1.Микита Чернявський. Вірші…
2.Іван Низовий. Вірші..
3.Ганна Гайворонська. Вірші….
4.Олекса Неживий. Іван Світличний. Надія Світлична. Нарис…..

Народився 15 вересня 1920 року в селі Смолянинове Новоайдарського району на Луганщині. Батьки —   селяни, колгоспники, за тодішніми градаціями — середняки. Батьки закінчив два класи церковно-парафіяльної школи,   мати — неписьменна.
Закінчив Старобільську медично-фельдшерську   школу 1939 року, працював завідуючим фельдшерськими пунктами в с. Криничне (Гаршинівка) Старобільського району та  в  рідному селі. За станом здоров'я на фронт не потрапив. Під час окупації організував підпільний госпіталь у Смоляниновому, де лікувались і бійці з дрібних місцевих партизанських загонів.
В-1952 році став на стезю журналіста.   Працював у редакціях газет «Лисичанский рабочий», «Луганская правда», «Прапор перемоги».
Вірші почав друкувати в періодиці з 1936 року. Перша збірка поезій «Зерна щастя» вийшла в 1948 році в Донецькому видавництві. Того ж року буїв прийнятий у члени Спілки письменників України.
З поетичних збірок, виданих за роки творчості,  вважаю найбільш оригінальними «Відстані», «Злети», «Порадь мені, поле», «Мирославна», «Щоб небо не падало»,   «Людиною бути», «Поезії», «Зелена гілка добра» та інші.
Романи з трилогії «Людям важче» («Людям важче», «Сонце в полинах», «Тиждень Івана Лободи»), починаючи з 1973 року, витримали чотири видання. Крім того, вийшли романи «Материне серце», «Донбаські грози», збірка повістей та оповідань «Батькові руки», збірка документальних нарисів та повість «Ти зі мною».
Окремі цикли друкувалися в латвійській, білоруській антологіях, перекладалися на болгарську, молдавську,   азербайджанську, татарську та багато інших мов. У видавництві «Советский писатель» вийшли в перекладі на російську роман-трилогія «Людям важче» («Донбасские грозы») і збірка віршів «Чтобы небо не падало».
Довгі роки керував обласним літературним об'єднанням та Луганською організацією Спілки письменників України. (Літературна Луганщина. Випуск ІІ.—Луганськ,1992)
 
 

НА ВІДКРИТТІ ПАМ'ЯТНИКА В.М.СОСЮРІ

Володимире Миколайовичу,
У ногах Ваших Верхнє.
Володимире Миколайовичу,
Подивіться зверхньо
На могилу,
      на смерть,
            на розлуку,
 На незвичну свою мовчазність
Та візьміть своїх учнів за руки,
Всім,
            хто заздрить,
На вічну заздрість.
Поведіть на колишні Бондарки,
На Клешню поза Бакаями, Пригостіть —
Щоб аж небу жарко! — Придінцевими солов'ями.
Та, розкриливши
            серце ніжне,
І самі заспівайте, може,
Щоб аж Біла гора й Рубіжне
Підхопили ту пісню гожу,
Щоб голубкою Україна
Підворковувала тій пісні...
Геть ламайте
            могильні стіни!
У могилах поетам тісно!
Володимире Миколайовичу!
Кличемо знову і знову.
Володимире Миколайовичу,
Подивіться на ці обнови.
Ті доріжки,
            де Ви ходили,
Заплелися зеленим рястом,
Ті заводи,
            що Вас будили
У похід за піснями щастя,
Розрослися,
            переродились,
Простяглись у поля —
            до колосу.
Тільки б Ви тут не заблудились, -
Вас тут кожен пізна по голосу.
Вас би кожен повів у хату —
Де пропахла любистком віконниця,
Де в жнива і в робочі свята Ваша пісня до серця горнеться.
Будем з Вами у будні й свята,
Кароокий Бояне вічності,
Солов'їних пісень співати
Для Донбасу —
            його величності.
Володимире Миколайовичу,
Пісня —
Чуєте? — в'ється.
 Володимире Миколайовичу,
Біля Вашого серця б'ється
Серце ніжної України!

 …Вас не вдержать могильні стіни.

(Джерело: Олексій Неживий. Освячені Шевченковим імўям.—Луганськ, 1998)

Іван Данилович Низовий народився в січні 1924 року в селі Марківка Білопільського району на Сумщині. Круглий сирота, він з ранніх дитячих літ узнав, що таке людська доброта і яка ціна хлібові. Працював у колгоспі, на будівництві шахт Донбасу. Після служби в лавах армії живе і працює у Луганську.
Іван Низовий навчався на факультеті журналістики Львівського університету та Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О. М. Горького. Працював у пресі.
Автор збірок віршів «Народжуються квіти», «Провесінь», «Стебло», «Тобі моє серце», «Рівнодення», «Чекання ранку» та ін. Окремі твори перекладалися російською, азербайджанською, татарською, чуваською, болгарською мовами.
Член Національної Спілки письменників з 1972 року.
Живе у Луганську.
 

Микола Низовий

ОСТАННЯ КОЛИСКОВА МОЄМУ ДІДОВІ

Ліг на ріллю перепочить...
Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою й надію
У золотій, як сніп, труні..
Одна була мого кохана,
Друга нелюбою була,
А третя — просто давня рана,
 Четверта —просто так ішла.
Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах,
 І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур'яніло,
Плуг іржавів у борозні...
Приспали діда і — за діло
Чотири страдниці земні.
Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя — просто так мовчала,
Четверта — вчилася мовчать.

СЕРПНЕВА ГРОЗА

Сліпуча зав'язь блискавиці
На гілці грому.
Лежу, пірнувши у копицю,
В пахку солому.
Принишкли верби і осоки,
 Принишкли коні,
 І ллється дощ в криничні соти
На Оболоні.
І затишно мені, і втішно
  В теплі копиці,
 
 

*  *  *

Погасіть жалісливі погляди —
І без того війна їм сниться.
 Виїжджають інваліди повагом
Із дворів на своїх колісницях.
(Колісниці — блискучі спиці,
В снах, у мареннях, вочевидь.
Перекочуються в зіницях—
Не спинити їх, не спинить...)
...Перехожі услід їм дивляться,
Співчувають їм перехожі...
Сивина на скронях,
А на колінах — милиці,
На гвинтівки схожі.

*  *  *
Летять, летять лелеки й літаки
Через роки, і відстані, і думи.
Між нами й ними
Надпотужні струми
Викрешують контактів блискавки,
І ми чуттям пронизані чудесним —
 Глибокоземним, високонебесним!

              ПОМИНАЛЬНА СТАЛІНУ

Великий трьохликий в личині рябій,
 Подібний на хижу двоногу звірину,
Ми й досі ще носим на власнім горбі
 Твою
неструхлявілу ще
                              домовину,
І досі
                по краплі
                          лякливих рабів
Із себе вичавлюєм кожну хвилину.

*   *   *
Душа не проситься на спочин, —
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.
Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплую
Не пропаде нічого всує,
Не перетліє на золу!
Хоча й на осінь повертає,
Та не похмуриться душа:
Перегортає, пригортає,
Довершує і доруша...

( Джерело: Літературна Луганщина. Випуск 1.—Луганськ,1992)

***
Люблю поета Василя
Голобородька
Й добре знаю,
Що родом він —
Не звідсіля,
Не з цього краю...
Він із раю
Забрів знічев'я в ці краї,
В оці окраїни без краю
І напустив нам солов'їв
І жайворів — пташок із раю!
Люблю і просто Василя
З Адріанополя,
З глибинки,
Де наша вольниця справля
Печальні поминки-обжинки...
А він, Василь,
(Та ж без зусиль!)
Пожовклі сторінки гортає
І оживляє плюскіт хвиль,
І все — пощезле — повертає...

( Джерело:Олекса Неживий. Освячені Шевченковим імўям…)

   Ганна Андріївна Гайворонська народилася 22 серпня 1952 року в селі Вільшана Дворічанського району Харківської області. Село навчило її розуміти землю, любити українську пісню, пройматись життєвою   мудрістю одвічних се люків
З дядьком Миколою Федяєм — пасли череду. З тіткою Зіною ходила на ферму доїти корів. Працювала на жнивах, наживаючи перші криваві мозолі на долонях. І ця наука знадобилась на іншій ниві — ниві творчості.
Найяскравіші спогади дитинства — безперервні переїзди: батько —Гайворонський Андрій Григорович, був офіцером Радянської Армії, тож поїздити по світу довелись багато, жартуючи, він називав свою родину кочівним циганським табором. Де тільки не жили — в Баку, Колках, Луцьку. Проїхали всю Західну Україну, оселились на Донбасі. Спершу мешкали в селищі Новосвітлівці Краснодонського району. Згодом перебрались в місто Кремінна, яке зустріло загадковим шепотом соснових лісів. А навколо — степ, зелені садки.
Ніколи не осягнеш тих заплутаних ліній долі, якими судилося  пройти, з їх переміною місць, виром подій. В 1962 році сім я переїжджає в місто Лисичанськ, в якому мрійлива дівчинка відкриває для себе великого українського поета Володимира Сосюру. Ніжний лірик не міг не зачепити найпотаємніших струн палкої юної душі. І з цього часу почало струменіти на Луганщині поетичне джерельце Ганни Гайворонської.
Після закінчення восьмирічки вона навчалась в Кремінському медичному училищі. Перші вірші поетеси надруковані в кремінській райгазеті «Ленінський прапор» та в обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць». В 1978 році з'явилася публікація в республіканському журналі «Ранок». Були до-бірки віршів  у журналах «Дніпро», «Київ», «Прапор», «Україна», в колективному збірнику “Поиск" (видавництво «Донбас»). Навчання в Київському державному університеті дало їй змогу наблизитись до мовної стихії, відчути слово як матеріал, з якого творяться духовні цінності.
 В 1988 році вийшов поетичний збірник поетеси «Перший поцілунок», за який авторку було прийнято до членів Спілки письменників. Віршам Ганни Гайворонської властиві  драматичність,  пристрасність, ліризм. правдивість.
В її поезіях живуть і страждають невигадані герої. Вони висвітлені промінням бентежного серця із нашого бурхливого сьогодення.
 

Ганна Гайворонська
 

ВОЛОДИМИРУ СОСЮРІ

Так ніхто не кохав,
 Слово не видихав,
Придінцеві вітри не бандурив,
Не писав під задумливий легіт отав,
Так ніхто не співав, як Сосюра.
Так ніхто ще не вмів
Із донбаських степів
Стрибунцями розбризкати літо.
 У вінки заплітать жайвороний мотив,
Україну вишневу любити.
 Ми літали тоді над гривастим Дінцем
Стовбурла із високої кручі,
Пахло слово сосюринське нам чебрецем
І осмутою вірш його мучив.
Засивіло в очах від дощів, туманців,
Над літами схилилась зажура,
Тільки знову тривожать мене чебреці,
Найніжнішого слова Сосюри.
Тільки знову, укотре, летять ластівки
На задимлену вкрай Україну,
І синіють у полі сумні волошки
Нерозхлюпаним заспівом сина.

В НОВОКИЇВЦІ

Зацвіла матіола в моєму саду
 І шавлії шарфи розплелися.
В Новокиївку степом співучим іду-
Жалить жалем затоптане листя.
Насаджу гарбузів; у намисті вишняк,
На току ворушитиму просо
І сусіда рудий, геть старий, як відьмак,
Намантачить удосвіта косу.
Накошу стільки сіна, щоб вчадіти ним,
На сіннику засну проти ночі
І на коси впаде фіолетовий дим
 й повномісячний бриль поторочі.
Вірю в землю, у глину, у глицю, пісок,
Що замітані густо па крові.
Вірю в села, оселі, селян, ластівок,
У безгрішність палкої любові.
У правдивість всього, що живе і росте,
Бо не вміє земля фальшувати.
Вірю в слово народне, як зерно просте,
Що навчилось любить й проклинати.
Ось отут. Серед неба і просто землі,
Серед люду на совісті світу,
Де кують правду-матку сільські ковалі,
Буду вчитися сходити житом.
І цвісти матіолою в синім саду,
 І шавлією густо стелитись...
В Новокиївку степом співучим іду,
Щоб звучати землею навчитись.

З ПЕРЕКАЗІВ

Мені казали: дід Кирило-циган
В село прийшов із табором своїм.
Стовкли в пісок циганські коні вигін,
І ліз у ніздрі від багаття дим.
Йому казали: стережись, цигане,
Не вештайся ночами до дівчат...
Хто ж цигану упоперек устане?
 Гарячий кінь не зверне вже назад.
Вона несла із Виполочі воду,
Вся, паче скупана, у вранішній росі.
Вона плила по затоках городу,
Аж зупинялися й услід дивились всі.
А він вже був заручений з колиски,
У вусі серга висла обідцем,
Та він прийшов засватати Марусю
Й цигани прокляли його за це.
А їй казали: «Бог з тобою, Маню,
Не буде циган жити на селі.
Він циган, Маню, він тебе обманить,
Сміятись з тебе будуть люди злі».
 А він прийшов і закасав рукави,
Паркан полагодив і сіна накосив,
Й мою бабусю, молоду й русяву
Навік своїм коханням освятив

НА МАКОВІЯ

Місяць-дзвін
Служив всеношну,
Срібло сипалось до ніг.
На святого Маковія
Мак святився вздовж доріг.
Сонно-сонно
айстри білі
Позіхали в синяву,
Просипались маки
спілі На прив'ялену
траву. Сіялось у
шамотиння Пороху
мачин зерно,
Й вигиналось попід тинню
Бузинове знамено.

НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Ах серпень, серпень,
Серпик срібний
Об сіно сонячне сточив.
Упали теплі коси жнив,
І виноград прозорий стерпнув.
Вітрив: «ІЦо хочеш попроси».
Мене минулу переверти,
Переклади на голоси
Останні промені й найперші.
На безголосся не зведись.
Твоїх левад полога влада
Остужувала нас колись,
В ласкаві скирти місяць надав.
Ах серпень! Рясно ти вродив
В ковшах євшан-трави жарини,
Коромислами чорних брів
Не розхлюпни з очей Вкраїни.

(Джерело:Літературна Луганщина. Вип.1.Збірка бібліографічних матеріалів про життя і творчість письменників Луганщини та їх твори.—Луганськ, 1992).

Неживий Олексій Іванович, член Спілки письменників України, кандидат педагогічних наук, доцент, кафедри української літератури Луганського державного педагогічного інституту їм. Тараса Шевченка.
Народився 9 березня 1957 року в селі Хитцях Лубенського району на Полтавщині, випускник ЛДПІ ім. Тараса Шевченка 19Є4 року.
Автор літературно-краєзнавчого нарису "Григір Тютюнник і Луганщина" (1989 р.), книги літературознавчих і педагогічних статей "Від слова — до пісні" (1996 р.), дослідження "Для рідного слова. Творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання" (1994 р.), навчального посібника "Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови" (1993 р., 1995 р., у співавторстві з В.Д.Ужченком), редактор-упорядник Вісника Інституту грінченкознавства "Слово і пісня Бориса Грінченка".
 

Голос Надії Світличної чую часто. Із магнітофонної стрічки звучать вірші Івана Світличного, які читає його сестра. Скажу відверто, це один з найдорогоцінніших подарунків, які коли-небудь отримував. Ця незвичайна книга має назву "Кожний день — Великдень".
Твори Івана Олексійовича Світличного в Україні тепер може читати кожен. Видано кілька книг. Перша — в 1990 році "Серце для куль і для рим"; а в 1994 році "У мене — тільки слово" із ґрунтовною передмовою Михайлини Коцюбинської.
Літературознавці й історики наголошують, що коротке, але таке значиме в розвитку української духовної культури літературно-мистецьке відродження 60-х років насамперед пов'язане з іменем Івана Світличного й такими ж світлими іменами його друзів — Василя Симоненка, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, братів Горинів...
Тоталітарний режим не міг змиритися із вільним розвитком думки. Та ще й тоді, коли виражалася вона в талановитих літературних та публіцистичних творах, стала виразником національної ідеї в мистецтві та суспільно-політичному житті. Бурхливе національне піднесення кінця 80-х років теж нерозривно пов'язане із "шістдесятництвом" .
Нелегкою, але чесною й мужньою була життєва доля письменника Івана Олексійовича Світличного. З душевним щемом і хвилюванням тримаю в руках його книжку "Серце для куль і для рим".
Була поїздка в село Половинкине Старобільського району. Народився тут І.О.Світличний 20 вересня 1929 року. Зростав і навчався разом з ровесниками, правда, чимало з них згодом вважатимуть за краще забути й не згадувати ім'я свого товариша. Страхітлива окупація назавжди залишила свій слід. Дванадцятилітнім хотів підірвати фашистську машину і був поранений саморобною вибухівкою. Закінчив семирічку в селі, потім СШ № 1 м. Старобільська, вчився на п'ятірки, тільки каліграфія не вдалася через поранену руку.
Після десятирічки вступив на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. Здавалося, що далі для здібного філолога буде щасливий безхмарний шлях літературознавця. Так воно спершу й було, бо розпочав навчання Іван Світличний в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР, почав виступати з літературознавчими статтями в журнальній періодиці.
Різні ці статті за тематичним спрямуванням. Мають і певний вплив часу, коли серед художніх методів домінував єдиний — соціалістичний реалізм; а в складній системі розвитку взаємозв'язків культур переважав декларативний вплив російської мови на всі інші, а в першу чергу на українську...
Однак хвилює передусім чесність і сміливість критика, його неприйняття художньої фальші, ідейної нещирості. Він рішучий у розвінчанні псевдолітератури, чи надуманого вирішення наукових проблем. На цьому наголошує і автор передмови до книги, літературознавець Іван Дзюба:
"Чесна і мужня громадянська та літературна позиція, професіоналізм, ерудиція, розважливість і водночас принциповість принесли Іванові Світличному авторитет у літературно-мистецьких колах. Водночас він став і однією з найпомітніших постатей тодішнього громадського життя, національно-культурного піднесення".
Та ось на зміну "хрущовській відлизі", тобто відносній свободі думки й слова, прийшли роки духовної стагнації, а точніше сказати, намагання системи офіційно закріпити буздуховність. Вперше Івана Світличного заарештували в 1965 році. Тоді ж поет Василь Стус написав проникливі слова, присвячені своєму побратимові:

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.

У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й кружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору.
 У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір.
Та браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь —
Упала на тюремний двір.

Немов крізь шиби, кроплені дощами,
крізь крик розлуки, ліхтарів і ґрат,
 затрембітав тонкими голосами
гранчастий келих квітів і дівчат.

Дитяча думка б'ється в грати,
 мов безсиле пташеня крильми.
Нащо тобі, сину, змалку знати
те, чого в житті зазнали ми?
Сину, в клітках не малюй, не треба.
Чистий простір хай не знає меж.
Світ широкий і високе небо
В клітку все одно не заженеш.