільша частина його поетичної спадщини. Інтимна лірика – це умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – любовна пристрасть автора. Вона розкриває широкий діапазон душевних переживань ліричного героя. Найкращі поезії інтимної лірики проспівав Сосюра у 20-х роках – у ранній період творчості.
Для поезії «Ластівки на сонці» (1922 р.) характерні ліричні образки рідної Донеччини. На початку ліричного твору автор подає зображення дивовижно просвітленого, чистого, осяяного ранковим сонцем прекрасного Донецького краю. На цьому тлі подається образ ліричного героя, який прощається з дівчиною. Вірш побудований за принципом народного паралелізму. У другій строфі натрапляємо на таку деталь: «Я твою шинелю цілував до болю …». За цією деталлю (шинель) ми бачимо дівчину-героїню, учасницю громадянської війни, дівчину-соратницю поета. Реалії рідного краю густо входять в інтимну лірику В. Сосюри:

У вечірнім місті плакали трамваї,
пропадали сльози сині на дротах.
Я тобі сьогодні назбирав конвалій, –
і солодко дзвонить у моїх руках … [5, т.1, с. 65]

Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті … [5, т.1, с. 82]

Вийду з міста. В синім океані
все блищить під місячним опалом.
Стогне парк у місячнім убранні,
мов лишилось жить йому так мало. [5, т.1, с. 130]

Прийди  хоч уві сні і нахились до мене,
ти можеш одігнать од мене давній жах.
Неначе сниться знов … шумлять трава і клени,
і ми з тобою йдем у сонці, у піснях… [5, т.1, с. 165]

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять… [5, т.1, с. 166]