ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

ПИСЬМЕННИКИ ДОНЕЧЧИНИ


З м і с т   с т о р і н к и

1.П.Байдебура. Універсал гетьмана Богдана.Оповідання…..
2.І.Білий. Вірші…
3.П.Бондачук .Вірші…
4. Гордасевич Галина Леонiдiвна
5.Юрiй Тимофiйович Доценко
6.С.Жуковський. Вірші..
7.А.Загнітко. “Не слів мені, а стріл крилатих”.Сценарій радіопередачі…
8.Г.Кривда. Вірші…
9. Голос iз Далекого Амуру: український письменник i видавець Олександр Лозиков на Далекому Сходi
10.А.Мироненко. Драма феєрія “Артеміада”.Уривки…
11. Оліфіренко Вадим Володимирович
12. Олег Орач
13. Талант митця Вiталiя Павловського
14. Рiзникiв Олекса
15. Про Iгоря Рубцова
16. Життєвий i творчий шлях Василя Стуса
17.О.Тесленко. Щоденник….
18. Парiарх Фiларет, священник i письменник з Донеччини

1.
Павло Андрійович Байдебура
1901 (1.03) —  1985 (26.01)







За майже півстоліття своєї письменницької діяльності П.А.Байдебура створив понад тридцяти книг. Він — автор роману "Вогонь землі",  повістей "Таємниця степового шурфу", "Зустріч", "Зелене полум'я, збірок оповідань та нарисів "На плитах", "Протест", "Вугільні дні", "Земля Донецька", "Рідні горизонти" та багато інших. Творчість П.Байдебури  спрямована  на пізнання людей донецької землі, на осмислення її давньої історії та сучасного життя.
Наш донецький край  став йому близьким і рідним з 20-х років, коли він  прибув на відбудову Донбасу. Народився ж письменник на Кіровоградщині у селянській родині в селі Нерубайки Новоархангельського району 1 березня 1901 року. Після служби в армії поїхав працювати на Донбас, де й з’явилися у нього  перші літературні спроби. А невдовзі став  членом літературної організації “Забой”, яка об’єднувала письменників, що писали переважно на виробничу тематику: про робітників і селян, про заводи і шахти, про відбудову Донбасу.
Вже у 1926 році з’являються його перші літературні публікації. У другій половині  20-х років П.Байдебура їде до Харкова, де здобуває вищу журналістську освіту, бере активну участь у літературному житті Харкова, тодішній столиці України. У 30-х роках він був одним із керівників письменницьких організацій в Харкові й Одесі. Багато часу приділяв вихованню літературної молоді, беручи участь у літературних семінарах та  консультаціях письменників-початківців.
З початком тридцятих років гинуть як вороги народу або страждають у концентраційних  таборах десятки репресованих письменників—друзів і знайомих Павла Андрійовича по Харкову: М.Хвильовий, М.Куліш, С.Божко, Г.Епік, В.Підмогильний, В.Поліщук, В.Гжицький, Олесь Досвітній, М.Йогансен , А.Крушельницький та багато інших. Зникають примусово з літературного життя й українські письменники Донбасу Г.Баглюк, В.Гайворонський, Ю.Западинський, Ф.Ковалевський, В.Іванов-Краматорський, М.Соболенко, Б.Павлівський та ін. Часто письменники, що вціліли від репресій, кидали рідне слово,  переходили на “общепонятный язык”. Павло Андрійович не зрікався рідної мови і продовжував писати українською , що інакше як громадянським подвигом не назвеш.
Дуже багато часу у П.А.Байдебури забирала громадська робота, зокрема те, що він керував  письменницькою організацію, до якої входили у 50-60-і роки  дві великі східноукраїнські області — Донецька і Луганська. Величезних зусиль і часу вимагало видання альманаху “Літературний Донбас”, який очолював П.Байдебура ще з повоєнних  часів.
Які ж образи та  думки письменника, втілені ним у художню творчість, залишаються сьогодні з нами і важливими для нас? Перш за все, варто відзначити любов письменника до нашого донецького степу, який став одним з провідних образів його роману "Вогонь землі" та інших творів. Так проникливо і тепло його могла описувати  тільки залюблена у рідний край людина:

Нема  кінця-краю хвилястому, з горбами-перекатами, буйно розлогому степу. Просторо. Яруги, низини, продовгасті гористі гребні. Розкинулись  байраки, широкі зарості, бовваніють прозоро сивою млою щовби, могили. Стоять на них, вгрузаючи в землю, мовчазні, таємничі кам'яні баби - свідки кочових стоянок скіфів, половців. Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в скажених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячоверсті простори і невідомо де зникали.
І зникали. Тепер мчать табуни прудконогих сайгаків, кружляють вовчі зграї, ночами брешуть черленохвості лисиці.

Майстерно відтворив письменник у романі образи своїх героїв—чумаків, селян, козаків. Переконливо зобразив конфлікт українського козацтва з російською владою на донецьких степах у кінці ХVII на початку ХVIII століття, коли Україна ще боролася за свої останні вольності і права. На береги Азовського моря після майже двадцятилітнього вигнання повертається українське козацтво, засновуючи у гирлі Кальмісу фортецю Домаху, попередницю сьогоднішнього Маріуполя.
В цілому ж роман можна вважати енциклопедією народних традицій, звичаїв, одним словом, своєрідною  ілюстрацією до характерних споконвічних рис українського народу ; зокрема, письменник використав у творі цікавий народний переказ про відкриття вугілля на Донеччині чумаками.
А легенди про Савур-Могилу у розповідях чумаків? Продовжуючи традиції українського письменства, звертається  літератор до образу славної окраїни рідної землі, оспіваної у піснях і думах. Вона була не тільки орієнтиром чумакам у їхніх мандрах до Дону та Азова з України. У пам’яті народній Савур-Могила на довгі віки залишалась священною окраїною рідних земель,  у битвах за яку з ворогами було пролито багато української крові. Про це пам’ятають герої роману Павла Байдебури і разом з ним вчать нас не забувати нашу героїчну історію.
Близькими  залишаються для сучасного читача такі твори П.Байдебури, як "Універсал гетьмана Богдана", де зображуються життя торських солеварів та громадського життя в Україні у ХУ11 столітті. Новела "На пароплаві" — про один з епізодів життя Тараса Шевченка , коли він повертався із десятирічного заслання. Ці та інші твори не втрачають з роками своєї художньої привабливості, пробуджують у читача прагнення глибше пізнати минуле нашої землі, характер народу.
Треба відзначити, що  письменник  цікавився  не лише  життям дорослих людей,  їхніми  проблеми та вчинками. Він звертався у своїй творчості  і до теми про дітей , що потрапляли у найрізноманітніші життєві обставини.
 Психологічно переконливо відтворив він душевний стан малого Тимка (оповідання “Тимко”), на якого війна обрушила страшне випробовування: майже на очах у сина німці розстрілюють  матір, а він ще не може  втямити, що вона не відпочиває , а лежить мертва. Та згодом страшна реальність дістає до дитячої свідомості, хлопчик починає усвідомлювати, що матуся вже ніколи озветься і не підніметься...
Війну письменник бачив своїми очима, бо вже з перших її днів  він добровольцем пішов на фронт, працював кореспондентом військової газети.
Діти разом із дорослими терпіли муки в роки війни і письменник прагнув розповісти про все це, обираючи героями своїх творів дітей, які не губилися  серед лихоліття, а прагнули прийняти якесь активне рішення.
Післявоєнне дитинство письменник відобразив у повісті “Таємниця степового шурфу”, свого часу популярного серед школярів твору. Звичайно, діти полюбляють, коли їхні колеги, однолітки потрапляють у нечувані пригоди і самі з них знаходять вихід. Саме цим сподобались юним читачам дійові особи повісті Петро Чеба, який вмів розмовляти з птахами їхньою мовою та Левко Джерелій, який любить багато подорожувати рідним краєм ,  а також  їхній мудрий наставник, вчитель географії Сергій Павлович. Об’єднало хлопців прагнення знайти у степу старий шахтний шурф, в якому тримали оборону під час війни  купка шахтарів.
У колі художніх інтересів письменника були і твори для дітей дошкільного віку. Дитячий світ донецької малечі він майстерно відтворив  у невеличких новелах, які було  видано в Києві 1960 року  під назвою “Як ми шахту будували”. У цій книжечці П.Байдебура зумів пройнятись дитячими почуттями і настроями  і показати їм у художньому осмисленні  наш шахтарський край: його непишну степову красу,  неяскраві, але такі рідні вулички робітничих селищ, нелегку працю шахтарів.
Своєрідними є мова художніх творів Павла Андрійовича, його письменницький стиль. Він писав  в основному у жанрах оповідання і повісті, використовуючи  надбання рідного слова, відчуваючи себе учнем великих попередників М.Коцюбинського, І.Франка, Степана Васильченка. Оповідачем у його творах часто виступає літня людина, колишній шахтар. Тому так багато у його оповіданнях і повістях шахтарських термінів, а провідними для них стали образи двох каменів—вугілля й солі—основних багатства нашого краю.
Доповнюють світ природи і світ людей історичні пісні , думи та народні прислів’я, підкреслюючи українську споконвічність донецького краю.
Треба визнати, що творчість письменника, становлення якого припадало на роки терору та підкорення творчої інтелігенції державній і партійній владі, не уникнула  тиску ідеології. У його творах можна зустріти надуживання класовими оцінками у підходах до  суспільних і художніх явищ , у нього  багато соціологічних міркувань , описовості. Разом з тим письменник зміг вийти за межі нав’язуваного владою способу мислення, порушити штампи радянської літератури.
 У слові письменника продовжують жити традиції багатьох земляків, що писали про рідний край, Донеччину. Є тематично спорідненою художня спадщина П.Байдебури з творами таких письменників, як М.Петренко, М.Чернявський, С.Черкасенко, Х.Алчевська та ін. Завдяки їм   не переривається наша історична пам’ять, буяє в художньому слові український степ, а прикладами у житті для нас стають відважні герої зі сторінок творів письменників-земляків.
Твори П.А.Байдебури виходили не тільки в Україні: в Донецьку, Харкові та  Києві, а також у Москві й у далекому зарубіжжі. Оповідання письменника “Дружба” та “Гобелен” увійшли до шкільних підручників, а окремі твори було екранізовано (“Тепло його руки”, “Портрет”). За оповіданням “Портрет” у 60-і роки було поставлено телеспектакль.
Помер П.А.Байдебура 26 березня 1985 року. Похований на Мушкетівському кладовищі у Донецьку. Недалеко знаходиться могила критика  Андрія Клоччі, з яким письменник  прибув після війни на Донбас із завданням від Спілки письменників України відродити літературне життя звільненого від фашистів краю. З певністю можна твердити це завдання письменник виконав з честю, його натхненне художнє слово яскраво свідчить про це.

(В.Оліфіренко)
ТВОРИ П.БАЙДЕБУРИ
УНИВЕРСАЛ ГЕТЬМАНА БОГДАНА.
Оповідання







     Степ. Хвилястий, необжитий, в безмежному ковиловому розбігу … І ось серед цього безбережного простору двоє вершників. По всьому було видно, що це козаки понизовці: обоє у високих запорозьких смушкових шапках, сиділи вони на своїх низькорослих степняках з тою мальовничою невимушеністю, по якій безпомилково вгадувались корінні січовики. Коні йшли неквапливою риссю, один на півкрупа поперед іншого. На передньому – літній козак, з обличчям, майже цеглистого відтінку і довгими, донизу опущеними, солом’яного  кольору вусами. З глибоких орбіт дивилися сірі, кмітливі, з живим ще блиском очі. На задньому – молодий козак з великими карими очима, рум’яний і тонковусий.
      Від берегів Груні та Псла, з табору війська гетьмана Богдана Хмельницького, на схід і на схід, аж до Сіверського Дінця, лежала їхня трудна дорога. В таку подорож найкраще було б вирушати гуртом, бодай невеликим загонам, а вони зважилися вдвох – старий понизовець Юхим Головань і тонковусий Лесько Ожеред. Перший - обачний та поважний, другий – одчайдушно хоробрий та заповзятий.
      Скільки-то довелося їм перетяти уплав і вбрід великих і малих річок, пробиратись лісами, гаями, прямувати в глухе степове бездоріжжя. І весь чаc удень і вночі бути напоготові, насторожі – в одній руці повіддя коня, а в другій – шабля чи пістоль.
      Особливо ж пильнували тоді, коли в’їхали в смугу Дикого поля, бо тут на людей полювали ординці-татари. Не раз були змушені вершинки ховатись у заростях нетрищ, а коли кримчаки насідали в степу, - поринати, мов у хвилі, в густий високий тирсовий плин; та й не раз доводилося їм ставати до бою – оголювати шаблі, перезаряджувати пістолі.
       Та яка б не трапилась  запорожцям пригода, a найперше вони пильнували своїх шапок, звичайних смушевих шапок. Бо в них були зашиті важливі папери – універсали гетьмана Богдана, закличні слова його до козаків, міщан та посполитих селян – підійматися всім на боротьбу, визволятись із шляхетської неволі. Універсали такі розвозились, розносились по містах, городищах, селах і хуторах, по всій Україні. А вершники, що прямували до Дінця, везли з собою ще й інші папери.
       Аж на дванадцятій добі закінчувалося їхне незвичайне подорожування.
       Вершники вимчали на високий, розлогий пагорб і зупинились. Перед ними вималювалась чудова картина: праворуч на південь, скільки сягало око, стелився хвилястий, запалений сонцем, безкраїй степ; на північ і схід простяглася, потопаючи в легкому туманному серпанку, широка долина. На ній, куди не глянь, мов зелені острови, - гаї, переліски.
       -   Отам, мабуть, воно, те городище, -сказав Лесько, вказуючи рукою на димові стовпи, що звелись високо над гаєм. – Смалять, і ніби чутно гамір.
       Головань не відповів, навіть не глянув у той бік. Він весь застиг, прислухаючись. Його звичне до степової тиші вухо вловило інші звуки, а очі впіймали: он на гребені степового перевалу вигулькнув вершник, за ним показався другий, і вмить вони зникли. А вже в іншому місті, з’явились горбаті коні . Ні, то не горби, то вершники  хитрують: припали до грив скакунів і прудко мчать, наближаючись. Блискавично майнули – і вже нема їх. А за хвилину ніби з-під землі виріс цілий загін. Мигтять на сонці алебарди. Чітко різьбляться гостроверхі шоломи. Загін риссю мчав назустріч козакам.
       Лесько вхопився за шаблю.
       - Руські. Кордонна сторожа, - заспокійливо мовив Головань. Він опустив повіддя, розкинув поли киреї, під якою за поясом жупана з малинового кармазину красувалось аж чотири пістолі і шабля. Не поспішаючи, витяг з-за халяви люльку, набив її тютюном із прив’язаного до сідла капшука – кисета і вийняв огниво. Все це старий робив неквапливо, повільно, ніби в ці хвилини його ніщо на світі не цікавило, крім люльки, затиснутого в руках кремінця та кресала, яким він розмірено вибивав іскри.
       Ощерений списами загін опинився. Наперед виїхав старший, напевно десяцький, бо загін складався з десяти воїнів. Вузький, довгий синій каптан звисав йому нижче колін, збоку приторочена крива шабля, голова прикрита залізним шоломом з вузькими крисами.
       В кількох кроках десяцький зупинив коня.
       - Хто такі і звідкіля?  - запитав грізно, хоча по одягу бачив, хто ці два вершники.
 Головань востаннє пихнув люлькою і аж тоді вже підвів голову, глянув.
       - Низовці. З України, -відповів глухо. –Подай, - наказав, звертаючись до Леська.
       Той тронув коня, виїхав наперед і подав згорнутий трубочкою аркушик «охоронну грамоту»  чугуївського воєводи, право на в’їзд у торське городище.
- Тор? – запитав Лесько, показуючи на долину.
      -    Тор, - ствердно мовив десяцький і, помовчавши, додав: - Соляний город великого князя, царя Олексія Михайловича. – Потім махнув рукою, дав знак і списи опустились до землі.

              *  *  *
    Тихо. В небі ні хмаринки. Сонце помітно звернуло з полудня, але пражило дуже дошкульно. Здавалось, в густій молочно-синій оболоні не одне, а безлич розжарених сонць, з вишини безнастанно спадає світлова розпечена злива. Жодного руху чи шуму. Все живе, напевне, заховалося в кущах байраків, у степовій траві. Лише кібці, чатуючи здобич, зависали вгорі щоб стрімголов впасти на землю. А в високості, аж під самим небом, озираючи свої володіння, повільно і плавно кружляв орел.
     Козаки з’їхали з гори в долину і навпростець помчали до гаю. За яких півгодини вони опинились біля ріки з крутими берегами. За вигинистим поворотом якої гай розступився і показались довгі споруди – шопи, приземкуваті башти. На невисокому підвищенні, в огорожі дубового частоколу, - житлові будівлі. А геть далі, на широчезному майдані,  розташувались курені і палаючі печі – солеварні.
- От і прибули. А куди ж  тепер? – сам до себе мовив Лесько.
      -    Роздивимось, що воно та як воно тут, -сказав повчально Головань. –Вивідаємо , а тоді вже і з’явимось до тутешнього бургомістра, чи пак воєводи.
      Запорожці зупинились в укритті біля крайнього куреня і розглядали не- баченийй досі промисел. Тут все було на диво просто. В широкі, присадкуваті печі вмуровано казани та сковороди, наповнені ропою. У печах безперервно палав вогонь. По один бік печей стоси порубаного на цурпалля дерева, по другий бік, під шопами, величезні, ніби щойно навіяні снігові кучугури -–ворохи сліпучої білої солі.
- Ой, та й багато ж! Чиста яка! І не шанують – зсипають просто на землю, - мовив здивований Лесько.
      Голованя теж дивувало побачене. Але мовчав. Він думав: «Через неї били таку довгу дорогу. Вирушили за наказом самого гетьмана. Треба було вирушати, бо в таборі Хмельницького з сіллю дуже скрутно, та й недохватка її зараз і по всій Україні. Вже третій рік війна, завіз припинено. До Сивашів не підступиш, там мурза Карабей, а в Криму хан Осман-Гірей. Обидва вовчої натури .Вкусять, а то і зовсім загризуть. Бусурмани… Отож залишилось одне: податись на Тор. І ось вона, сіль. А як узяти…»
      Увагу привернула робота двох солеварів, які вправлялись біля печей, що стояли поблизу куреня. Обидва вони ще молоді за віком, обидва високі на зріст, ставні, але виснажені роботою та вогнем біля тих печей. Обидва напівголі  - без сорочок, в подертих, засмальцьованих, аж чорних штанях, босі , голови нічим не прикриті. Один з них русявий, з маленькою кучерявою борідкою, другий чорноволосий, обличчя округле, голене. В обох солеварів одна і та ж робота – підкидати в піч дрова і весь час помішувати кописткою на сковороді, щоб скоріше випаровувалась кипляча ропа.
       Русявий вправлявся швидко і легко. А в того, другого, робота чомусь не клеїлась. Він підкинув у піч дрова і почав згортати із сковороди сіль, а в руках, видно, немає сили втримати важенний коряк. Та ось він випустив з рук держака, поволі ступаючи, хитаючись, ніби сп’янілий, пішов геть. І раптом упав ниць на земмлю.
       З-за дров’яного стосу вийшов наглядач, тонкий, довготелесий, з  патерицею в руках, у сірім каптані, з цапиною жовтавою борідкою і в крислатому солом»яному брилі. Підбігши до солевара, наглядач почав бити його ногами, а потім замахнувся палицею. Але в ту ж мить там опинився русявий і спритно вихопив з-під удару товариша, ненароком штовхнув наглядача. Той кумедно перекинувся, в повітрі мелькнули ноги, і цапина борідка зарилась в пісок.
      - Ого! – вигукнув у захопленні Лесько. І, забувши про всі умовляння і перестороги, помчав до русявого,вхопив і стис в обіймах. Здивований нежданним наступом, солевар спершу запручався, а коли зрозумів, у чім справа, і собі почав реготати.
- Ожеред, Лесько!
- Ляксандра!
- Звонарьов, Григорій!
- По-нашому, Грицько!
     Головань розміркував над тим, як йому зараз бути: необачний вчинок Леська міг пошкодити усій їхній справі.
     Довготелесий, очунявшись, підвівся з землі і з переляку чи з злості зарепетував, вхопив коцюбу, якою вигортають жар із печей, і щосили  загамселив нею по залізній сковороді.
     На ту тревогу почала з’являтись сторожа, озброєна бердишами. Сюди ж на місце гвалту спішили солевари, ропники, дроворуби.
      Головань владним окрикомм  позвав Леська, і вони виїхали на соляний майдан.
      Поява вершників, напевне, ще більше налякала довготелесого. Тупцюючи біля печі, він викрикнув якісь незрозумілі слова і все бив у сковороду.
      Запорожці мали намір проскочити майдан. Але сторожа заступила їм дорогу. Довелося скоритись і прямувати туди, куди вказував довготелесий.
     «Оце так ускочили в халепу», - подумав Головань, злостячись на Леська, який слухняно їхав поряд, але насторожений, готовий щомиті рвонути - подай тільки знак. Та й сам він, Юхим Головань, був не від того, щоб припустити коня. А розгулятись є де. Простір широкий! Поблизу гай, а ген і степ. Але ж не для того вони їхали сюди, наділені високим довір’ям, щоб через якусь безглузду пригоду відступати від дорученого діла.
                  У супроводі  сторожі добрались до центру городища –  резиденції управите-
            ля соляного промислу.   Коли  в’їхали у відчинену,  оббиту  залізом  браму,   за
            високим гребенем частоколу відкрилось широке дворище.  Посеред нього вели-
            кий, міцно збитий кам’яний будинок,  вікна маленькі,  вузькі,  ніби бійниці, ши-
            рокий, обсаджений тополями ганок.
                   Запорожці рішуче відмовились злазити з коней і верхи підїхали до ганку.
            Там     уже ждав на них повідомлений про появу підозрілих людей управитель.
            Це був невеликий на зріст,дебелий, уже в літах чоловік. Мичкувата сива борода
            обіймала пухляве продовгасте обличчя, спадала аж на груди. Особливо
            бундючного  вигляду  надавали  просторий ,    голубого сукна,   з застіжками та
            шнурами каптан,  довгі рукава якого звисали аж до землі, на голові - височенна,
            з прибитим верхом шапка.
                    Біля управителя товпились кілька чоловік помічників його, гостей, а може,
            почту.Теж у каптанах, але накинутих наопашки.
- Ваша милість, пане Курбатов, прошу вислухати,- звернувся до управителя, низько вклоняючись, довготелесий.
- Говори, Фролка Сутугін, -почулося з ганку.
      Наглядач ще раз вклонився, почав доповідати, як він помітив непорядок біля печі холопа Івашки Гуляка і хотів йому на те як слід вказати, а солевар холоп Гришка Звонарьов повів себе худо, по-розбійницькому, накинувся на нього, Сутугіна, бив його і топтав ногами. А невідомий, - ось цей, -вказав на Леська довготелесий, -допомогав йому.
- Та це ж брехня! Все брехня! – скипів Лесько.
В ту ж мить Головоня ніби вихором знесло з коня.
      -   Б’ємо чолом панові воєводі,- заспішив він, твердо вимовляючи кожне слово. –Посланці ясновельможного гетьмана війська Запорозького і всієї України Зіновія-Богдана Хмельницького! – Вклоняючись, козак зняв шапку, спритно витяг з неї довгастий жовтавий аркуш і шанобливо подав управителю. Той глянув на відбиток печатки, на підпис і передав аркуш чоловіку в синьому каптані, який стояв поруч.
       Лесько, у всьому наслідуючи Голованя, подав грамоту чугуєвського воєво-ди.  В самому верху шапки залишився універсал Богдана.
       При  читанні послання Хмельницького управитель байдужно вислуховував всі величання та звернення. Коли ж дійшло до слів про те, що гетьман просить завозити торську сіль на Україну, управитель зажадав прочитати йому написане ще раз.
       -  Ясновельможний гетьман скасовує всі мита, -почав Головань, улучивши слушний момент, - і всіляко буде сприяти…
       -  Це нам відомо, -перебив нетерпляче чоловік в синьому каптані, -а який буде нам з того зиск?!
- За сіль заплатимо сріблом і золотом.
- За морем – телушка-полушка, - в’їдливо мовив синьокаптанник.
- А рубель – перевіз, - закінчив приказку довготелесий Сутугін.
      -  Купцям, торговим людям вільно завозити усякий крам на Україну, -заговорив рівним, низьким голосом Курбатов. На те є дозвіл з Москви. А також можна завозити і сіль . А як нам бути у цьому ділі, про це ми скажемо опісля. –І управитель дав знак, що розмова закінчена.
     Запорозці вклонились і поволі, ведучи коней за повіддя, рушили до виходу з дворища.
     -    Щось воно закривилось на таке, що, мабуть, толку з ними не буде, - сказав Лесько, коли вже сіли на коней.
     -      А може, й буде! – відповів Головань, ладнаючи люльку. І по цих словах так ударив кресалом по кременю, що аж забив пальці. –А може, й буде, - повторив удруге. –А от тобі, шибайголові, слід було б добре наскубати чуприну. Еге ж!… - і рвонув конем у напрямі гаю, що виднівся за околицями городища.

*  *  *

      З резиденції управителя Сутугін вийшов стурбований і невдоволений. Всі його намагання переконати Курбатова не звертати жодної уваги на грамоту гетьмана лишилися марними. А він йому доводив, що зв’язуватись з тим гетьманом  зараз і небезпечно, і , напевно, що без вигоди. Краще направляти сіль давно вже протореними дорогами на північ і на схід, у добре відомі міста і землі. А коли вже так прикрутило, що треба і на гетьманщину, то для годиться послати їм кілька возів. А найкраще було б відписати Хмельницькому, коли хоче солі, то хай споряджає вози і приїздить сюди, на Тор.
      Хоча управитель з доводами старшого наглядача Сутугіна погоджувався, що краще проторені дороги, а все ж таки є наказ чугуєвського воєводи. А в тому наказі зазначалось: «Не токмо не чинити опору торгівлі, а навіть всіляко сприяти. І запаси торської солі везти на Україну».
      «Везти запаси, - розмірковував уже сам з собою Сутугін. – А якщо їх не буде…» Вхопившись за таку думку, він уже планував, як йому бути, як діяти. Скільки тої солі зараз у Торі, не знає ні чугуєвський воєвода, ні навіть управитель Курбатов, який не часто буває на соляному майдані. Що де лежить, а що біжить – про те знає він, Фролка Сутугін. Отож на Москву піде валка возів трохи менша,ніж намічалося раніше, а решта – на Воронеж і Астрахань. І зиск від цього буде чималий. Завдаток від астраханських купців уже брязкотить в кишені.
      Міркуючи так, Сутугін поспішав на майдан, до заводських воловень, де зупиняються чумацькі валки. Сьогодні увечері туди мало прибути півста возів із Чугуєва. Порожні вози зараз будуть дуже потрібні.
 

                                      *  *  *
      Робота на соляному майдані не припинялась і вночі. В печах палахкотів вогонь, біля казанів і сковорід орудували солевари, ропники підносили і підвозили на тачках відстояну в коритах ропу, дроворуби кололи дрова. Клекотіли казани, шерхотіли копистки об днища сковорід, і рідко чувся тут людський голос. Під наглядом пригінчих підневільні працювали тяжко, надривно. Мовчазні, до всього байдужі.
       Густий їдкий дим стелився низько над землею, від озер на берег повзли тумани, і місячне сяйво не в силі було розігнати гнітючий морок, що звисав над тихою долиною.
       Довгий ряд возів простягався від воловень аж до соляних шоп. Долу опущені дишлі – війя, лежать розкидані ярма, батоги та налигачі звисають з люшень – валка на спочинку.
       Кожен чумак повинен був спати біля свого воза. Але ж ніч ще попереду, а городищем і на майдані ходять такі дивні чутки та розмови, що не до спання. Он біля воловні, у закутку, зібрались чумаки, солевари. Густа тінь розлогих кленів ховає людей від злого стороннього ока. Розмови ведуть напівголосно, пошепки. Розповідає дроворуб, який щойно був на дворищі управителя, бачив посланців гетьмана і чув, що вони прибули у Тор по сіль.
     -    А я розкажу вам про слова гетьмана Богдана, - сказав чумак, підвівшись з землі. – В дорозі чув я, ніби гетьман закликає всіх козаків і селян ставати на бій з панами – ляхами волю здобувати…
     -  Еге ж, то правда, - ствердив Гришуня Звонарьов. Він сидів у бочці, наповненій доверху водою. І це нікого з присутніх не дивувало. Всі знали : за наказом наглядача Фролки Сутугіна Гришуню сьогодні відшмагали різками, які були намочені в ропі. Рани ятрились, тіло проймав нестерпний біль. Чумаки облили товариша водою, а потім посадили у кадуб відмокати.
      -  Правда, братці! – повторив Звонарьов. – Є таке слово. В універсалі писане. І там, на Україні, уже тріщать панські кістки, б’ють там шляхту… І те правда, що посланці гетьмана прибули до нас по сіль. Так допоможемо нашим братам сіллю! А може, й ще чим…- Звонарьов рішуче звівся на ноги, вода з кадуба хлюпнула на землю, в калюжі заграли сріблясті місячні іскри і згасли. Не вилізаючи з бочки, Гришуня розказував, як він познайомився з посланцем гнтьмана. А потім на дворищі в управителя чув розмову про сіль.
- Допомогти треба…
- А якже…- загомоніли в гурті. – Свої ж люди…
      -  Слухай!.. – почулося голосне, протяжне. – Наказується готувати вози. Чумакам запасатись усім потрібним в далеку дорогу. Сіль забирати з крайньої шопи. –Високий, в чорній киреї оповісник, тримаючи поперед себе жезла, поволі обходив курені, воловні, обори і проголошував наказа.
      Люди під кленами притихли. Коли тягуче «Слухай!» віддалилося, почали розходитись до своїх возів, куренів. Зав’язувалась жвава розмова. Висловлювалась радісна думка, що, напевне, чумацькі валки цей раз підуть на Україну.

*  *  *
     Вже четверту ніч запорожці проводили в гаю за околицями городища. Тут було затишно, зручно. Поблизу протікала ріка, на луках привільно випасалися коні. Повз гай проходила дорога, можна було простежити, хто в’їзжає і хто виїздить із города.
     Сонце зайшло. Ніч облягала землю. З ріки тягнуло прохолодою. Завмирали денні голосні звуки, натомість народжувались нічні, притишені, таємничі. Над сонним гаєм підіймався збляклий місяць. І, ніби вітаючи його появу, обізвались нудним завиванням вовки, реготом і плачем – сови, а на сторожовій вежі в Торі десять разів ударили у дзвін.
     Біля жевріючої ватри сидів глибоко задумманийй Юхим Головань. І думати було про що. За ці дні запорожці вже тричі відвідали управителя в його резиденції. Він все розпитував про події на Україні, про Хмельницького та про походи, бої з поляками. Коли ж запорожці навертали розмову про сіль, Курбатов відповідав коротко, ухильно.
     А на майдані тварилось щось незрозуміле. Валки вантажились здебільшого вночі і невідомо куди зникали. Запорожці виявили: готові в дорогу вози схороняються в лісі, а куди їх направлять – невідомо.
     «Невже отак, з пустими руками і доведеться повертатись? -  думав занепокоєний Головань. – А що скаже гетьман? А товариство?… Скажуть, прозвали Голованем, а він без розуму. Нікчема. Тюхтій. Очима бачив, на добрі тому сидів, а взяти не зумів..»
- Лесь!
- Грицько, ти? – почулося притишене.
      Із кущів бузини та ожини, які росли на березі ріки, вийшов Звонарьов. Юнаки зустрічались майже щоночі й довго вели свої розмови. Старий Юхим уже не заперечував проти зустрічей.
      На цей раз солевар приніс дуже неприємну звістку. Цієї ночі, на світанку, валки возів вирушають у дорогу. Тільки дорога їм на схід, а не на захід.
      -   Зараз у городищі нишпорять купці з Астрахані, - запевняв Гришуня. –А з ними мудрує Фролка Сутугін.
      -   Рушаймо до управителя, -запропонував Лесько. – Тоді будемо знати, що нам робити…
      -  А коли там що не так, -додав багатозначно Звонарьов, -тоді ми самі повернемо вози туди, куди треба. Чумаки і солевари з нами. Хай Фролка лютує.
      -    Забороняю! – загримів гнівно Головань. –І думать про таке забороняю! – Хоча йому самому припала до душі така думка. Сіль-бо треба вивезти за всяку ціну.
      Через кілька хвилин запорожці були на дворищі управителя. Він довго відмовлявся прийняти пізніх відвідувачів, але нарешті погодився на розмову.
      Напівтемна, освітлена лише однією свічкою, кімната здавалась занадто великою і похмурою. В кутку піч з високою челюстю. Хоча надворі і в кімнаті було тепло, в печі горіли дрова. Курбатов сидів навночіпки з простягнутими до вогню руками.
       -   Низький укліп пану воєводи в його домі, - почав Головань, знімаючи шапку, - щиро просимо вибачення за турботу, але, ж було б нечемно не відвідувати пана воєводу перед нашим від’їздом і не подякувати за гостинність.
 Здивований Лесько аж ойкнув від почутого.
        -   До того ж у нас до пана воєводи є невеличка справа, - вів далі Головань.-Вози з сіллю уже зрихтовані. Стоять зараз у лісі!. Отож уклінно просимо лише визначити, скільки їх там, тих возів, вирушає на Україну. І все те просимо зазначити в цидулах – відповідних грамотах. Одну цидулу ми відвеземо ясновельможному пану Богдану Хмельницькому, а другу –його вельможності пану чугуєвському воєводі Федору Хлопову, в якого будемо гостити.
       Тепер уже ойкнув від здивування управитель. Він рвучно підвівся, хвилину постояв, потім заходив по кімнаті задуманий, як видно, розгублений. Учора та й сьогодні  йому доповідали наглядачі про те, що в городищі занепокоєння, холопи читають якийсь універсал гетьмана Богдана і чумаки настроєні рушати з возами лише на захід. І до всього того і ці посланці лякають чугуєвським воєводою…
       Курбатов рішуче підійшов до столу, тричі вдарив об залізну покришку. В ту ж мить з’явилося троє челядників. Одному з них управитель наказав покликати Фролку Сутугіна, а два заходилися світити в кімнаті свічки.
      Довготелесий не забарився з’явитись на виклик. Він був, як видно, в хорошому піднесеному настрої. Але, побачивши запорожців, раптом спохмурнів, знітився.
- Завтра вирушаєте? –запитав Курбатов.
- Завтра, -відповів Сутугін, вклоняючись.
- Скільки возів йде на Москву?
- Дві валки, а всього півста.
- А решта?
Сутугін зблід. Угнув голову. Мовчав.
- Скільки решти возів, питаю! –підвищив голос управитель.
- Возів буде понад двісті, -не витримав Лесько.
      - Так, так…-забелькотів розгублений наглядач, -та ми ще зараз вантажимо,підраховуємо, -найшов нарешті що сказати.
      Курбатов знову забігав по кімнаті, кружляючи, заходив повз Сутугіна, запорожців, не звертаючи на них жодної уваги, ніби в ці хвилини їх тут не існувало; нарешті він зупинився біля наглядача.
       -   Півста на Москву. А решту – на гетьманщину. Виряджатиму сам. Іди, - наказав коротко. –Коли вирушатимуть в дорогу, мене сповістиш, чуєш! – крикнув уже вслід Сутугіну.
       Головань і Лесько багатозначно перезирнулись між собою. Курбатов помітив і відвернувся.
       На сторожовій вежі били чотири удари. На дворищі вчулося тупотіння і іржання коней. До ганку підкочували ридвани.
       -    Прошу панів послів не турбуватись. Грамоту його ясновельможності пану гетьману буде написано, - уже прощаючись, запевнив управитель.
     І справді таку грамоту посланці одержали. Але вона їх  уже мало цікавила. Того дня на світанку нескінченні валки возів із сіллю вирушили на захід, на Україну.
1954р.

(Джерело:Павло Байдебура. Зустріч. Повість та оповідання.-К., 1969)
2.
КОСТЬ МАРКОВИЧ ТЕСЛЕНКО
1917 (22.05) — 1988 (20.07)

Тесленко Кость Макарович народився 22 травня 1917 р. в м, Мачусі Полтавської обл. в сім'ї вчителя. Закінчив Харківський поліграфічний технікум (1938) та Харківський університет (1946). Працював учителем української мови та літератури в школі, відповідальним секретарем журналу «Донбас»,
Окремими виданнями вийшли книжки оповідань та повістей, написані у співавторстві з М. Лісовською; «Скільки житиму—любитиму» (1959), «На морі слідів не лишається» (1960), «Крізь громовицю» (1961), «Знайдені крила» (1962), “Різноцвіття» (1966), «Відлуння серця» (1972), «Невгасимі зоряниці» (1978; російською мовою, 1985). Автор повісті «Богучари» (1982); роману «Зимовий грім» (1985).
Похований у Донецьку.

Кость Тесленко
ПІДСЛУХАНІ ДУМКИ
Уривки з щоденника.

Як правило, українські радянські письменники щоденники не писали: від гріха подалі. Але донецький прозаїк Кость Тесленко робив це багато років підряд. І от, на початку 90-х років, тепер уже минулого століття, частину щоденникових записів Тесленка було опубліковано. Правда, редакція журналу “Донбас”, де було видруковано роботу, повністю не відважилась подати більшість прізвищ, які згадуються тут. Бо дуже вже багато з них знаходяться серед нас, їхній гарячий подих, різного наповнення, по-різному ще зігріває землю.
Щоденник К.Тесленка містить у собі правду про  вже відшумілу епоху, часи тоталітаризму в житті нашого суспільства.

1. Дивне   протиріччя  нашого часу: преса, всі ідеологічні установи з усієї сили прагнуть прищепити нову мораль   високого гуманізму, служіння ідеї, безкорисливу віддачу всього себе служінню ідеї, суспільству, народу. В однораз з цим молодь росте з міцними тенденціями раціоналізму, точніше   практицизму. Та й самі «ідеологи» більше дбають про сьогодні, ніж про завтра.
Але є чимала кількість  «святих дурнів», котрі прагнуть бути ортодоксами. Становище їх тяжке і жалюгідне.
2. В житті і літературі слід досліджувати не тимчасові кон'юнктурні явища, а вічне прагнення людини осягнути радості, щастя. У кожного свої ідеали, але всі вони зумовлюються скоріше законами природи, ніж ідеологічними вітрами.
3. Саме страшне  для розумної людини — це бути рабом свого часу. Потрібно навчитись дивитись на сьогодні з позицій завтрашнього дня.  Треба бути завжди на десятки років  старшим за своїх сучасників. Тоді ти не станеш жертвою часу.
4. Наша українська література і народ сповнені   непотрібної сентиментальності.   Писати,  як досі, і жити, як досі, ми не маємо права. В кращому випадку — ми доживемо до сміху і зневаги, в гіршому — до знищення і забуття.
5. Критики говорять: «Коли на роздоріжжі   багато   вказівних стрілок з написами напрямку — швидка їзда неможлива, можна збитись.
жовтень 1963 р.
2. У хорошого господаря все враховано...
85-річному  письменнику Г-ву рекомендовано щоденно вживати півлітра молока. Звернулись до якоїсь Подзоркіної з якогось облкоопторга.
— Молоко у нас на суворому облікові.   Вам може дозволити тільки голова Виконкому міської ради тов. Міронов.
Ми   у   Міронова.   Просимо п'ять тон картоплі для письменницької організації.
— Картопля у нас на суворому облікові.   Ми зможемо по мірі   надходження   комісійної картоплі виділяти певну кількість для забезпечення потреб трудящих.  Зверніться в облкоопторг до тов. Подзоркіної, я передам їй вашу заяву, вона візьме вас на облік.
21.10.63 р.
 

3. Поет Баглюк репресований 1933 р. Його малого сина було віддано в дитячий будинок, змінено прізвище, ім'я та по батькові, національність.
Минули роки. Син став військовим, досяг звань. XX з'їзд. Стає відомо, що Баглюка репресовано по доносу якогось падлюки, ніби-то Ч-на. Баглюка розстріляно за відмову на прозірці назвати себе зрадником і ворогом народу.
І ось посмертно Баглюка реабілітовано. Рідні порушують дану собі клятву не говорити синові про батька. Син дізнається, хто він. Повертає собі   прізвище і чесну славу батька-комуніста.
Повертає?   А дулі! Слабеньку статтю Є. В. про Баглюка цензура зняла з журналу.
1963 р.

5. У цензора
В кабінеті двоє худих, затяганих, з облізлими вузьколобими головами,   з запалими з сухим блиском очима,  роздратованих чоловіків.
— Коли б можна  було усіх письменників  років хоча б на два кудись  вивезти... і заборонити писати — мені б не треба ні санаторію, нічого.
Помовчав, посміхнувся, додав:
— Звичайно, їх тоже б кудись на  курорт, з усіма   умовами. Тільки щоб не писали...
6. Д-ов розповідає:
— Потрапив якось я до парторга ФЗ (жінка). Сидимо, вечеряємо. Коли це під'їхала до будинку чорна «Волга» — то секретарі райкому, горкому. Переляк. Але обійшлось. Познайомились, вечеря   продовжується. І ось почались аполітичні розмови, читання  сатири  на   Хрущова, анекдоти. Я не витримав і кажу: «Ми всі комуністи і до чого ці антипартійні розмови про першого секретаря ЦК? Я не хочу слухати».
— Дуже ти  правовірний, — кажуть мені. Але примовкли і скоро поїхали. Злякались.
А Д-ов не член партії, до того ж 10 років був ув'язнений за полон.
9.09.68 р.

10.09.68 р. Досить дивне явище; весь світ стурбований подіями в чехів, а у нас між людьми майже жодних розмов. Що це? Розуміння нашої повної правоти?  Нехтування  цією   подією? Боязнь?   Чи,   може,   сором? Єдине, що хвилює нашу «інтелігенцію», це — чи будуть наші футболісти грати міжнародні гри і чи прийматимуть участь наші спортсмени на олімпійських аренах у Мехіко.

11.09.68 р.  За рубежем  іде багато розмов про лист 88 московських письменників на захист чехів. Вони вигороджують Росію і перекладають   усю   вину на «деспотизм уряду». Ця анонімка не викликає довіри, як і звернення «группы товарищей», котрі попрохали «допомоги».
13.11.68 р. Америка оголосила про політ трьох космонавтів навколо місяця.  Апарат — «Аполон», вилетів — 21.12.і два кола навколо землі, десять — навколо місяця, чотири телепередачі, тривалість — шість днів, приводнення.
Чехи і словаки нуртують. Щось їм  мулить.   Завтра    Пленум ЦК КПЧ. Вистоїть   Дубчек чи прийде інший діяч? Як зреагує народ?
30.11.68 р.   Закордон каркає, що наші   запустять   лунатиків 8.12.68 р. Цікаво, що у них краще працює, розвідка чи наукові прогнози?
26.12.68 р. Завтра закінчується вікопомний політ американських космонавтів навколо місяця. (Борман, Ловел, Андерс). Це неймовірної Уявиш себе на їхньому місці — і затерпаєш.
Всі, без сумніву, слухають зарубіжну інформацію  про політ і підло мовчать.  Безгомінні,   як космос!
— Ет, мене це не цікавить, — говорить К-я.
І віриться, що цей дуб, окрім передових у газетах, ні неї що більше не реагує.  Даруйте, на виступи  «руководящих  товарищей» ой як реагує.
— Ах, мовчи,  це ж не наші, — вонюче сопе  С-в. Один Г-в збуджено реагує, збирає чутки, розповідає, ніби від когось почуте, те, що вислухав аночі.
7. У моєму  робочому столі зробили обшук.
— Кого цікавила пошта, рукописи? — питаю.
— А тобі не однаково? — каже, не дивлячись у вічі, Г-н.
— А все ж таки — хто?
— Приходили товариші.
— З вулиці?
— Не з вулиці.
—- А звідки?
— А тобі не   однаково? Це наказ редактора.
………………………
— Що це має значити?
— Що? — прикидається клишоногий С-ов. Його  клишоногість помітна   навіть тоді, коли він сидить за столом.
— Кому були потрібні мої рукописи?
— Г-н же говорив тобі?
— Нічого.
— Ну і вірно. Він не зобов'язаний пояснювати,
— То скажи ти.
— Не можу.
— Чорт забирай, що Це все означає?
— Я не можу сказати. Розумієш, не можу. Я комуніст, керівник організації... І є якісь речі... Одне   можу сказати — це тебе не стосується.
27.12.68 р. 22.02.69 р. Телефонна розмова. Дзвонить А. В. Се-те, потім:
— Був я у Павла... Я йому не хотів казати: схуд він, змарнів. Не подобається   мені і настрій його.
Павло:
— Та був у мене А. В. Мовчить щось усе. Я йому не хотів говорити: обрюзг він, опустився. Не подобається мені.

14.09.69 р.  Був  на  стадіоні «Шахтар». Гра з «Чорноморцем». Футбол — ніяка не дружба, ніяка не культура. Гравці — треновані пси (з виставки),   а глядачі — озвірілі дикуни.   Жах. З очей, з облич,   з пащек так і виривається звір.   Так ще було ча вінницькому вокзалі в час холерної паніки.
15.09.69 р. Кінчив читати Анд-ре Моруа «Літературні портрети». Як ми мало знаємо! Як нас убо-го вчили,   інформували! Це ж концентраційна  дієта:  не вмираєш, але й жити тяжко.
2.11.69 р. Чому у нашій найгуманнішій, найпрогресивнішій, найпередовішій, найнауковішій, наймудрішій... «філософії» нема найелементарнішої   людяності і честі? Маю на увазі «філософію» щодення — тобто     побутову практику, «Хай вішаються. І побільше. Може хтось  задумається». (М-в).
Мабуть,  цікавий  був би сюжет — паралель (або   просто) між посвятою (з підготовкою) в козаки, монахи, секти, таємні товариства і вступ в піонери, комсомол, партію. Мабуть, треба завойовувати душі,  волю,  розум членів, а не проводити «мобілізацію».
8. Звітно-виборні   профзбори. Доповідач М-ов. Натоптаний здоровило, по-східному   хитромудрий, прямий,   ядовитий.  Десь (хоч і комуніст) ненавидить православних. Збори — типова комедія. Типова  підлість в мініатюрі: брехня, проформа,  трата часу, свідомий самообман.
15.09.70 р.
9. Жахлива доля П-на. Зразок падіння.
Молодий,  талановитий, з університетською освітою. Одружений, має сина. Працює редактором видавництва, сам пише. Ви" ходить книжка.
Таланту не вистачило. Спився, дружина кинула,  писати  перестав, з роботи вигнали. Живе на пенсії — він без обох ніг. П'є і валиться.
16.09.701
10. А. К-я повернувся з Києва — чорний від новин:
С. К-й: — Нема життя критикам, нема й поетам. Живуть ті, що у керівництва. Корупція!
— Мене представляли до нагороди. Не дали.   Всі мовчать. Нічого не знають.
Знаючою виявилась машиністка-секретар.
— Ви були на V з'їзді письменників України?
— Був.
— Виступали?
— Виступав.
— Про І. Дзюбу говорили?
— Та говорив,  що   потрібні критики-асенізатори.
— Так чого ж ви хочете?
М-о: — Корупція.
Р-к: — Корупція.  Групівщина.
Один одному ладний перегризти горлянку.
Г. Б-о: — Жити важко. Поету дають на рік 2 аркуші. Оце переклав на українську мову всього Маршака.
«Літературна Україна»:
— А,    Лісовська—Тесленко. Знаємо, їхнє оповідання схвалили у відділі публіцистики, передали  у художній відділ. І тут схвалили. Прочитали у верхах — сказали «не давать».
— Чому?
— Ніхто не знає.
— Так як же жити? Про що писать?
— Не знаю. Раніше знав. Зараз не знаю.
30.09.70

1. День народження І. М-а. В спілці випили в «тісному» колі. Було двоє з органів.   Затівали провокаційні питання.
Потім ми пішли містом. Генсек Б-в, класик В-н, комівояжер Ш-р і я. Сіли на підозрілій лавці. З Нами була дешева (після 6 годин) пляшка сухого вина. Налетіла міліція. Схопили. Ми всі покірні долі. Б-в пробував доказувати людські права.
Вкинули в машину. Б. постраждав більше, бо він заїка.
В міліції як перед відправкою на фронт: метушня і повно «мобілізованих». Тупість і грубість. За нами жодної провини. Ми навіть не п'яні. Б-а повезли в витверезник. Кинули в заґратовану машину. Там уже був лоб.
— На чому засипався? — запитав лоб у парторга.
14.10.70

12. Світ ще  не знав такого ювіляра, як Г-в.
«Сам п'ю, сам гуляю, сам готую  (ювілей),  сам   справляю. Другий сановний ювіляр «погорів». С-н упав в немилість. 60 — без почестей, без нагород, без друзів. Запізніла кара негіднику.
К-я; — От і дослужився старий до нагороди.
 М-ко; — Мене викликали, сказали, що поступили на нього компроментуючі матеріали.
Д-.й — В газеті «Комсомол Украины» за 1937 р. написано:
«комсомол — помощник партии. Активнеє принимайте участие в разоблачении врагов. Следуйте примеру молодого ученого, комсомольца Й. С-на. Он разоблачил 109 врагов».
Викрив — це значить написав донос, наклеп. Це не Єврей, це містечковий жид. Я не антисеміт, у .мене дружина єврейка а це гнида, садист.
25.12.70
13. К-я скаржився:
— Тяжко мені. І не те, щоб крайня хворість, ні. Просто нічого, не хочеться. Жить не хочеться. Умер би. Оце хтось би стрілив — і не образився б. Повіситись, якось не  хочеться, а застрелитись нічим... Оце я вам. хотів на себе нажалітись.
— А втішати я не зможу, — сказав я. — Це серйозно. Не можу сказати, що це   пройде. Буде ще гірше. То ж тримайтесь, шукайте в чімсь віри. Шкода, що нема у вас дітей.
— Шкода. Ну,   скажіть,   чим же мені жити?
— А світлою мрією про комунізм?..
— Де ж він?
— Не  богохульствуйте, А. В. 5.01.71.
14. Сьогодні нас «везуть»  на з'їзд СПУ. Цікаво. Все передбачено. Навіть продумані  супроводжувачі.
5.01.71 р. Зустріли  новий рік-трьома   судовими   процесами:
1. Іспанія — 16 басків (6 не розстріл, а ЗО років), 2. СРСР — 11 євреїв (2 не розстріл, а 15 років), 3. Америка — суд над Анжелою Девіс. США   запросили на суд 14 радянських  вчених і юристів   (і   Капицю).   Смерть однакова всюди, а от ціна різна: Іспанія — ЗО років, СРСР — 15 років, США — Анжелу виправдали.

(Джерело: ж-л “Донбас”, 1992.—№9-10)

3.
ГРИГОРІЙ ФЕДОСІЙОВИЧ КРИВДА
1923 (5.09) — 1997 (25.03)

Григорій Феодосійович Кривда народився 17 серпня 1923 року в селі Середівка Згурівського району Київської області в селянській сім'ї. Був  учителем в молодших класах. Після закінчення Київського технікуму залізничного транспорту працював на Ташкентській залізниці і водночас вчився на вечірньому відділенні місцевого педінституту. В 1949 році переїздить на Донбас, працює інженером в управлінні Донецької залізниці. З 1956 року працює в газеті, секретарем журналу, старшим редактором видавництва «Донбас». Нагороджений медалями.
Автор збірок віршів «Весняна повінь» (1952), «Любисток», «Всякий молодець на свій образець» (1956), «Донецькі будні» (1958), «Ви не чули дивини?» (1959), «Зоре моя» (1960), «Гомін землі» (1961), «Дорогами рідного краю» (1962), «Лірика, гумор, сатира» (1964), «Зимові краплі» (1985), «Совість іде по землі» (1967), «Щедрінь» (1986); віршів та поем «Чистоводиця» (1969), «Пролог» (1982); «До рідного дому» (1989); збірок новел «Орисині жайвори» (1960), «Сільський лікар», «Люди добрі» (1961), «Юність Донецької Ялти» (1962); повістей та новел «Не чужа мати» (1963), «Дума про матір» (1980). Повість та новели, що увійшли до книги «Не чужа мати» виходили російською мовою.
Член Спілки письменників з 1955 року.
Нагороджений обласною літературною премією ім. В.Сосюри 1994  р.
Помер 25.03.1997р. Похований у Донецьку.
 
 
Григорій Кривда
 

СВІТАНОК

Напнувши червону хустину,
Світанок проходить лугами,
Чіпляє в кущах павутину
 І в степ поспіша берегами.

І, роси розсіявши густо,
Всміхнеться, ще й бризне промінням
На сизохолодну капусту,
На трав молоде шумовиння.

Бугай у болоті озветься,
Туман в очереті сколише.
Ромашка на ноги зіпнеться
Послухать незайману тишу.

Прокинеться жайвір в долині,
Зачепить несміло за струни,
І підуть гулять по рівнині
Далекі розгонисті луни...

*  *  *
Дзвенить струмок, пробившись із землі,
 Схиля голівки білий ряст до нього.
А скільки сонця, сонця золотого
На талих водах, лемешах, на склі!
Курличуть радо сірі журавлі
(Ти їх стомила, нелегка дорого).
Дівча у синь вглядається з порога,
Косички заплітаючи малі.

Чи довго їй коханого чекати
І марити про зустріч уві сні?
А соловей витьохкує край хати

Свої непереспівані пісні.
Любуючись дочкою, мріє мати,
І гнуться віти яблуньок рясні.

*  *  *
Туркоче голуб на моїм вікні,
Ляга на лутку променем зірниця.
Мені сьогодні до зорі не спиться,
Чомусь тривожно на душі мені.

Селом промчався вершник на коні.
 Хотів гукнуть... Чи зможе зупиниться?
 Сполохана в саду злетіла птиця,
 Розтанув шум у сонній далині.

А я вглядаюсь знову на дорогу.
Землі на груди припадає мла...
 У серце ти засіяла тривогу

І не вернулась більше з-за села.
О, юнь моя! Щодня і щохвилини
Я жду тебе крізь бурі й хуртовини!

*  *  *
Нарву зірок і почеплю на груди,
 І шум лісів для тебе принесу,
Вберу під ранок в золоту росу
 І солов'я покличу — хай розбудить.

Прокинешся — шукай мене повсюди,
Це я вночі розплів твою косу.
Це я — твій сон... Це я твою красу
Поніс у серці щирому між люди.

Не розгуби ж цнотливість того сну,
Вона для тебе найдорожча нині.
Озвись до мене і зустрінь весну,
Відчуй всю радість у своїй дитині

І підніми до сонця, мов букет,
І я тоді закінчу свій сонет.

(Джерело: Земле рідна, колискова. Українські поети Донеччини.—Донецьк:Донбас, 2001)
4.
ПЕТРО ФЕДОТОВИЧ БОНДАРЧУК

Бондарчук   Петро Федотович, поет, прозаїк, народився 1 червня 1936 р. в с. Талалаївка (нині Василівка) Іллінецького району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Донецького університету. Голова творчого об'єднання українських письменників і художників "Лад".
Автор понад 20 видань, серед яких книжки поезій: "Серцем чую", "Не відлюби свої тривоги", "Осінні човни", "Грань", "Шахтарське небо", "Три струни", "Білий травень"; збірки повістей та оповідань: "Прости мені, лелько”, "Отава", "Ясени опівночі", "Калина край дороги", "Шахтарські вогники", "Воскресные поезда". "Зорі живуть довго", "Квітка, повна роси", "Красные яблоки"; книжки для дітей: "Оля малює", "Там, де синій потічок", "Шахтарські вогники", "Чарівна птиця" та ін. Окремі твори перекладені на білоруську, англійську, німецьку мови.
 
 
Петро Бондарчук

ВЕЧІР. ЛАСТІВКИ

Заходить сонце, котиться униз
За небокрай - у полум'я руде.
Вже скоро вечір, синьочуб і сиз,
                                         Прийде.

Літають ластівки, небесне тло
 Черкають, наче каменяр — граніт,
І креше кожне іскрами крило
                                         Врозліт.

Який узор незбагнено легкий,
Яка тонка гармонія сплетінь!
Лиш геній може досягти таких
                                           Творінь.

Лиш геній може... Ну, а ластівки,
Вони комах виловлюють дрібних,
Бо хочуть їсти — і цей труд важкий
                                           Для них.
1 тільки пізно, вибившись із сил,
 Вони впадуть у гнізда і поснуть.
Я ж не засну, щоб дивний розчерк крил
                    Збагнуть.
1962

НА ЧИСТІМ ОВИДІ ЗОРІ

Симфонія
Павлу Тичині
 1
На чистім овиді зорі
Зродилась Музика жадано:
Врочисто — сонячно — органно
Пливла і танула вторі —
На чистім овиді зорі.
У сяйві дня на щемний зов
  Душа озвалася привітом:
Над болями, над змерзлим цвітом
Сміялась, плакала любов —
У сяйві дня на щемний зов.
II
Та чорна туча налягла —
 І обірвались ніжні струни,
Зніміли у відчаї луни:
Якби ж... хоч крапельку тепла...
 Та чорна туча налягла.
Проб'ються промені чи ні?
Кигиче заблукала птиця.
Таке у сні лише присниться:
Чорніють душі день при дні.
Проб'ються промені чи ні?
III
О, де ти, Музико? — зійди
Врочисто — сонячно — органно,
Сповий надіями кохано Серця —
тепер вже назавжди...
О, де ти, Музико? — Зійди!
Либонь, це знову на порі:
Хай Слово множиться — і Мова
Ввіллється в душі як основа
 У вільнім русі, у добрі...
Либонь, це знову на порі —
На чистім овиді зорі.
1966

*  *  *
Ніхто не знав,
Чом плакала сосна —
Живиця
Ввібрала всю печаль,
А потім
Смичкові розказала,
А смичок повідав скрипці,
А  вона
Мені  поскаржилась,
А я
Колись, можливо,
Розповім тобі.
1972

*  *  *
Мої сонети — то краплини болю,
 І роздуму, і смутку, і печалі,
Я бачив сон: іду і йду по полю,
Несу важкенні кам'яні скрижалі.
На них слова про істину і волю
 Та що слова, коли незнані далі,
 Куди я йду... яку шукаю долю,
Кому несу свої чуття-коралі?..
Я прокидаюсь: повна світла хата,
Щебече птаство, гуркає дорога,
А на душі моїй все та ж тривога:
Ізнов рядками на папері білім
Стоять мої сонети почорнілі —
 На них болить душа моя розп'ята.
1973
 

ЯБЛУНЯ
І
Сміється яблуня весною —
На цвіті юному роса,
Горять-сіяють бірюзою
В рожевих краплях небеса.
Яка ж прекрасна ти весною!
II
В задумі яблуня улітку –
Вже сонцем повняться плоди,
І рада втома кожну вітку
Схиля урочо так, гляди...
Яка ж щаслива ти улітку!..
III
Та ось прийшла пора осіння.
Віддала яблуня усе,
І скоро вітру голосіння
Листок останній віднесе,
Яка ж бо щедра ти, осіння!.
IV
Тепер подумаймо з тобою,
Як нам крізь зиму перейти,
 Щоб знов весняною порою
 П'янливим цвітом зацвісти.
Давай подумаєм з тобою...
1977

ВЕРБОВІ ПАЛЬЧИКИ

Ніхто не проводжав мене,
Лише,
Коли ступив на кладку,
За плече
Торкнула молода верба;
Торкнула й відсахнулася ураз
Чи засоромлено, чи злякано...
І я
Узяв її вузенькі пальчики
І притулив до вуст...
1979

ДАВНЯ ПІСЕНЬКА

Як у небі молодому
Сивоусий Волопас
Кожну нічку, кожну темну
До світанку зорі пас.

Непідкупний і незгідний,
 Він характер строгий мав:
Жодну зірку, жодну ясну
 Анікуди не пускав.

Ні послухать соловейка,
Ні заглянуть в джерело.
Так-то краще, так певніше,
Щоб нічого не було.

Та якось-то, ой, що сталось –
Волопас аж весь поблід:
Зникла зірка, десь пропала,
 І пропав од неї слід.

Ну, чого їй, ну, куди їй
Від спокою і добра?
Ну яка до небосхилу
Повела її жура?..

Волопасе, Волопасе,
Не дивуйся, старина.
Біля серденька мойого
Любо гріється вона.

Ти не гнівайся на неї,
Бо вина її мала:
 і Захотілось трошки ласки,
Трошки світла і тепла
Так буває, та й нерідко:
Рвучи пута всіх чеснот,
Ради щирої любові
 Сходять
з будь-яких висот.
1980

*  *  *
Ще прихились до мене, гілочко моя,
Покіль не вийшла осінь із-за гаю,
Ну хоч листочком ще шепни: кохаю!–
Й одразу світ, як перше, дивно забуя

Уже востаннє, може... Далі течія
Знесе надії... ген із небокраю
 Спливуть хмарки; минулих смутків зграю
Спровадимо й зітхнемо разом - ти і я.

Ото і все... Така вже, видно, доля:
Розтала срібна стежка серед поля,
Скотилася й зоря вечірня - не сія.

Прощаймося... Та поки сад наш, мила,
Кригким одчаєм паморозь не вкрила –
Ще прихились до мене, гілочко моя.

*  *  *
Як я колись втікав з неволі
В неділю чисту, на зорі, -
Дрімало море у журі,
Диміли ледь тумани в полі.
О, як молився я недолі:
Візьми скоріш мене, скорі...
І чув: шептались лікарі –
Слова їх гаснули поволі...

А потім - день. І літо вповні.
 І руки медсестри любовні,
Що гладили мої, схололі.

Як трепетали ніжні брови,
Як усміх кликав до розмови!..
Так і не втік я із неволі.
1983

МУЗИКА

Десь народився звук і з вітром прилетів,
І впав на скрипку: зойкнула вона,
Сказала щось... а він захихотів
Та й заховався в деко; німина
Його втопить хотіла у собі,
Та він не здавсь і по одній струні
Пішов, пішов - і втік би, далебі,
Якби не озирнувся в вишині:
Ой лишенько! - злякався і спіткнувся він
Та й покотився вниз, та й по-ко-тив..,
Ридаючи і стогнучи... а навздогін –
Луна: ой-о-ой... І раптом підхопив
Його смичок - і полилось тепло:
Гарненький, любий мій, - шептав скрипаль.
А люди слухали і плакали було
Маленького пустунчика їм жаль.
1992
*  *  *
Я слово картаю: "Ну, де ти блукало?
Я стільки чекаю... а ти -
Невмите, невбране...
Ой горенько любе..." -
Та й горну до серця, та й горну...
Воно ж:
"Я знаю, я знаю, що ти дожидаєш,
Та світ же великий -
Допоки дійшло...
Тепер я з тобою, віднині - з тобою,
Ти тільки мене
Неправим устам
Не віддай..."
1999

5.
ЖУКОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ ВІТАЛІЙОВИЧ

Український поет-лірик Станіслав Віталійович Жуковський  народився 18 липня 1938 року в місті Севастополі. Середню освіту  здобув на Кіровоградщині в селі Рівному. Після школи   їде на Донбас і вступає до професійного училища, набуває  спеціальність помічника машиніста паровоза, починає писати вірші. Після закінчення навчання  відбуває строкову службу на Балтійському і Північному флотах.
 По закінченню терміну служби повертається на Донбас, працює на Єнакієвському металургійному заводі  помічником машиніста і машиністом. Згодом переходить на журналістську роботу, навчаючись на факультеті журналістики Київського університету(1962-1968). У різні роки працював в періодичних виданнях  мм. Єнакієвого і Донецька . З 1974 по 1982 рік займав посаду старшого  редактора  суспільно-політичної редакції видавництва «Донбас». У 1981 році поета прийняли до Спілки письменників України.
 З 1982 року — відповідальний секретар правління Донецької письменницької організації, а з 2001 р.—голова Спілки. С. Жуковський автор шести  збірок віршів : «Прагнення краси» (1977); «На перехрестях долі» (1980); «Вітер часу»(1983); «Колія»(1986); «Заповітний степ»(1988); «Освідчення в любові»(1991). Його поезії друкуються в обласних і республіканських періодичних виданнях, зокрема в журналах «Донбас» і «Березіль» та  в збірнику «Поезія ’84».
С.В.Жуковський  нагороджений державними відзнаками. У 1995 році він  став лауреатом обласної літературної премії ім. В.Сосюри.

 У творчості С.Жуковського давно є відчутним ліричний струмінь, який він розширює і збагачує  ще з часу виходу у світ його першого збірника  «Прагнення краси». Вже тоді  відомий поет Леонід Талалай відмітив ту властивість віршів  С.Жуковського , що вони «по-справжньому щирі і людяні, емоційно насичені». Поезія «Осінь» з того першого збірничка може бути переконливим підтвердженням цих оцінок :
 
На трави впали
                       холодні роси,
Хмарки за обрій
                      повільно плинуть,
Жбурляє листя
                      під ноги осінь,
Червоним смутком
                      зайшлась калина.
У полі тихо
                     довкіл і пусто,
Лиш лісосмуга
                     багряно квітне.
І пахне хмелем
                    в повітрі густо,
І так далеко,
                   далеко видно.

Освідчення в любові до рідної землі часто має конкретні адресати — це ненав’язлива краса донецького степу , романтично прекрасне Святогір’я або  урбаністичні  картини сучасної України і , зрозуміло, краєвиди  промислового Донбасу, де поет прожив не один десяток літ:
 
 
Ти гримиш мені органом
У роботі повсякчас.
Вогнеликий і курганний,
Мій омріяний Донбас.
                            («Робітничий мій Донбас»).

У   віршах письменник піднімає  актуальну в усі часи  тему  ролі літератури в суспільстві і   значення поетичного слова в житті  людини, своїх сучасників. Звертаючись до своїх славетних попередників — Т.Шевченка, Л.Толстого, І.Буніна,  він шукає підтримки своєму слову, опертя на незглибимі істини в такий складний і часто непередбачуваний час , яким є кінець ХХ-го століття. І знаходить першооснову людського буття  в мить душевного одкровення біля могили Льва Толстого:
                                    Все тлінне на землі, текуче, як вода;
                        Кар’єра, слів бездушна й сита пишнота...
                        Світитеме серцям Ясна  Поляна.
                                                    («Біля могили Л.М.Толстого»).

Піднімає у своїх творах С.Жуковський і  тему кохання, синівського та громадського обов’язку  людини. Шукає органічного  виразу своїх думок у доцільних віршових формах , зокрема в таких ,    як тріолет, сонет та ін.
С.Жуковський — поет-пісняр: на його слова донецькими композиторами О.Рудянським, Д.Патричею, О.Погорєлим та О. Лукашуком написано пісні, найпопулярнішою з яких є сьогодні «Калинова вода».
 Разом з тим необхідно сказати, що поет не зміг у минулі часи уникнути «міцних обіймів» так званого соціалістичного реалізму — штучного художнього методу, породженого тоталітарним режимом для  уславлення в першу чергу найпередовішої з усіх партій, найкращого з усіх класів та ще  непохитної дружби українського народу зі старшим братом... Потрібен був час, щоб поет переосмислив тоталітарне минуле, особливо немилосердне для поетів українських, переоцінив щиро і відверто власні втрати на поетичній ниві, обрав оновлений шлях для свого поетичного слова.
 У вірші «Розмова-сповідь»  цей важкий внутрішній процес сумнівів і зізнань поет відтворив майстерно у формі суспільно гострих питань до свого внутрішнього «я» :
 
 
Скажи мені, як жив у ті літа
І чи душа твоя страждала?
Коли неправди вітер налітав,
Холодні розпростерши жала.
.................................................
Скажи мені, чи йшов супроти ти
Зітертих істин й слів облудних?
Чи не втрачав ти віри й доброти
В трясовині суєтних буднів?

І хоча у вірші немає прямої відповіді на поставлені питання, ми знаходимо її у подальшій творчості поета. Його слово , очищаюсь від тимчасового, несуттєвого,  має глибоко закорінені  чіткі орієнтири на національні і загальнолюдські цінності. Кращі вірші поета є цьому яскравим  і переконливим аргументом.

(Вадим Оліфіренко)
Станіслав Жуковський

Калинова вода
      (Пісня)

В гаю розрив-трава пахтіла молода,
А за кущами, наче в насолоду,
Дзвеніла нам вода, калинова вода,
І дарувала дивну прохолоду.

Нас вечір обіймав, та ще — палка любов,
І дзвін отой вплітався в нашу мову.
О, час який з тих днів замріяних пройшов,
А ми все чує.м мову ту чудову.

Кохання, ніби цвіт, в душі не опада,
І ми частіше подумки вертаєм —
Туди, де так дзвенить калинова вода, —
Найкраща пісня батьківського краю.

Калинова вода край нашого села
Цілюща і смачна в усі години.
Калинова вода біжить із джерела
Співучого, мов серце України.

П о е т

                                 «Ніколи із мене не буде раба
                                 Душа поневажить полони»
                                                                            В.Стус.

Він вільний був, самим собою,
Хоча за ґратами сконав.
Та переможцем із двобою
Все ж вийшов і пророком став.

Незламні дух його і воля
Подивували цілий світ.
Така йому судилась доля,
Щоб спалахнувши, як болід,

Охрестить сяйвом обрій синій,
Востаннє видихнуть: прости...
В ім’я згоріти України, —
І в цім безсмертя віднайти.

6.
ІВАН ОМЕЛЯНОВИЧ БІЛИЙ

Ім’я Івана Білого стало добре знаним серед шанувальників рідного поетичного слова після виходу у видавництві "Донбас" його першої збірки "Досвіток" /1969/. Потім були книжки "За калиновим жаром", "Передмістя", "Пізні" райдуги", "Біля вишневого вікна"... Цю останню, котра побачила світ у видавництві "Радянський письменник" /1990/, автор вважає найбільш помітною в його поетичному доробку. Хоча написано десятки нових, художньо-досконалих віршів, які склали нову книгу.
Особливо щемливо прозвучала у творах Івана Білого чорнобильська тема. І це зрозуміло, адже поетове село з такою милозвучною назвою - Чистогалівка, де він народився 25 березня 1942 року, знаходилось за чотири кілометри від смертоносного атомного реактора...
Немає тепер у поета малої батьківщини, про що можна довідатися з його віршів "Закопане село", "Пісня на дідовім подвір’ї" і цілого ряду інших. Та є життєстверджуюча творчість, у якій переплелися мотиви поліського і донецького краю.
Крім віршів, Іван Омелянович видав книжки оповідань "За горою, за крутою", "Рання дорога"; цікаву повість "Перші розстані" - про учнів професійно-технічного училища, де він колись і сам навчався. Повість була відзначена престижною премією на Республіканському конкурсі на кращий твір про молоду робітничу зміну, що засвідчує її належний художній рівень.
Життєвий досвід, поєднаний з філологічними знаннями, здобутими в Донецькому державному університеті, дали письменникові можливість працювати в газетах, журналі "Донбас", видавництві "Отечество". Останніми роками Іван Білий активно проявив себе в царині дитячої літератури. Так, він видав для найменших школярів букварі-читанки "Сходинки" та "Лесенка" /рос. мовою/; для другокласників - читанку "Сходинки-2". І.Білий – лауреат літературної премії імені В.Сосюри Донецького обласного фонду культури. Член Національної Спілки писменників України з 1975.
(Вадим Оліфіренко)
 
 
Іван Білий
* * *
Біля вишневого вікна
Сидить щаслива мати.
А може, то і не вона –
Весна квітуча,
Запашна
Вчить сина розмовляти.
—Оце повзе рудий жучок,
А ген пасуться вівці…
А ось листочок-язичок
Проклюнувся на гілці.
Згори долоньку простягнув
Його зелений братик.
Між пелюстками
Чміль прогув:
Медок зібрався брати…—
Отак на призьбі
День при дні
Ведуть вони розмову.
І легко віриться мені
Тут сказаному слову.
Та віддаляється цей дім.
Вікно - немов ікона…
І ореолом осяйним
Над ними біла крона.
1989
 

Г О Н Ч А Р І
– Гончарі на селі! Гончарі на селі! –
Матерям через тин сповіщали малі.

І виходили з хат молодиці скоріш:
Гончарі на селі, не прогавити б лиш.

Скоро гляне біляво у шибку зима –
Чи готові сватів з рушниками приймать?

І зачнуть перекличку гучні весілля,
Ох і вміють в селі нашім свайби справлять!

Ляжуть звабно горою на стіл пироги,
Будуть бумкать горшки, наче бубни тугі.

Стане суджену хлопець з господи вести –
І горшки переб’ють захмелілі свати,

Щоб любов і добро панували в дворі,
Щоби знов завертали в село гончарі.

...Та чомусь відтоді забарились вони –
Із якої причини, з чиєї вини?

Чи дороги в село замела всі зима,
А чи глини уже на Вкраїні нема.
1971

К О Л О С К И

Все померкло давно за літами,
Та навіється знову мені:
Кінь під вершником б’є копитами,
І хлоп’ята біжать по стерні.

Поміж ними і я, голоп’ятий,
І торбинка з колоссям в руці.
Нас не просто усіх наздогнати,
Бо розсипались в різні кінці.

Ах, як боляче колеться поле, –
Вітер сльози збиває з лиця.
І здається, не буде ніколи
Цій жорстокій погоні кінця.

Я втечу, я торбинки не кину –
Та нараз підломилась нога...
Мов гадюка, обпік мою спину
Із сириці холуйський нагай..

Скільки того зерна, може, жменя
Нам дісталась би з тих колосків.
Хто сьогодні попросить прощення
У колишніх дітей-селюків?

Тільки тихо довкола, ні звуку.
Я стою на широкім лану,
І торка колосок мою руку,
Мовби хоче загладить вину...
1997

БАЛАДА ПРО ПЛЯШКИ

Ще блукають по місту сутінки,
Наче дядьки з похмілля,
А бабуся спішить із сумкою
У ранкове своє дозвілля.
Поринає у тихий скверик,
В листя пахуче, глянцеве:
Тільки б якась суперниця
Першою не заглянула…
Глянула –
І відлягло на душі в старої:
Буде сумка, та ще й горою!
Мов гриби, у траві столоченій –
Пляшки білі
І позолочені.
З-під "Російської",
"Української"
І "Донецької степової"…
Ох, і гіркі напої!
А потім бабуся здумала,
Чи правду ж то син писав їй,
Що під Курськом простою пляшкою, –
Як землю від зайд спасали, –
Він підпалив два танки…
Ось тільки ніхто не скаже,
Де сина лежать останки.
1968
 

Г Р І Х И

Гуркотять поїзди у Святошино,
Так що сиплеться листя із крон.
Пасажири з вузлами і ношами
Налягають грудьми на вагон...

Вийду я за ділянкою дачною,
Що на пасіку схожа здаля.
В цій місцині, пригадую, бачив я
Років двадцять тому журавля.

Та давно вже болото осушено, –
Щедрі дяді вгатили мільйон...
І тепер бур’яном все заглушено,
А мав синьо плескатися льон.

Можна б очі, як інші, заплющити,
Тільки поле це нам не чуже.
На гріхи наші, Богом відпущені,
Всі ліміти скінчились уже.

Гуркотять електрички в ту сторону,
Де журавки злітали колись...
Де на землю, святу і нескорену,
Ще далекий мій предок моливсь.
1990

Г Р А Н Ь

Ми доклали немало старань,
Аби даль засвітилась  імлиста.
Аби стерлася давня та грань,
Що село відділяє од міста.

Хай не все нам зробити вдалось,
Але все-таки дещо зуміли:
Ген бетонне шосе простяглось,
Потривоживши отчі могили.

І затихли в моєму селі,
Відбриніли веселі гармошки, –
На його благодатній землі
Заборонні з’явилися сошки.

Бо дихнула підступно АЕС
На озера його і на трави…
Що ти скоїв, великий Прогрес,
І якої зажив тепер слави?

А з тобою і ми заодно –
Нерозумні твої виконроби.
Чи підступить до міста село,
Коли зараз між ними – Чорнобиль?
1990

* * *
Усе густіша позолота
Крізь тихі ранки прогляда,
Та ще у лісі, край болота,
Росте отава молода.

Ще можна вивести на пашу
Свою корівчину сюди,
Де не одну за вік свій чашу
Гіркої випив ти води.

Та вже коротша стала днина,
Однак поменшало і справ.
Надбав на зиму дядько сіна –
Не так надбав, як більше вкрав.

Бо ні ділянки, ні покосів,
Хоча це все у когось є...
Тому гірчить старому й досі –
Немов болотну воду п’є.
1991

ПІСНЯ НА ДІДОВІМ ПОДВІР’Ї

У вихідні на дідове подвір’я
З усіх усюд збиралася рідня.
Злітала пісня в тепле надвечір’я
Про дівчину, калину чи коня...

А нас було - як листя у тополі:
Синів, онуків, правнуків - також.
Співали так, що десь у чистім полі
Того коня, напевне, брала дрож.

Лягали тіні сонячного саду
На скатерть полотняну, на траву...
Я вже ніколи більше там не сяду
Послухать пісню, трепетну, живу.

Розкидало рідню мою по світу,
Комусь уже поставлено хреста.
І всі шляхи до діда перекрито,
А кінь той білогривий диким став.

Гуляє кінь в німотній порожнечі,
У заростях осоту, ковили.
І дує протяг з атомної печі,
Що край села архарівці звели...

Не вірю я у силу долі злої,
Та пісню й ту сьогодні не знайду.
Лиш темна тінь від яблуні старої,
Мов скатерть, залишилась у саду.
1990

БАЛАДА ПРО СИВИЙ СНІГ

На синім обрії, на синім
Червона крайка прогляда.
Та все відчутніше осінні
В обличчя дишуть холода.

І темну вежу лісосмуги
Вже вітер вищербив наскрізь…
Чекає снігу степ моругий,
Та сніг щось нині забаривсь.

Я жду також його щоденно, –
Так у дитинстві батька ждав,
Коли було надворі темно,
А він десь довго пропадав.

Та ось крізь присмерки кудлаті
З порога кашляв глухо він –
І враз світлішало у хаті
Від ранніх батькових сивин.

І як було мені, малому,
Коли на довгі роки зник...
А повернувсь уже додому
Не батько - сніжний чоловік.

Увесь зав’южений, сутулий...
І не його у тім вина.
Той сивий сніг вітри не здули,
Не змила хвиля весняна.

Тому й пішов од нас він скоро –
У вічній далечі розтав.
А я все жду в таку ось пору –
Так наче батько снігом став.
2000

РАЙСЬКІ КУЩІ

Бачу картину знайому
Крізь наших днів каламуть –
Біля будинку райкому
Яблуні райки цвітуть.

Ніжне буяння природи.
Світла споруда, мов храм…
Щось було в цьому від моди,
Котра властива богам.

Тільки райкомівські кущі
Раєм не стали земним.
Люди вчорашні і сущі
В більшості – малоімущі,
Мріють, як вижити їм.

Як після бурі і грому
Вийти на сонячну путь…
А біля білого дому
Яблуні райки цвітуть.
1998

ПЕЙЗАЖ ІЗ ЖІНКОЮ

Над водою, між вербами,
Де рогозу стіна,
Жінка поглядом звернена
До глибокого дна.

На замшілому камені
Непорушно сидить.
Щось знайоме вона мені
Нагадала в цю мить.

Так неначе "Альонушка" –
Є картина така.
На плечах – блякла кофточка,
На колінах – щока.

А довкола ідилія,
Ні журби, ні біди...
Тільки чом жінка дивиться
В темну прірву води?
2000

Б Е Р Е З Н Е В Е

Перелісок березовий
Ще світиться наскрізь.
Від стовбурів берестових
В очах у мене різь.

Але цікаво глянути,
Чи вже набухла брость.
Та раптом на галявину
Самотній вийшов лось.

Напевне, він ще з осені
Зоставсь одинаком,
Тому і сумно лосеві,
Хоча весна кругом.

І сонце сіє проблиски
Крізь хмари все щедріш
На ледь помітні проліски,
На стежку, де стоїш…

Ми підем в різні сторони:
У кожного своє.
Хай лось в бою повторному
Подругу відіб’є.

А я, гілками хруснувши,
Погляну ще туди,
Де проліски – мов хусточка,
Що загубила ти.
1996
 

ЖІНКА В БІЛОМУ

Плине з лугу запах м’яти,
Спить у березі вода.
Вийшла жінка погуляти –
Не стара й не молода.

Понад берегом – стежина
І дерев глуха стіна.
Хто вона, чия дружина,
І чому вночі одна?

Біла плахта. Біла блузка, –
Щось знайоме в цім було, –
І крізь віти срібні друзки
Сипле місяць на чоло.

Підійти б до неї близько,
Запитать її ім’я...
Тільки явір скрипнув різко:
– Не твоя і не моя!

Не поруш німої тиші
І душі не скаламуть;
Може, лиш один Всевишній
Знає, як її зовуть.

В цю хвилину за рікою
Скрикнув поїзд, наче сич;
Хтось комусь махнув рукою,
А її сховала ніч.

Ось і явір, весь похилий,
І дорога через гать...
Я впізнав лиш одяг білий,
А саму – не зміг пізнать.
2000
 
 

БІЛЯ ВЕЧІРНЬОЇ ВОДИ

Усе частіше, все частіше
Я повертаюся туди,
Де темний ліс волого дише
Біля вечірньої води.

І сива церква на узвишші
Застигла привидом німим,
А ми, притихлі та безгрішні,
На іншім березі стоїм.

Ще молоді. І попереду
У нас життя, як ніч оця –
Із шелестінням очерету,
Зі срібним дзеркалом Дінця.

І рушити несила з місця
Туди, де в темряві село...
І на воді хитнеться місяць,
Неначе зламане весло.
1999
 

* * *
Не сходиться гора з горою,
А ми з тобою, мила, як? –
То ж нас вечірньою порою
До моря звав старий маяк.

Ми простували суходолом.
Коловся поночі курай.
Та попереду небокрай
Світивсь малиновим півколом.

І безнастанно хвилі бігли
Із фіалкової пітьми
І, важко дихаючи, тихли,
Торкнувшись берега грудьми.

Сідали ми на камінь теплий,
Вели розмову про життя.
Об наші ноги море терлось
І засипало, як дитя...

Та все змінилося потому.
Старий маяк погас в пітьмі.
І вже не зійдемося ми,
Мов хвилі, в березі крутому.
1981

АНАТОЛІЙ МИРОНЕНКО

МИРОНЕНКО Анатолій Антонович народився 25 квітня 1937 року в селі Росава Миронівського району на Київщині. Закінчив Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов. Служив солдатом, військовим перекладачем, працював учителем, вихователем в інтернаті, керівником екскурсійного бюро, різьбярем по дереву, сторожем. Тривалий час був бездомним і безробітним.
Захоплюється філософією і поезією. У 1970 році за наклепом і доносом  його перша збірка "Колір щастя", відредагована і художньо оформлена, була знята з виробництва. І все ж через вісім років з допомогою поета Григорія Кривди і прозаїка Костя Тесленка йому вдалося видати крихітну поетичну збірочку "Росава".
В подальшому вірші А. Мироненка в пресі з'являлися випадково, а рукописи його творів десятками років жовтіли у видавничих столах. Автор постійно цькувався і переслідувався, що, по суті, продовжується і нині, незважаючи на зміни, які відбуваються в Україні. Живе в місті Слов'яногірську Донецької області.
А. МИРОНЕНКО - автор фундаментальної праці "Філософія життя і кінець основного питання філософії", яка вже понад двадцять років чекає свого обнародування. Останнім часом почав друкуватися в газетах та журналах Донеччини і Харківщини, а також за кордоном. Лауреат обласної літературної премії імені Володимира Сосюри за 1993 рік.
У середині 90-х років написав ,  драму-феєрію “Артеміада” і драматичну поему “Ідол”.
До уваги читачів пропонуються уривки із драми-феєрії А.Мироненка “Артеміада”.
 
 

“АРТЕМІАДА”.

(Драма-феєрія. Уривки)
Дочці Олені присвячується

ЧАСТИНА ПЕРША, ДРУГАЮ ТРЕТЯ І ЧЕТВЕРТА

Дійові особи:
Г и ц е л ь  - голова Свиноторська
К а р л и к —голова Свиногірська, адміністративно підпорядкованого
                        Свиноторську
Б е р у л ь к і н а — секретарша Гицеля
Х а п у л ь к і н а  —секретарша Карлика
Г о р б а т и й —голова Дикопілля
А р т е м — статуя, діє за спиною в усіх частинах

Ж е в ж и к —директор турбази “Дикопілля”
Ц в і р к у н—директор школи-інтернату
О т е ц ь   Т р и ф у н т і й  —настоятель Свиногірського монастиря.
С в и н о г і р с ь к а  т а   і н ш і  м а г і ї, магіозі
Х р е с т о н о с ц і

Події відбуваються у Свиноторську і в Свиногорську, місту, підпорядкованого Свиноторську ;згадується місто Работорськ і поруч з ним Товаришівськ. У частині першій у розмовах між місцевим начальством узнаємо, що у Свиногорськ з обласного центру Дикопілля збираються привезти керівництво зі столиці на чолі із самим Резидентом на короткочасний відпочинок після перевірки адміністрації Дикопілля ...Місцеве керівництво розроблює щодо цього візиту плани:
Г и ц е л ь:

Так заколисати—
у Свиногірськ занурити їх, сиріч
Швейцарію їм нашу дикопільську
у всій красі її демонструвати,
напоями міцними накачати
й добряче животи натрамбувати.
А як дівчатка гарні на обслузі,
то навіть найгрізніша із комісій
шовковою стає і забуває,
по що сюди приїхала й навіщо.


Хоча на вулиці зима —прийнято рішення начальством у Свиноторьску “печерувати раки” до столу гостей...
Автор розкриває й інші ідеали чиновництва, зокрема:
Г и ц е л ь :

...що наші люди мусять бути всюди,
де хоч найменша керівна посада.
Хай навіть явні злодії, та наші,
хай навіть явні дурні, але наші -
нам віддані і нам завжди покірні.
Цікаву оцінку народу дає Гицель:
Атож. Народ, що ставши на коліна,
об рідну землю набиває лоба,
та ще коли в ім’я чужого Бога—
вже не народ, а лиш нікчемне стадо.
Ця думка є провідною для самого поета. В інших віршах він часто говорить, про нікчемність народу, який молиться чужому Богу, який завжди діє разом з Сатаною...
І раптом приходить Карлик-голова Свиногорська і заявляє, що він не зможе прийняти високих гостей, оскільки “Артем зійшов  додолу...”. А люди вважають, що прийшов уже кінець світу...
та статуя , що має тридцять метрів,
що зроблена з заліза і бетону,
а зроду іменується Артемом,
зійшла униз, додолу, з постаменту
і вже немало натворила—
фазенди потрощила...
Які фазенди, чиї фазенди?
Хоч жертв нема, матеріальні ж збитки
дошкульні і, по всьому, вибіркові.
Три- і чотириповерхову дачі,
належні нашим вищим побратимам,
зруйновано і зрівняно з землею,
і кілька найновіших іномарок...
Далі:
О т е ц ь  Т р и ф у н т і й  додає про монастирські збитки:
Є й своєрідні збитки,
етичного, я б висловивсь, порядку,
але не менш, як вдуматись, дошкульні.
Увечері, коли навкруг стемніло,
а ми, як завжди, розмовляли з Богом,
Артем згори пустив потужний струмінь
і сечею залив обитель нашу.
А ще найганебніше , що зробив для міста Артем, це те, що він

К а р л и к:

А через вечір, форсувавши річку,
з нужди присів на ганок виконкому
і завалив горою екскрементів...
Далі Артем дав вказівку усім кам’яним ідолам Свиноторської округи зібратись разом і йти за ним...через Свиноторськ, Работорьск, Товаришівку і далі, мабуть, на Дикопільск (адміністративний центр).Що стало причиною страшенного неспокою серед начальства і переляку усього населення Дикопілля. Та й сам Резидент із столиці вирішив у всьому розібратись і приїхав до Сногірська спеціальним поїздом...
Які ж мотиви вчинків залізобетенного Артема, відданої владі колись людини? Про це взанємо під кінець втору.
А зараз як  з’ясовується із розповідей очевидців, які розмовляли із Артемом особисто та з Вимог Артема у письмовій формі “Послання”  до чиновництва, він вимагає:
“Громадяни магіозі!
Життя — не цирк і не банкетна зала
для ваших безсоромних втіх і оргій,
а поприще труда, любові й честі.
Тому беззастережно пропоную
у ваших первородних інтересах
вам самостійно визначитись чесно
і до мого всього злодійського правління
п’ять злодіїв найбільш закоренілих,
що місту нанесли найтяжчі збитки —
матеріальні і моральні також.
Оскільки ви купили правосуддя
від Свиноторьска й далі — до столиці,
я буду вашим безстороннім слідчим,
а також прокурором і суддею.
Артем”.
Обласне начальство прикинуло, що якщо прирівняти розміри Свиноторська до інших міст Дикопілля, то таких “п’ятірок” у всьому краї набереться тисячі...
Зрозуміло, що всі чиновники сколотились, і сам Резидент невдовзі прибуває до Свиногірська, він теж схвильований подіями...
На нараді з’ясовується із слів двох свідків, які говорили з самим Артемом таке:
1.Хто оживив Артема?
2.Чому Артем, породжувач влади і її захисник раптом виступив проти неї?
Перше питання не було з’ясовано до кінця. Виникла підозра, що ц зробив поет місцевий Найнижченко, який в одному із своїх віршів  звертався до Артема як до живого...
Відносно другого питання з’ясувалося, як говорить співрозмовник з Артемом дід Микола:
А далі я й питаю: “Ти партійний?”
“Ні, —каже, —діду, з Партії я вийшов.
Відразу ж після того, як убили”.
“А хто ж тебе такого тут поставив?”
“Та Партія ж! Така її природа”.
“Гаразд, —кажу, —  я все це розумію.
Та одного второпати не можу:
як міг ти, чоловіче безпартійний,
обпудити святу обитель Божу?
“А то, дідусю, —каже, —також нужник,
і там також діла вершать смердючі.
А то іще й смердючіші, та , правда,
прехитро замасковані хрестами”.
“Ну, то куди ж , —питаю, —дітись людям?”
А він і відповів: “Мізкуй, вояко!”
Подається історія життя у Свиногорську Поета Найнижченка, вірші якого ненавиділо начальство, жінку якого було підступно вбито, а дочка рятуючись від влади втекла світ за очі.
Драма кінчається сценою допиту Резидентом поета. Поет Найнижченко виказує в обличчя Резиденту інвективу:
..Ви не глава стражденної Держави,
не мудрий батько власного народу,
не ратай на його священнім полі...
Лиш маріонетка
в руках химер —Матерії і Духу
і їх жерців одвічно кровожерних,
конкретно —магіозі й хрестоносців.
Після цих слів Поет хоче вийти на повітря, але вривається надвірна охорона Резидента з криком: “Артем вже під дверима”. Кінець.
(Джерело: ж-л “Донбас”, 2000.—вересень-жовтень)
8.
АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ ЗАГНІТКО
1954 (14.Х)

Анатолій Панасович Загнітко — професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри української мови Донецького національного університету. Народився в селі Кацмазів Жмеринського району Хмельницької області. Після закінчення філологічного факультету університету працював у школі свого села, служив в армії. Повернувшись в університет, спеціалізувався на дослідженні проблем теорії граматики української мови. Автор більше 200 наукових праць, з-поміж них монографій і навчальних посібників: Дієслівні категорії в синтагматиці і парадигматиці. — К., 1990; Основи функціональної морфології. — К., 1991; Система і структура морфологічних категорій сучасної української мови (проблеми теорії). — К., 1993; Теоретична граматика української мови. Морфологія. — Донецьк, 1996; Український синтаксис: У 2 – х ч. — К., 1996 та ін.
Автор вступної статті до збірника поетичних та прозових творів письменників Донбасу “Тепло рідної землі”(Донецьк, 1989), в якій намагається осягнути й осмислити відтінки світовідчуття, силу образів таких майстрів художнього слова Донеччини, як П.Байдебура, М.Чернявський, Г.Кривда, Є.Летюк, І.Світличний, Г.Гордасевич, С.Жуковський, Г.Довнар, Л.Колесникова, І.Савич та багато ін. А.Загнітко акцентує увагу на такій особливості творчості письменників-земляків, як відображення системи взаємодії людини і природи, формування поняття загальнолюдської, загальнонаціональної моралі. Прозові твори збірки, на думку А.Загнітка, майстерно відтворюють світ дитячих душ, поезії – спрямовані на показ істинності почуттів людини, засуджується низка негативних рис людини. У загальному плані всі художні твори цієї книги складають своєрідний цілісний комплекс, який дає розгорнуту картину життя людей донецького краю, значення в їхньому житті загальнонародних начал добра і правди, любові до всього, що потребує людської ласки і тепла.
Результатом публіцистичних виступів А.Загнітка на Донецькому обласному радіо з авторською програмою “Мово рідна, слово рідне…” стало науково-популярне видання збірника сценаріїв-нарисів “Слово у душі — душа у слові” (Донецьк, 1997). Це видання, подаючи зріз національно-мовних, культурно-мистецьких проблем нашого краю, зуміло віддзеркалити найболючіші питання української культури на Донеччини протягом 1989-1996 років, які залишаються актуальними й цікавими і понині. Так, автор разом із гостями студії обговорює проблему прийняття закону “Про мови..”, особливості впровадження його в життя, підіймає питання культури мови, розглядає закономірності поетичного текстотворення, у книзі висвітлено також особливості українських говорів Донеччини, напрями їх вивчення, відображено специфіку роботи різних національно-культурних товариств. Особливо цікавою книга є тим, що автор наводить тут уривки з листів радіослухачів, що відображає діалог програми з зацікавленими шанувальниками рідного слова. А.Загнітко зумів передати невимушеність бесіди на теми наболілих питань з такими культурно-просвітницьками діячами сучасності, як В.Кейс, М.Ткачук, В.Познанська, В.Білецький, Г.Мороз, В.Соболь, Б.Зінкевич-Томанек, Т.Ягодкіна, та ін. Автор ґрунтовно досліджує творчість видатних українських письменників (минулих століть і сучасності), подаючи індивідуальне прочитання їх творів. У центрі уваги А.Загнітка постає художнє слово Т.Шевченка, Лесі Українки, В.Стуса та Яра Славутича, І.Драча та Л.Талалая, Т.Осьмачки та Олександра Олеся та багатьох ін. У кожному своєму нарисі А.Загнітко постає палким поборником українського слова, глибоким знавцем його функцій — виховної, естетичної, пізнавальної, інформативної, соціально орієнтаційної тощо.
А.Загнітко є науковим редактором збірника наукових праць “Лінгвістичні студії”, який виходить з 1996 року. У виданні, розрахованому для науковців, викладачів, аспірантів та студентів-філолгів, розглядаються актуальні проблеми теорії мови, функціональної граматики, зўясовуються напрями еволюції морфологічних і синтаксичних категорій, а також їхні функціональні вияви в тексті, простежуються особливості східностепових українських говорів, виявляється специфіка творення ономастичних одиниць, встановлюються особливості функціональної семантики фразеологічних і лексичних одиниць, визначаються шляхи кодифікації граматичних норм сучасної української мови.
 

А.П.Загнітко
"НЕ СЛІВ МЕНІ, А СТРІЛ КРИЛАТИХ..."
Вересень - 1989 (10 випуск) (Плівка, музика)
Сценарій радіопередачі

    ЗАГНІТКО: Сьогоднішній випуск передачі "Мово рідна, слово рідне" присвячений одному з животрепетних питань життя нашої республіки -відродженню духовного багатства, звучанню всього розмаїття мов. Нинішня сесія Верховної Ради України в центрі своєї уваги поставила питання, від розв'язання яких залежить майбутній темп оновлення нашого життя. З-поміж інших проблем вирізняється законопроект "Про мови в Українській РСР", його обговорення висвітлювалось на сторінках обласної преси, приділялась увага конкретизації окремих статей, відбувались численні дискусії в робітничих колективах. Нинішня розмова - це до певної міри роздуми з приводу законопроекту, майбутнього його входження. Цей механізм ні в якому разі не можна ні спрощувати, ні гіперболізувати, як це неодноразово робилось в окремих публікаціях. Наша передача не покликана дати аналіз відгуків на законопроект про мови, але водночас варто наголосити на тому, що деяким публікаціям не завадило б бути більш виваженими і толерантиішими. Подекуди відчувалось зосередження уваги на особистісному "Я" та навколишніх інтересах. Думається, то так не може бути, бо всі ми живемо в людському суспільстві і нам не байдуже, який духовний світ домінуватиме в ньому завтра, чим житимуть наші діти, як ставитимуться до всього рідного і святого, чи зникнуть врешті-решт ганебні назви-ярлики окремих народів? То ж і розмова наша нинішня покликана проаналізувати той комплекс проблем, який чекає на нас у зв'язку з прийняттям чи схваленням законопроекту "Про мови в Українській РСР".
У нашій студії присутні: поет Геннадій Мороз, учитель Надія Миколаївна Могила, електромеханік Віталій Олексійович Журавель. Епіграфом до всієї нашої передачі могли б стати слова Леоніда Талалая з його нової поетичної збірки "Така пора", що вийшла друком у видавництві "Молодь";

        Це суперечки не про мову, Це дискутують
     в наші дні, Чи треба всім обов'язково Любити матір чи
    ні...
Леонід Талалай - наш земляк, він добре знає дух донецьких степів, тим дорожчою видається його виважена думка про рідну мову. Незважаючи на те, що законопроект "Про мови Української РСР" стоїть в порядку денному сесії Верховної Ради нашої республіки, кожен до цих пір згадує той момент, коли вперше прочитав його, яке ж ставлення виникло до складових частин законопроекту? Яке загальне враження при цьому було домінуючим?
    МОРОЗ: На мій погляд, рідна мова дається людині в трьох іпостасях: як іграшка, як зброя і як життя. Дитя перестає плакати, коли чує до себе звертання, материнські слова, навіть не розуміючи їх зміст. Згодом воно починає наївно лепетати, почувши ці слова, мило їх перекручуючи. Веселить серце щасливих батьків, бо вони, батьки, впізнають уже в своїй дитині не тільки свої риси - ніс, очі, вуха, рот, але і свою мову.
І от ця мова - іграшка може стати жорстоким тортурним знаряддям, коли доросла людина, геть забувши про неї, згадує її принагідно, розповідаючи якийсь веселий, на "національну тему", анекдотик і весело сміється над цим, і слухаючи, і теж сміються, забуваючи про те, що вони сміються над своєю або чужою колискою.
Мова дається людині як зброя і, як зброя, стріляє в нас, якщо ми про неї забуваємо. Вона може стріляти й інших, коли ми свою мову починаємо ставити вище над іншими, починаємо нею розмахувати над головою - тоді вона ранить чужу гідність, чужу гордість, чужу любов.
Мова дається людині як життя. Щаслива людина, яка від першого до останнього свого подиху ставиться до неї, як до хліба, як до повітря, як до води -самі собою зрозумілі речі. Зараз дуже багато сперечаються про те, хто винуватий, що в Україні склалася така мовна ситуація? Одні винуватять комуністів, другі рокерів, треті росіян лають, я твердо переконаний, що в тому, що в Україні трапилась така мовна ситуація, що вона вже триває давно - винуваті перш за все самі українці.
Я не можу уявити собі грузина, який зустрівшись, скажімо, в Алма-Аті чи Ташкенті зі своїм земляком, починають розмовляти між собою не по-грузинськи. Я не можу уявити собі естонця, який розповідає своїй дитині казки хорватською мовою. Я не можу уявити собі росіянина, який, сидячи у Нью-Йорку, навіть пише до своєї бабуні листа в Рязань на есперанто, хоч, відомо, що це мова міжнаціонального спілкування і неграмотна бабуня - їй байдуже, якою мовою написаний лист - їй все одно, буде читати якась освічена людина, що може знати і есперанто і перекласти їй. Я гадаю, що Закон про мову обов'язково потрібний тому, що ми повинні згадати всі, чиїх ми батьків діти і одночасно шанувати і чуже - чужу гідність і достоїнство.
    МОГИЛА: Нарешті, після довгого чекання, ми маємо документ - Закон про мови, що після його прийняття конституційне забезпечить дальший розвиток і справжнє функціонування в усіх сферах суспільного життя української мови.
Сподіваюсь, що моя рідна українська мова, можливо, буде тепер звучати не лише у вузькому сімейному колі, а й на державному рівні.
Відомо, що вона почала посилено відроджуватися у далекі 20-ті роки нашого століття. Ось, як відбувалось зростання кількості шкіл з українською мовою: 1922 рік - 50,4%; 1923 рік - 57,4%; 1924 рік - 66%; а 1927 рік - 80%.
Та недовго світило яскраве сонце в Україні, бо сталінське свавілля і терор, а потім брежнєвсько-сусловська доктрина про злиття націй чорною хмарою затягли небо. Закрилися національні школи, вузи, історію українського народу було сфальсифіковано. Тернистим був шлях мого народу. Пережив він і недавні часи нехтування мовою тими, хто приїжджав у республіку, і тими, хто сам відмовлявся від неї.
І ось тепер я із задоволенням вчитуюсь в проект Закону про мови у нашій республіці. Нарешті надається моїй мові статус державної, тобто мови офіційної, хоч дехто українську мову вважає "хутірською" і "безперспективною". Але справжня культура починається від знання і поваги своєї рідної мови. Це духовна цінність, що захищає людину ьід хиб суспільства, безчестя, розпусти, пияцтва, наркоманії. Занепад духовних цінностей, моральних якостей і призвів, на мою думку, до широкого розмаху злочинності в нашій країні, і зокрема в Україні. Тому, я вважаю, що прийняття Закону про мови є вкрай необхідним.
    ЗАГНІТКО: Загалом такий контекст нашої розмови потребує певного розширення. І це можливо. Тут у студії знаходиться Віталій Олексійович Журавель, електрик. Ви п'ять років навчались у Ленінграді і, безперечно, мали б скрізь сповідувати російський варіант у спілкуванні. Але цього не спостерігається. Ви вільно володієте рідною мовою. В нашому краї це не так часто можна зустріти. Природно виникає питання: Чи не ленінградський дух став причиною такого ставлення до витоків рідного й святого?
    ЖУРАВЕЛЬ: Так, справді, два роки тому я закінчив там інститут, дуже люблю це місто, де у мене багато друзів і знайомих. П'ять років - це таки шмат життя. Але правда і те, що української мови я практично не знав, і до інститутського періоду несвідомо сприймав її як ознаку інтелектуальної відсталості, як щось архаїчне і непотрібне. Цей стереотип у Донецьку дуже поширений. Але що більше я жив у Ленінграді, то сильніше облітав з мене провінціалізм. Розумієте, одразу стає ясно, що людина без власного обличчя -сірість, якою б розумною вона не була. Те саме стосується і народу - якщо він втратив мову, забув свою історію - це безлике населення, не гідне пошани. Ось я і попросив, щоб мені надіслали українських книжок, та почав їх читати. А потім випадково натрапив на оголошення про святкування річниці Шевченка в Академії Художеств. Хвилююче це видовище, коли ленінградці з вусами та у вишиваних сорочках зі сльозами на очах слухають кобзаря із Шевченкового краю. І хотілося тоді підійти, порозмовляти, і соромно було, що мови не знаю. Але рік тому вирішив таки вивчати і почалися словники, записнички, почав шукати з ким можна порозмовляти, і, здається, трохи опановую.
А два тижні тому я був у друзів у Ленінграді, і там зустрівся і познайомився з членом українського товариства. Зокрема з дуже цікавою людиною, професором, доктором біологічних наук Олександром Макаровичем Кононенком, який уже -уявляєте - 45 років живе в Ленінграді, і прекрасно знає мову, історію, культуру України. Є там у товаристві і композитори, і літератори, і артисти, і навіть полковник міліції. Так що, гадаю, очевидний парадокс стає зрозумілим.
А загалом загострені національні почуття в українській діаспорі річ природна, і зрозуміла. І коли я дізнаюсь, що українці в Канаді, котрих ще недавно майже всіх вважали запеклими націоналістами, ці українці жертвують ледь не останні гроші на відновлення злочинне спаленого музею української культури в Палермо, я пригадую сльози на очах в Академії Мистецтв...
Коли вперше розкрив газету з проектом Закону, то був приємно здивований. Загалом проект прогресивний, актуальний. Найголовніше - державність української мови, і тільки однієї - при забезпеченні вільного розвитку та функціонування усіх інших мов, що вживаються на території України.
У проекті окреслено всі основні моменти, що забезпечують захист української мови як державної, а. з іншого боку, сфери застосування інших мов для забезпечення їх вільного розвитку. Істотним недоліком проекту є те, що практично ніяк не враховано фактичну мовну ситуацію при введенні Закону у дію, не підкреслено право одержання освіти аж до вищої рідною мовою громадянами інших національностей. Гадаю доречним було б введення обов'язкового курсу з вивчення фахової української термінології на російськомовних потоках. А в тім, будьмо відверті, справа не в тому, щоб ухвалити якісь хороші, але не діючі закони, а в тому, щоб відродити у широкого кола людей нормальні, здорові почуття національної гідності, створити розумні та раціональні структури економіки, виключити можливість для реального фактичного пригнічення української мови в Україні, зробити нормою небайдуже ставлення до мови інших народів.
    ЗАГНІТКО: Безпосередньо з цим питанням пов'язана проблема майбутнього входження законопроекту в активне життя. Вже   велася мова про його неоднозначне сприйняття, а тепер хотілося б ще подумати над тим, які ж статті законопроекту матимуть найбільш складний шлях свого активного входження, зумовлять значною мірою зміни в духовному житті. Над цим питанням треба сьогодні думати, тому що Закон зможе діяти при умові врахування ним всіх особливостей національно-мовного звучання.
    МОРОЗ: Найбільший спротив, перш за все українців, будуть викликати статті, де якось стосується дозволу, начебто можна і вивчати і не вивчати, можна нею розмовляти і можна не розмовляти, - деякі є дуже агресивно проти цього настроєні, деякі якось більш м'яко. З приводу цього я можу згадати таке. що колись у дитинстві ми завжди кричали: "Ура! Вчителька захворіла - математики не буде? Ура! Вчитель зламав ногу - історії в нас сьогодні не буде!", але коли дорослі люди, знаючи, що тяжко і болісно давно хворіє ціла нація - кричать:"Ура! Українського не буде!" - я вважаю, що не гуманно це.
    ЗАГНІТКО: На згадку приходять рядки з поезії Павла Филиповича, також нещодавно повернутого з тернистого забуття:
Нема словам лічби,
Нема на них нероду.
Їх сіють і любов, і гнів,
Їх виплекать мені звелів
той нарід, що знаходить згоду
Поміж прийдешнім і бажаним,
їх сіє син доби,
Що голосом медяним
Благословив на радість молоду,
Коли людина падає і все ж кричить:
"Я йду!"
Для слів немає меж,
Майбутнє і минуле
Злились сьогодні.
Людино!
Здобувай
Незнане слово, -
Те - вперше з'явиться,
А те - розквітне знову,
А те - у нерість перетвориться, і глянс
На нього сонячне проміння -
Воно засяє самоцвітом
В руках майстрів,
В руках звичайних.
Якщо ми дозволимо собі забути неповторність кожного народу, його духовне багатство, то нас чекає самозречення, межі якого передбачити і прогнозувати неможливо. Добре, що відбувається самоочищення, це дає змогу заглянути собі в душу і прагнеться достеменно знати: хто ж ми такі? Що у нас за душею? Думаю, якщо людина любить своє рідне, то вона ніколи не дозволить навіть тіні зневаги щодо культурних надбань інших народів. Але, очевидно, людина повинна постійно підніматись все вище у своєму пізнанні, духовно збагачуватись, одним з шляхів якого є пізнання мови свого сусіда. Якраз цей шлях досить добре, на мій погляд, акцентує законопроект про мови, який перебуває в центрі уваги нинішньої сесії Верховної Ради України.
    МОГИЛА: Окремі положення проекту Закону про мови викликають серйозне занепокоєння щодо майбутнього функціонування самого Закону. Найбільш спірним і незрозумілим видаються терміни введення в дію закону - 5 і 10 років.
На мою думку, цей строк занадто великий. Його можна було б скоротити до двох-трьох - замість п'яти і п'яти-шести - замість десяти.
Великий термін, по-перше, створить сприятливі умови для всіляких бюрократичних зволікань. А дехто буде просто ігнорувати введення в дію Закону, тоді через 10 років буде вже ні з кого спитати.
Що ж виходить з цього? Для того, аби підготувати іноземного студента до навчання у вузі нашої країни, насамперед для оволодіння російською мовою, потрібно від 3-х до 6-ти місяців, а щоб навчити деяких українців потрібно від 5 до 10 років. То що ж вони, гірші від іноземних студентів?
    ЖУРАВЕЛЬ: Перш за все важко буде впроваджувати статтю 25, де йдеться про мову вищої школи. Розумієте, спадщина тут не найкраща, українських підручників обмаль, але навіть не це головне. Думаю, що кожен, хто закінчив ВУЗ, не буде заперечувати, що студенти у переважній більшості випадків користуються конспектами. Головне ускладнення - це моральна неготовність широкого кола денаціоналізованої молоді до української мови у вузі. Те саме стосується і впровадження державної мови в галузі технічної документації. Широко розповсюджене агресивно-обивательське ставлення до української мови у денаціоналізованих регіонах республіки.
Головне - це та відповідь, яку дає собі та чи інша людина на запитання: "Чи повинен я обов'язково знати українську мову, живучи в Україні?" І тут існують значні деформації свідомості, які наші засоби масової інформації не дуже намагаються виправити.
Але сказане зовсім не означає, що слід вилучити ці статті із проекту, бо тоді втрачається його основний зміст і сенс. Наскільки важким буде впровадження Закону, зараз важко передбачити, але що цією хворобою слід перехворіти - сумнівів не виникає.
    ЗАГНІТКО: Майже все обговорення законопроекту Про мови звелось до питання - бути чи не бути українській мові державною? Очевидно, що ні в кого не викликає заперечення теза про державний статус тільки однієї мови?
    МОРОЗ: Коли я чую суперечки, яка в Україні мова "державніша", то мені пригадується такий незлобивий анекдот український. Два сільських велетні вирішили, будучи не вегетаріанцями, як і більшість наших слухачів, убити бика. Один велетень тримав бика за роги, другий довбнею, трішки примружившись, бо все ж таки б'є по живому створінню, бив бика по голові. Вдарив раз - бик стоїть, вдарив другий раз - бик стоїть, вдарив втретє... І от, коли він ударив втретє, той чоловік, той велетень сільський, який тримав бика за роги, сказав повільно, не поспішаючи: "Куме, як ви мене ще раз вдарите довбнею по голові, я на вас буду сердитись."
Так от, товариші, коли ми часто сперечаємось у запалі суперечки, що краще, що важливіше, ми повинні ось про що пам'ятати: завжди у кожній суперечці ми повинні пам'ятати, вихоплюючи найболючіші аргументи, найвагоміші докази - по чому ми б'ємо? Чи не б'ємо ми часом по чужому достоїнству? Чи не б'ємо ми часом по дідівських могилах - це і є моя відповідь про двомовність.
Я хотів би ось що сказати: братове, товариство, буде жити наша мова чи не буде - багато залежить від нас. Я пам'ятаю такий випадок з життя своєї родини. Якщо приїжджало міське начальство у село, або саме місцеве начальство демократично розкривало портсигар і протягувало моєму дідові цигарку, то йому вистачало гідності і достоїнства відповісти: "Дякую, у мене є своя".
Товариші, коли українець до українця звертається не рідною мовою, або каже: "Дитини не пошлю до української школи", або звільняє її від вивчення рідної мови, то хай нам вистачить любові і гідності, достоїнства і зневаги відповісти: "Дякую, у мене є своя".
    МОГИЛА: Дві державні мови - це смерть для української мови, оскільки стан її вже критичний, їй вкрай необхідний захист на державному рівні, а в іншому разі - Закон про мови втрачає всякий сенс.
Якщо підтримувати положення мови про національно-російську двомовністі у республіці, то, без сумніву, українська мова залишиться на старих позиціях тобто в загнаному глухому кутку.
Декларована раніше російсько-національна двомовність на практиц вилилась у російську одномовність. Адже тільки однією мовою народів Союз) Радянських Соціалістичних Республік володіють здебільшого представники російськомовного населення, у якій би республіці вони не жили.
Тому дуже хотілось, щоб саме вони з розумінням поставились до удержавлення єдиної української мови, мови народу, що дав назву республіці. У питанні удержавлення мови відлік треба вести від інтересів корінного населення України. Це цілком і природно, і справедливо. Недаремно ж така вимога є одним з пунктів програм Товариства української мови імені Шевченка.
Вважаю, що державною мовою і мовою міжнаціонального спілкування на території України повинна бути українська мова. І тільки вона.
    ЗАГНІТКО: Питання це справді складне. Посудіть самі. Соціологічна група при Ворошилівському райвиконкомі запропонувала навіть анкету, в якій передбачалось висловлення кожним жителем району своєї думки про державність української, російської мови. Серед інших питань там було запропоновано і таке:
Чи не бажають жителі обрати державною мовою якусь іншу? Але то справа честі тих, хто проводив підібного плану анкету. Мені хочеться навести думку Марії Василівни Леонової, висловлену на сторінках "Вечернего Донецка": "Використання інонаціональної мови як державної у національній республіці суперечить історичному розвитку нації. Жодна нація в світі не має двох державних мов... А російській мові немає ніякої потреби бути державною в їншій республіці (про державність російської мови можуть ставити питання тільки росіяни у своїй республіці)... Наділення її статусом державності в іншій національній республіці принижує національну гідність корінних жителів цієї республіки, тому що при цьому вони не відчувають себе господарями на всій землі" (10 жовтня 1989 року). Автор у ній досить спокійно і врівноважено мотивує статус української мови як державної, дає відповідь тим гарячим суперечкам і крайнім думкам, які постійно окремими публікаціями нагнітаються. В цьому разі треба врахувати всі моменти, всі "за" і "проти", тільки за цієї умови може бути об'єктивним рішення. Певною мірою це перекликається з думкою Богдана Якимовича про давню українську символіку, висловлену ним в останньому номері (третьому) часопису "Пам'ятки України": "...неупередженим має бути ... ставлення до давньої історичної символіки українського народу: синьо-жовтого прапора, давнього знака Рюриковичів - тризуба. Історія завжди мститься за фальсифікацію її. А тому питання, чи має право на існування давня національна символіка, є справою самого народу. Після того, як він дізнається про неї всю правду, хоч би якою солодкою чи гіркою вона була". Так і з державним статусом української мови. І ще одне. Останнім часом багато учасників дискусії відшукують підтвердження своїм думкам в історії нашого краю. З одного боку, це добре. Але якщо уважно подумати, то уже українці будуть вести мову про корінну націю Курської, Воронезької, Ростовської та багатьох інших областей.
Нинішня сесія Верховної Ради України обговорюватиме законопроект "Про мови в Українській РСР". Його прийняття, поза будь-яким сумнівом, сприятиме  збагаченню  духовного  життя  республіки,  вияскравить можливості національно-мовного розвою. Справа тільки в тому, аби Закон став дійовим. На сьогодні є декілька документів, в яких наголошується необхідність відродження всіх національних мов, але, як ми вже переконались, процес цей складний і немає одновимірних шляхів свого розв'язання і зроблено в цьому напрямку зовсім мало. Отож, справа за майбутнім.
    (Музика, кінець плівки)
(Джерело: Анатолій Загнітко. Слово у душі—душа у слові.—Донецьк, 1997)
(Сторінка буде продовжуватись далі творами сучасних письменників Донеччини Є.Летюка, Г.Гордасевич, О.Орача, Г.Мороза та ін. )


На головну