Оліфіренко Вадим Володимирович

 педагог, літературний критик, письменникНародився 8 жовтня 1948 року в м. Краматорську Донецької області. Вчився на філологічному факультеті Донецького державного університету (1970-1975). Працював вчителем української мови і літератури у Мічурінській середній школі і директором  Греково-Олександрівської школи  Тельманівського району Донецької області (1975-1979); З 1979 р.завідувач кабінету української мови і літератури Донецького обласного інституту удосконалення вчителів (1979-1990). З 1990 р. працював старшим викладачем, доцентом кафедри української літератури Донецького національного  університету.

Закінчив  аспірантуру при Інституті педагогіки АПН України (1988).

Кандидат педагогічних наук (з 1990), лауреат обласної літературної  премії ім. Володимира Сосюри (1994), член Спілки письменників України(з1997).Нагороджений почесним знаком товариства “Україна-Світ” за вагомий внесок у розвиток співпраці з закордонним українством (за створення навчального посібника з української літератури для школярів Кубані “Козак Мамай”).

 

Основний напрямок науково-дослідної роботи В.Оліфіренка — розробка та впровадження науково обґрунтованих методик вивчення в загальноосвітній  та у вищій школах української літератури , народознавства, дослідження історії та теорії підручників з літератури для школи та  ВНЗ.

Значне місце у творчому доробку В.Оліфіренка посідає робота  над створенням посібників з української літератури для українських дітей у східній діаспорі.

Як літературний критик досліджує творчість письменників-вихідців з Донеччини, зокрема М.Чернявського, В.Сосюри, П.Байдебури Е.Андієвської, В.Біляїва, с.Жуковського, В.Голобородька та ін.

Більшість літературно-критичних робіт В.Оліфіренка склали зміст літературного сайту про творчість письменників Донбасу www.donbaslit.skif.net

 

Очолює з 1995 року Регіональну лабораторію підручників і посібників,  керує програмою «Народознавство» Донецького Українського культурологічного центру (Донецьк) .

 

 Основні опубліковані праці:

Формування уявлень школярів про особистість письменника //Методика викладання української мови і літератури: Республіканський науково-методичний збірник. —К.: Рад. школа, 1990. —с.22-30.

Дума і пісня. Посібник-хрестоматія  з літератури рідного краю.—Донецьк:Донбас, 1993 (спецвипуск журналу «Донбас»). —195 с.

Таємниця духовного скарбу. Посібник з народознавства. —Донецьк: Донбас, 1994 (у співавторстві, спецвипуск журналу «Донбас»). —190 с.

Уроки правди  і добра. Посібник за творчістю письменників-донеччан. —Донецьк: Донбас,2001..—290 с.

Методика викладання народознавства у школі. Посібник для вчителів і студентів. —Донецьк: Український культурологічний центр, 1994. —89 с.

Вивчення літератури рідного краю в школі. Посібник для вчителів і студентів. —Донецьк:Український культурологічний центр, 1996. —95 с. та ін.

Козак Мамай. Посібник-хрестоматія з української літератури Кубані( у співавторстві).—Донецьк:Український культурологічний центр, 1998.—224 с

“Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури”( у співавторстві).-Донецьк:Східний видавничий дім.-280 с.

Підручник з української літератури: історія і теорія.-Донецьк:Східний видавничий дім, 2003 р.-324 с.

Барвінок Донбасу.2, 3. Читанки з народознавства і літератури рідного краю. Посібники для учнів 2 і 3 класу.—Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 2000.

Енциклопедія українознавства для школярів і студентів/ Авт.-уклад. В.В.Оліфіренко, С.М. Оліфіренко,  Т.В.Оліфіренко, Л.В.Оліфіренко.-Донецьк: Сталкер, 1999.-496 с.

Донецька хвиля на Амурі.-Хабаровськ:Видавництво «Федерації творчості та здоров‘я, 2007.–320 с. У співавторстві.

 

Під керівництвом і підтримкою В.Оліфіренка у світовій мережі Інтернет діє літературний сайт  www.donbaslit.skif.net

 

    Публікації про письменника :

 

Біляїв Володимир. Письменники-донеччани даяспори//Свобода23 липня 2004 р.

Микола Куценко.Уроки правди і добра:Таку назву має книга, яка вийшла минулого року у видавництві “Донбас”(Донецьк) 31 січня 2003 р.

Павло Мазур.Енциклопедія українознавства//Донеччина, 1999, 8 липня.

В.Гололоб. Кубанские имена в украинской энциклопедии//Кубань: проблемы культуры и информатизации, 1999.-№4.-С.63.

П.Владимиров «Дума і пісня»//Вечерний Донецк, 1993.-12 грудня

Микола Лісовенко.Наука розмовляє українською//Урядовий кур’єр, 1996, 12 жовтня.

Перші ластівки відродження Сходу//яСвобода, 26 вересня1995 р.

Іван Ільєнко.Відгук голосних дзвонів//Літературна Україна, 19993, 2 грудня.

Дума і пісня-радимо прочитати//Рідна школа (Нью-Йорк), 1995, лютий.

Галина Гордасевич. Моя Донеччина//Гомін, 1996.-№4(березень).

Олексій Стрижак.Надбання українознавців Кубані (Збірка матеріалів з української літератури і фольклору «Козак Мамай») //ародна творчість та етнографія, 2000.-№1.С.136-140.

Ольга Хорошковська. КозакМамай – душа правдивая…//Український форум, 1998, 27 жовтня.

Мирослав Семчишин. Гідний пам’ятник І.Боднарукові //Свобода,1997, 20 серпня.

Анастасія Кірдода.Уроки правди і добра//Жизнь, 2002, 29 липеня.

Віктор Соколов.Тримайся «Длонбасе»!//Літературна Україна, 1993р., 21 жовтня.

 

Олена Тюрикова.Завдання, поставлені часом.Про посібник «Таємниця духовного скарбу//Донеччина, 1994,16 листопада.

Іван Ільєнко.Відгук голосних дзвонів. Про книжку В.Оліфіренка «Дума і пісня»//Літературна Україна, 1993, 2 грудня.

Дмитро Нитченко.»Козак Мамай»(Хрестоиатія з укр. Літератури)//»Вільна думка»(Австралія)1999, 18-24 січня.

Галина Гордасевич. Козак Мамай невмирущий//Визвольний шлях, 1999,Кн.9, верескнь, Київ-Ліверпуль).

Перша ластівка//Вісник товариства української культури Кубані, 1998, лютий.

Микола Сергієнко.Повернення козака Мамая//Рідна школа (Нью-Йорк), 1999.-№1.-С.19.

Микола Тарнавський.Повернення козака Мамая на Кубань// «Мета» (Філадельфія, США). 2000, січень-лютий, №№69.

 

 

 


Бiля могили С. Божка в Крутоярiвцi

Автор статті Просалова Віра Андріївна,

доктор філологічних наук, професор

 Донецького національного університету

 

 

 

 

Публікації В.В.Оліфіренка

 

1.

 

Присвячується моєму вчителю, викладачу Донецького національного університету, досліднику і видавцю творів Миколи Федоровича Чернявського, кандидату філологічних наук Костенку Володимиру Васильовичу

 

Про трьох поетів Із берегів однієї степової донецької річки

 

Донеччина не може похвалитись великою кількістю своїх річок, вода ж на Донбасі високо цінується здавна, бо її хронічно не вистачає для сільського господарства і для промисловості, для великих міст, містечок і сіл.

На слуху донеччан здавна такі річки, як Донець, Вовча, Кальміус, Самара та інші. Серед них відомі і три Торці, які несуть свої води до Сіверського Дінця в середині Донеччини, це –Торець Казенний, Торець Сухий і Торець Кривий. Всі вони увійшли до історії краю через свою історичну та економічну важливість.

На берегах Торця жили та творили відомі поети, художнє слово яких стало досягненням не тільки літератури рідного краю, але й всієї української.

Перш за все пригадаємо славетного поета-романтика зі Слов‘янська Михайла Петренка, вірш якого “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” став перлиною усної народної творчості, а спадщина Миколи Чернявського із села Шахова-Олекесіївка (тепер село Октябрське) Добропільського району, де він народився і провів свої перші дитячі роки, посіла почесне місце в українській літературі. Третій поет з-над Торця – Юрій Доценко, народився і черпає натхнення й досі зі свого селища під Краматорськом Малотаранівки.

 

Михайло Петренко

Поет народився 1817 року в Слов’янську і, як говорить його перший біограф А. Метлинський, “проживав та вивчав мову і побут в місті Слов’янську і його околицях”.

Між річками Торець і Бакай знаходився колись вигін, як з‘ясували місцеві краєзнавці Саме там, за рішенням сходу міщан Слов’янська, 10 березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Гавриловичу, батькові майбутнього письменника Миколі Петренку, тоді ще не одруженому, було відведено три десятини землі. Цей куточок опісля стали називати хутором Торецьким. Тут і почав господарювати Микола Гаврилович...Сьогодні ця місцевість входить до селища Черевківка.

1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати у цивільному відомстві. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних майже ніде немає. Не залишилося навіть його портрета.

Михайло Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841–48 років у харківських альманахах “Сніп”, “Молодик”, “Южный русский сборник”. Є відомості, що він написав п’єсу “Панська любов”, але вона не збереглась.

Поетична спадщина поета належить до романтичної поезії, позначеної медитативними рисами. Рідний край, Слов’янщина стали назавжди в його душі улюбленим шматочком землі. Про рідне місто та річку Торець поет писав з палкою синівською любов’ю:

Слов‘янськ, Слов‘янськ, як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині,

І так красуєшся собі!

Та не тільки пишна природа рідного міста хвилювала серце Михайла Петренка, до самого серця він переймався народними піснями, які виконували дівчата рідного міста.

Вершиною медитативної лірики поета став його вірш “Дивлюсь я на небо…”. Він бентежить наші душі, як і серця наших пращурів, уже протягом багатьох десятиліть.

 

Микола Федорович Чернявський з’явився на світ на березі Казенного Торця майже через півсотні літ після народження Михайла Петренка.

Письменник писав про своє народження так: “Перед Різдвом 1867 року, 22 грудня під солом’яною стріхою, в селі Торській Олексіївці (або Шаховій ) Бахмутського повіту, побачив світ божий. У сім’ї молодого диякона, четвертою дитиною було вписане моє ім’я в книгу буття.

…Охрестили, дали ім’я Микола й 24 грудня, на Святвечір, коли по селу лунали співи колядників, святкували мої перші іменини…

Водою з річки Торця (колишній Тор) була наповнена купіль моя…” (Т.V, C.109). Але через кілька років сім’я Чернявських переїздить з річки Торець в інший край Донеччини, на річку Донець, до села Новобожедарівки (тепер Луганська область).

Донецький степ його річки Торець і Донець стали ототожнюватись в уяві вразливої дитини, а пізнішу у творчості відомого письменника як символи рідного краю, батьківщини. У 20-х роках минулого століття Микола Федорович писав про ці символи, про степову річечку:

“По степу тече річка. Вона ледве точить по кам’яних перекатах свої тихі води, то розливається по долинах у широкі , задумані плеса, немов замислюючись над тим, чи йти далі, чи залишитись тут.

Є в неї свої мілизни й свої глибини. Є в неї береги непривітні, спустошені, і є луги й луки принадні, і де б вона не текла, якими б пустирями не проходила, усюди і скрізь над нею світить сонце, і світить, і гріє, і дає життя їй і тому, що є в ній.

– Ей, річко, відрадо степовая! Звідки ти взялася і куди прямуєш?

– Узялася я з землі-матері всеплодющої. Наплакали мене їй хмари-кочівниці, небесами плинучи. А йду я до моря синього, до глибин його неміряних(T.V, С.105).

Так мила серцю поета степова річка увійшла у творчий світ митця як образ, як конкретна реалія життя і провідний символ його поетики. В одному зі своїх віршів про рідну землю, про степ, поет писав з синівською любов’ю:

В степу блукаю я,

І вільно серце б‘ється,

Душа ж оновлена моя

І плаче і сміється.

 

Знайомі все краї

І рідні все картини

За вас, степи-поля мої,

Рідніш нема країни! (“В степу блукаю я…“, 1889).

 

Юрій Доценко народився у селі Малотаранівці, що поблизу Краматорська. Закінчив філологічний факультет Донецького державного університету. Служив в армії, працював у школах вчителем рідної мови і літератури, нині – на журналістській роботі.

Перша збірка віршів “Літо чебрецеве” побачила світ у видавництві “Донбас” 1984 року, другу – “Дерев мотив глибинний” – видало творче об’єднання “Лад” у 1995 році, третю – “Золотий апостроф” – 1998 року видав у Донецьку Український культурологічний центр, одна з наступних поетичних книг письменника “Вереснева паморозь“ вийшла 2007 року в Донецьку.

Благословляючи третю збірку віршів Ю.Доценка, у передмові до “Золотого апострофа”, відомий поет Григорій Кривда написав: “Його слово правдиве, щире, співуче... Хай хоч за 10 років прибуде ще один український Соколов, Талалай, Орач, які, на жаль, покинули суху донецьку землю. Хай, кажу, прибуде і не відбуде з Донеччини Юрій Доценко, мій молодший побратим і чудовий ПОЕТ!”

Слово Юрія Доцента йде від серця, від пережитого й осмисленого. Тому поетові найчастіше вдається пейзажна лірика, ліричні картини-мініатюри справжнього чуття.

Юрій – лауреат обласної літературної премії імені Володимира Сосюри. Член Національної Спілки письменників України.

Крім поетичної творчості, Юрій Доценко використовує своє перо письменника і журналіста у статтях про авторів художнього слова, які близькі своїм художнім словом до нього, це – М. Петренко, А. Мироненко, А. Овсієнко, В. Сосюра, С. Божко, О. Орач та ін.

Поетичне слово Юрія Доценка лунає щиро по-українськи, продовжуючи славні літературні традиції старої поетичної української школи та народжуючи нове світобачення вже незалежної України, яка прямує до щасливої долі у колі інших світових держав.

Образи донецьких річок часто присутні у поетичних творах донецького митця, та своїй рідній річці, на якій він народився, Торцю, він надає особливого значення і душевного звучання. У вірші “Рідна річка” поет так оцінює роль цієї ріки у плинному потоці донецьких річок:

Розквітає із брості піон,

Хлібна нива зростає із зерен.

Не розправив би пліч тихий Дон,

Без Торця , що нехай і – Казенний.

 

І Азовське, і Чорне моря,

Світовий океан, цілий Всесвіт

Уже завтра змілішають, як

Древній Тор свої висушить весла.

 

Рідна річка, в твоїх берегах

Я лиш непримітна краплина,

Котра вірність тобі зберіга,

У стрімкому не гублячись плині.

 

Отже, три поети нашої Донеччини, що виростали на берегах однієї донецької річки, кожен по-своєму, з властивостями, притаманними їхньому поетичному слову, звертались до образу річки Торець, що несе свої тихоплинні, нешвидкі води серединою нашого степового краю. Кожен наш донецький земляк знайде у творах наших письменників близькі серцю образи рідного краю, нашої малої степової вітчизни.

 

Щоб бути об‘єктивним, додам, що названими трьома поетами не вичерпується літературна історія Торця. На його берегах народилися і творили й інші поети і прозаїки, що поповнили літературу рідного краю й українську літературу взагалі своїм променистим словом.

На берегах Торця протікав життєвий і творчий шлях відомого українського прозаїка Степана Васильченка. На початку минулого століття він вчителював у шахтарському селищі Щербинівка на річці Кривий Торець (тепер поруч з містом Дзержинськом).

На Харківщині, у Барвінківському районі у селищі Новоіванівка Веселівської сільради, на берегах Сухого Торця, народився поет Анатолій Таран, який продовжує творити своє художнє слово на берегах Казенного Торця в Краматорську.

У Слов’янську своє творче натхнення одержали дві українські письменниці – Наталія Кащенко і Тетяна Щегельська, яка обрала своїм літературним псевдонімом прізвище Торецька.

Отже, літературна історія донецьких Торців розвивається далі, чекаючи на свого дослідника.

 

2

 

 

НАВЧАЛЬНА книжка з української літератури для

Української  Східної діаспори

 

Демократизація суспільного устрою  у республіках колишнього Радянського Союзу покликала до життя призабуту і притлумлену владою потребу відкриття у східній діаспорі шкіл з українською мовою навчання для тисяч дітей українського походження.

Намітилося кілька шляхів відродження української освіти в діаспорі : відкриття повнотижневих чи суботніх шкіл, впровадження у школах, де вчаться діти українців, класів з українською мовою навчання тощо.

Разом з тим, на нашу думку, плідною в освіті українських дітей у східній діаспорі  є ідея вивчення на уроках літератури у місцях компактного проживання наших земляків творчості українських письменників, які мали відношення до краю, відобразили його у художніх творах. Такий літературно-краєзнавчий підхід сприятиме  пробудженню національної свідомості та історичної пам’яті українського підростаючого покоління у східній діаспорі, не підміняючи, звичайно, здобутків “великої” української літератури Тараса Шевченка, Леся Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та ін.

Як відомо,  українські культурні традиції складалися впродовж не одного століття не тільки в Україні, але й   далеко за її межами на Зеленому Клину, на Жовтому Клину (Нижній Волзі), на Малиновому Клину (Кубань) і на Північній Слобожанщині та в ін. краях компактного поселення українства. На цих землях успішно розвивалося художнє слово багатьох відомих  українських письменників. Їхні імена стали окрасою нашої літератури у XVIII, XIX і XX  ст.

Отже вчити дітей на місцевому краєвому художньому(літературному) матеріалі — стара як світ ідея, що  була актуалізована у кінці 80-х років минулого століття, як у школах України, так і в школах Росії у вигляді уроків “літератури рідного краю” або “літературного краєзнавства”.

Цю ідею  варто   розвивати і сьогодні і допомагати  українцям східної діаспори у створенні відповідних посібників, підручників і хрестоматій. Тим паче, що для цього існує ряд важливих підстав.

Так, зокрема, під впливом відродження української духовності на Кубані, першою серйозною заявкою на ознайомлення дітей з українським художнім словом стало включення ще на початку 90-х років Кубанським крайовим управлінням освіти до реґіональних програм уроків літератури рідного краю. У багатьох школах почалося вивчення творчої спадщини Т.Шевченка, Марка Вовчка, які були пов’язані з кубанським краєм життям і творчістю. Крім того, певна увага стала приділятись творчості українських письменників-кубанців, зокрема А.Головатому, Я.Кухаренку, В.Мові (Лиманському), В.Півню, Я.Жарку, М.Канівецькому, М.Дикарєву, П.Капельгородському , сучасним українським письменникам  Кубані.

Саме під впливом ситуації, що склалася на Кубані, було укладено вченими В.Оліфіренком (Україна) і В.Чумаченком (Краснодарський край) посібник-хрестоматію “Козак Мамай” для школярів середніх класів Кубані. Його було видано 1998р.Донецьким Українським Культурологічним центром (директор В.С.Білецький).

Враховуючи відсутність на Кубані шкіл з українською мовою навчання, автори розробили такий методичний шлях укладання навчальної книжки: нариси про життєвий і творчий шлях письменників та методичний апарат подаються російською мовою, а тексти художніх творів — українською. При цьому до художніх текстів додаються переклади важких для сприймання слів. Явище це обумовлене двома мовними факторами: уже згадуваним вище — відсутністю у регіоні шкіл з українською мовою навчання, а також тим, що українська мова для основної маси українських дітей стала другою часто нерідною мовою, російська ж мова є зрозумілою багатьом школярам у зрусифікованому краї.

Сьогодні у школах козацького краю  використовується для навчання “Козак Мамай”.

За аналогічними педагогічно-філологічними принципами був підготовлений посібник-хрестоматія “Слобожанська хвиля”....

Такий методичний підхід до вивчення творчості українських письменників-земляків міг би бути реалізований і для інших регіонів Росії та й для інших колишніх республік Радянського Союзу, де  живуть сьогодні сотні тисяч українців. А “літературна база” і достатньо різноманітна для цього існує.

 

 

1.НАВЧАЛЬНА книжка з української літератури для Поволжя

 

 

Особливе місце у розвитку української літератури у східній діаспорі займає творчість українських письменників, пов’язаних з Поволжям, чи Жовтим Клинои, як ці землі назвали самі українці, що живуть там здавна.

Ця творчість може стати основою навчальної книжки для українських дітей Поволжя і ми відповідально вважаємо для уроків літератури рідного краю та літературного краєзнавства також  у російських та інших школах Поволжя.

Заселення Поволжя українцями та їхні культурні досягнення викладено у краєзнавчих працях українця з Поволжя Олександра Завального “Самарские украинцы и русская революция» - Самара: Издательство «Самарский униврситет», 1997; «Украина в моём сердце» - Самарський університет”, 2000 та ін.

Олександр Завальний сам і в співавторстві зі своїми колегами за останні роки випустив кілька десятків книжок і збірників різних жанрів на українську тематику:”Украинские этюды. Страницы истории самаро-украинских отношений",видана  весною 1996 року, це видання малоо  для письменника, який народився у російському місті Горькому, сина військового журналіста, що став волжанином не тільки за місцем проживання,але і за вихованням,особливе значення .Під час її створення він мов би повертається до своїх  українських коренів, до того, що пов’язувало його не тільки з батьками, але з дідами і прапрадідами.

“Українські етюди“ Олександра Завального узагальнили зібраний ним матеріал про самарських українців, про контакти між регіонами України і Самарською областю РФ. Автор розповів про відомих українських вчених, письменників, артистів, громадсько-політичних діячів, пов’язаних з волзьким краєм.

В українських поселеннях на Волзі в часто несприйнятливих умовах тотальної русифікації українського населення зберігається усна народна творчість.

Нещодавно Волгоградський педагогічний університет приступив до систематичного збирання на Поволжі українського усного народного слова. Цей здобуток частково представлений на сайті “Жовтий Клинhttp://srrc.seun.ru/ukrvolga/index_ua.html

 

      Тут можна познайомитись з українськими побутовими піснями, духовними віршами і колядками і прислів’ямиукраїнців нижньоволзьких областей.

Історія українсько-російських літературних взаємин знає багато імен українських письменників, які з успіхом виступали українською і російською мовами.

 У Поволжі, у слободі Данилівна під Волгоградом, починаються витоки  творчості Данила Лукича  Мордовця (Мордовцева) (1830-1905). – одного із найвідоміших  письменників ХІХ ст., популяризатора і пропагандиста української культури  й українського слова в Росії., етнографа й історика. Помер і похований у Ростові на Дону.

Повне зібрання творів Мордовія, видане в 1901-1915 рр. вийшло трьома серіями і нараховує 60 томів. Тільки невелика частина  його творів , особливо  історична, написані українською мовою. Однак багато  творів російською мовою присвячені українській тематиці.(Гайдамаччина”, “Самозванцы и низовая вольница», «Сагайдачный», «Царь и гетман»,»Архимандрит-гетман», «Тымиш», «Булава и бунчук” та ін.). Твори Д.Мордовця були у свій час надзвичайно популярні в Росії.

Народився Данило Лукич 7 грудня (за старим стилем) 1830 року в українському селі-слободі Данилівка, розташованому при впадінні річки Ведмедиці в Дон, у декількох верстах від Царицина( тепер Волгоград). Його батько походив від старовинного українського козацького роду. Уся слобода була заселена переселенцями з України, які втікали від пригнічення і визиску. Звідси у Мордовця на все життя любов до рідного слова, героїчним традиціям  свого народу, його захоплення українською народно-пісенною творчістю: піснями, легендами, переказами та ін.

Після закінчення Петербурзького університету. Д.Мордовець, у 1954 р. із сім’єю переїхав до Саратова, де познайомився  з Миколою Костомаровим, який перебував у Саратові (1847- 1857) в засланні після судового процесу над членами

Кирило-Мефодіївського братства. Обидва письменники швидко зійшлися. Мордовець став помічником секретаря Саратовського статистичного комітету. Костомаров був секретарем.

У 1959 році М. Костомаров з Д.Мордовцем видали в Саратові”Малоросійський  літературний збірник”, який був укладений із творів обох письменників і етнографічних матеріалів. Тут уперше була зроблена спроба (Д.Мордовцем) перекласти українською мовою повістей М. Гоголя.

 

Микола Костомаров народився 4 травня 1817 року у селі Юрасівка Острогозького району Воронізької губернії у родині поміщика. Мати-селянка  виховала свого сина-одинака  в любові до рідної української пісні , , співучої мови.  Вчився у Московському пансіоні, потім у Воронезькій гімназії. У 1833 році вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету,  після  закінчення якого деякий час знаходився на військовій службі.

         У 1944 році захистив  магістерську дисертацію “Про історичне значення російської народної поезії”.

Восени  1844 р. Костомаров переїздить  до Києва, де спочатку працює на кафедрі російської літератури Київського університету. Він був активним учасником Кирило-Мефодіївського братства, за це у 1847 році був арештований і посаджений до Петропавлівської фортеці, а згодом був висланий до міста Саратова.

У саратівський період М.І.Костомаров створює тритомну монографію “Богдан Хмельницький”, готує матеріали про “смутний час”, про буржуазну революцію у Франції, про Тадеуша Костюшка, пише історико-белетристичні  твори: поему “На руїнах Пантикапея” і повість “Син”, разом з тим М.Костомаров звертається до проблем місцевої історії. Так , ним були організовані збір і обробка народних пісень, казок, легенд. Значна їхня частина була видана у місцевій пресі, а в 1862 році (разом з А.Н.Пасхаловою-Мордовцевою) – в “Літописах російської літератури і давнини”. Вчений займався також обробкою місцевих статистичних даних. Вивчав розвиток виробничих сил краю, написав нариси про міста Вольськ і Петровське, досліджував деякі місцеві архіви. Костомаров створив  перший науковий нарис історичного розвитку Саратовського краю, починаючи з періоду входження Нижнього Поволжя до складу Російської держави і до 1825 року. У 1859 році він повертається із заслання і працює на посаді ординарного професора Петербурзького університету.

Літературну діяльність  Костомаров  почав ще в роки юності. Його поетичні твори друкуються в українських виданнях “Сніп” і “Молодик” і в інших часописах, а також виходять окремими збірниками . Перу Костомарова належать також літературознавчі дослідження.

Знаходячись у Саратові, М.Костомаров створює художні твори в жанрі балади, продовжуючи традиції Харківської романтичної школи.

Поет звертається до героїчної й історичної тем , причому часто слідуючи за шевченківськими мовно-стилістичними  традиціями.Тут було створено такі вірші, як “Спить Вкраїна та руїни”, ”Діти слави, діти слави!”, “На добраніч”, “ .Ластівка”, “Співець Митуса” та ін. Тут же , в Саратові, Микола Іванович пише дослідження “Бунт Стеньки Разіна”, яке вийшло у світ у 1858 році.

М.І. Костомаров залишив для нащадків 200 наукових праць. Помер 7 (19) квітня 1885 року в Петербурзі, похований на Волковому кладовищі. Не дивлячись на те, що у зрілому віці на батьківщині практично не бував, всі свої грошові збереження заповів використати  на будівництво школи у рідній Юрасівці. Школа стоїть і досі.

 

Береги Поволжя освячені перебуванням на них Тараса Григоровича Шевченка під час відправки у солдати  і повернення із заслання.  Ці два перебування Шевченка на Волзі були відтворені у письменницькому слові Кобзаря, в його Щоденнику ( “Дневник”друга подорож ), який Шевченко вів з часу повернення у серпні 1857 року на човні із солдатського заслання з Ново-Петрівського укріплення до Астрахані і далі до Новгорода на пароплаві. Крім того, слід відзначити, що Шевченко відобразив Поволжя, його мальовничі береги і міську архітектуру на полотні з допомогою пензля.

Повернення Т.Шевченка із заслання  почалося у серпні 1857 року і проходило через Царицин, Камишин, Саратов, Волжськ, Хвалинськ, Самару, Симбірськ, Спаський затон, Казань, Чебоксари, Свіяжськ, Зименки, Нижній Новгород.

У Новгороді Т.Шевченко затримався майже на півроку, оскільки йому виїзд у Москву і Петербург було заборонено.

За зиму 1857-58  року Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував”Велику книгу”своїх віршів часів заслання, написав нові поетичні твори “Неофіти”, Юродивий”. Триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”.

У Новгороді Тарас Шевченко захоплювався місцевим та подружився з  провідною актрисою Піуновою.  Одержавши дозвіл на проживання у столиці , 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.

 

З Саратовим був пов’язаний життєвий шлях Олександра Русова(1847-1915), видатного земського статиста, етнографа, фольклориста і громадського діяча, чоловіка Софії Русової.

Закінчивши філософський факультет Київського університету, був учителем гімназії в Києві. Брав участь у діяльності південно-західного відділу Географічного товариства. Під час перебування у Празі 1875-76 рр. видав “Кобзар” Т.      Шевченка у 2-х томах. Розвивав статистику у Чернігівській губернії ; очолював оціночно-статистичну роботу в Херсонській і Харківській губерніях.

Русов – автор 40 наукових робіт і багатьох статей . З української фольклористики Русов написав  розвідку про Остапа Вересая (“Остап Вересай і використувані ним думи і пісні (1874). “Про торбиністів” (1907). та ін.  Він автор роботи про Миколу Лисенка. Помер у Саратові, куди був евакуйований під час першої світової війни російською владою як викладач 1-го Київського Комерційного інституту.

У Поволжі жив і працював  видатний український політичний діячі історик, письменник Михайло Сергійович Грушевський. Він жив у столиці Татарстану Казані. На початку Першої світової війни М.Грушевський покинув Львів і переїхав до Києва, де був арештований царськими жандармами як “пропагандист українського сепаратизму і видний діяч  “Української національно-демократичної партії”.

3 вересня 1915 року М.С.Грушевський із сім’єю поселився в Казані на вулиці Воскресенській (нині вулиця Кремлівська 15/25),жив там по 9 вересня 1916 року.

Одним із українських письменників, пов’язаного своїм життям з Поволжям був Кость Степанович Буревій(псевдоніми – Едвард Стріха, Кость Соколовський. Варвара Жукова, Нахтенборген ) народився 2 серпня 1888 року у селі Великі Меженки на південній Воронежчині, тепер Розсошанського району. Кость зумів закінчити тільки сільську чотирикласну школу. Наступну освіту засвоював самоуком. Громадсько-політичній діяльності віддав 15 років свого життя. Активно займався революційною діяльністю. За що багато разів був арештований царською владою і засуджений.

З весни до осені 1917 року знаходився у Воронежі, де виконував обов’язки Глави Ради  робочих, солдатських і селянських депутатів, члена губкому ПСР, депутата Всеросійських Установчих Зборів, члена бюро есерівської фракції Зборів. Четвертий з’їзд ПСР у грудні 1917 року обирає його членом Центрального комітету партії соціалістів –революціонерів.

Є також свідчення, що він був членом української Центральної Ради. Активно боровся проти більшовицької диктатури, становиться одним із керівників повстання селян на Поволжі (1922). В цей час Буревій в самарському Комітеті Установчих Зборів. У боротьбі з імперсько-реставраторським ухилом ПСР Буревій з однодумцями організовує групу “Меншість ПСР”, яка проіснувала до 1922 р.

Діяльність Костя Буревія на Поволжі ще не досліджена істориками і філологами і залишається білою плямою у його життєпису.

Пізніше письменник жив у Москві, Заснував видавництво “СІМ”(Село і Місто”)і пов’язану з харківським театром “Березіль” студію, де читав курс історії театру. Друкувався  в журналах “Червоний шлях”, “Авангард”,”Політ фронт”,”Літературний ярмарок”. К.Буревій боровся за те, щоб уряд Росії взяло на бюджет культурні заклади українців у Москві, як це робив уряд України для росіян.

Особливе місце у творчості Костя Буревія займає його драма ”Павло Полуботок”, яку він закінчив у 1938 році. У ній автор звертається до трагічного періоду української історії, який настав після того, як гетьман І.Мазепа почав боротьбу проти колоніальної політики Москви. Гетьман Полуботок також прагнув бачити Україну рівноправною союзницею Москви. Він у присутності Петра 1-го помирає у тюрмі, але не відмовляється від своїх поглядів.

Цей твір був вперше надрукований в Україні у 1991 році в харківському журналі “Березіль”.

Діяльність К.Буревія у ці роки призвела його до розстрілу комуністичним режимом. Засуджений 13-15 грудня виїзною сесією Військової Колегії Верховного Суду СРСР у Києві із звинуваченням  “в організації підготовки терористиних актів проти працівників радянської влади”. Під номером 13 там значиться “Буревій К.С”. І далі: Приговор приведено до виконання”. Це відбулося 15 грудня 1934 року через 15 днів після вбивства С.Кірова. Реабілітований письменник у 1957 році.

Сплеск діяльності українських письменників Поволжя відбувся у 20-30-х роках минулого століття. Коли московський комуністичний уряд орієнтувався на відроженнякультуринародів Росії, зокрема української меншини на території Росії та в інших  союзних республіках . У 20-х – початку 30-х років на Поволжі розгорнулася українізація народної освіти та закладів культури. На Поволжі були відкриті українські школи, налагоджено випуск україномовної преси, зокрема, в цей час видавалася українська газета “Ленінові заповіти”(м. Саратов, редактор Розумієнко. Вийшло 56 номерів.). У газеті друкувалися твори українських авторів, творчість яких у зв’язку з репресіями радянської влади проти українства згорнулася як в Україні, так і республіках СРСР.

Місцевою владою планувалося відкрити в Саратові пролетарсько-колгоспну секцію українських письменників московської організації “СІМ”, якою керував Кость Буревій також планувалося відкриття фундаментальної і пересувної української бібліотеки., Будинок української культури 1

Досягнення українських письменників2-30-х років минулого століття ще чекають на своїх дослідників. Як й осмислення їх методичною наукою Росії й Україні.

Під час 2-ї світової війнина Поволжі знайшли прихисток евакуйовані із захопленої фашистами України робітники, колгоспники і відомі українські письменники і діячі українського мистецтва , вчені.

У 1943 році в Уфі жили 61 академік і член-кореспондент, 55 докторів наук

АН України у Будинку спеціалістів на вулиці леніна, 2. Зараз там у цьому будинку висить меморіальні дошки , присвячені відомому вченому П.П.Будникову і поету та вченому П.Тичині.

Найактивнішу участь у розташуванні родин українських письменників брав поет С.Кудаш, у квартирі якого знайшли прилисток дві родини- письменника П.Панча і директора евакуйованого заводу.

С.Кудаш писав:

Сходимся, братаемся мы ныне,

Как путники у общего костра;

Башкирия далекой Украине

Здесь простирает руку, как сестра...

Настанет день - и встретимся мы, братья,

Под сенью мира, в ясной тишине,

И вспомним бури воющие звуки,

Народный гнев и ран народных боль,

И вновь пожмем по-дружески вам руки

 

Урядом Башкирії були прийняті міри по забезпеченню видавничою діяльністю наукових закладів АН України. В Уфі , крім книжок. Виходили журнали “Вісник Академії наук України”, “Інформаційний бюлетень”, “Українська література” та ін. У 1943 році обсяг публікацій склав 229 др. Арк..

         Перебування в Уфі українських філологів стимулювало вивчення історії переселення, мови і фольклору українців Башкирії.

                   Відділ фольклору (керівник- член-кореспондент АН УРСР П.М. Попов) організував сім фольклорних експедицій в українські села Башкирії. У цих заходах брали участь письменники П.Панч і А.Копиленко.

Директор Інституту мови і літератури видатний український поет, академік  П.Г.Тичина займався історією башкирської літератури. З допомогою башкирського письменника і вченого А.Нарисова він за короткий термін вивчив башкирську мову і тори башкирського класика М.Гафурі  п читав в оригіналі. Уже у січні 1942 р. на сесії Академії  наук він виступив з доповіддю про народного поета Башкирії і в тому ж році написав книжку “Патріотизм у творчості М.Га фурі, яка була видрукувана українською, башкірською і російською мовами. Поет С.Кудаш відзначив, що ця книжка “стала для молодих башкирських літературознавців і критиків прекрасним образом в галузі літературознавчих досліджень”

У складі Інституту суспільних науку той період працювала велика група українських письменників, композиторів, архітекторів, художників.

В Уфі плідно працювали відомі українські поети і прозаїки М.Рильський, В.Сосюра, І.Кочерга, Н. Рибак та ін. Вони створили тут нові значні доробки, що збагатили культуру українського народу і благотворно вплинули на творчість башкирських колег. За час перебування в Уф іукраїнські літератори переклали рідною мовою немало творів башкирських письменників. Були надруковані вірші і поеми С.Кудаша, Б.Бікбая, Р.Нігматі, Г.Амірі. У свою чергу . башкирські письменники перекладали рідною мовою твори М.Рильського, П.Тичини, І.Кочерги,О.Корнійчука.

Перебування у Башкирії у роки війни Амадемії наук України, спілок письменників, композиторів, художників, Державного академічного театру опери і балету України залишило яскравий слід у духовному житті республіки, справило значний вплив на розвиток культури і науки цього краю.

З Поволжям пов’язаний життєвий шлях  видатного українського кінодраматурга Олександра Довженка.Так, зокрема, головний герой його кіноповісті “ Щорс” Микола Щорсбув похований під час громадянської війни в Саратові.Сам дже письменник бував на Поволжі у роки другої світової війни, виступав на антифашистських мітингах перед мешканцями краю.

Існує ще один факт письменницького єднання українських і російських письменників: !980 року був виданий спільний збірник полтавських і куйбишевських письменників “Крізь роки і відстані”(“Сквозь годы и расстояния»., який став свідченням спіьних інтересів письменників України і Поволжя.

Зараз на Волзі пишуть свої твори такі українські письменники, як відомий на Поволжі поет байкар, інженер-хімік з Тольятті, народжений у місті Охтирка Сумської області в Україні Григорій Михайлович Яковенко, який став на початку 90-х років засновником українського земляцтва “Дніпро”/, він також став першим редактором відродженої у Поволжі української газети “Думка”.

Літературний дробок Яковенка складають сатиричний цикл віршів-памфлетів “Моя шевченкіана”,. У 1997 році вийшов друком у Петербурзі його перший збірник віршів “Гнів і сміх”, в якому він зібрав частину своїх гуморесок у двох циклах- фрагменти гумористичних ілюстрацій до життєпису Тараса Шевченка і сатирично осмислив російський шовінізм у своєму збірнику “Російський характер”. Головною справою свого життя Яковенко вважає роботу над анекдоттичною легендою “Козак Мамай серед монархів”(цей віршовий твір –книжка обсягом 172 стор.(20, 4 умовних друкованих аркуші), над якою поет працює кілька десятиліть. Цей твір був надрукований до 135-річчю товариства “Просвіта”у м. Рівному і в тому ж році було поставлено на сцені Рівненського українського музично-драматичного театру.

Легенда “Козак Мамай серед монархів”- плід авторського бачення одного з найпопулярніших української усної народної творчості і народних малярів козака Мамая. Уцій дотепно написаній віршовій повісті зроблена спроба оживити мовчазного героя,  що завмер на  численній кількості народних картин ХV11-XV111- гостоліть, які малювали на дверях, стінах хат, скринях, люльках, шафах, полотні та ін. Це – анекдотична легенда про козака Мамая, про крах і моральне падіння заведених ним у безвихідь монахів і гетьманів типа тетерь, брюховецьких  і Самойловичів, про якх Великий Кобзар сказав:

 

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможні гетьмани...

 

Працюючи над цією анекдотичною легендою, Григорій Якович, відповідно до своїх уявлень , прагнув у слові відтворити образ українськогоУленшпігеля, Робін Гуда, Ходжи Насереддина або, скажемо, Хитрого Петра, тобто образи, які на відміну від святих і канонізованих героїв, завжди володіють людськими недоліками. Хоча “Козак Мамай”є оповіддю про середньовічних монархів, автор повісті нагадує сучасним президентам:якщо вони будуть зневажати владою, їх чекає така ганебна участь , як царя, персидського шаха або татарського хана.

Мамай у нього – живий, що мандрує світами і закликає усіх нечестивців до порядку.

На думку деяких філологів, “Козак Мамай” Г.Яковенка може виявитись значним явищем в українській літературі діаспори. Цей твір уже назвали новою Енеїдою( у порівнянні з першим твором живою українською мовоюІ. Котляревського “Енеїда”.

У Волгограді пише літературні твори поет з питомим козачим прізвищем Олег Дери паска. і Раїса Яківна Линькова із села Красний Яр під Волгоградом. З творчістю цих поетів можна познайомитись на сайті “Місто над Волгою”-“Город над Волгой”.http://www.ukrautonomy.narod.ru/ukrainian.txt

Свого часу стали відомими казкарями  на весь Радянський Союз брати Бондаренки Володимир і Веніамін. Із українського села Преображенка Безенчуцького району Самарської області. Брати написали 16 книжок, які вийшли у Москві, Ульяновську і Самарі. Їхні казки видавалися друкувалися на сторінках  дитячих журналів “Мурзилка”, “Весёлые картинки”, «Пионер», а також у журналах  для

дорослих  Нева» й «Огонёк». За казками братів Бондаренків знято 15 мультфільмів, твори письменників перекладались  болгарською, німецькою, узбецькою й українською мовами. У змістові казок Бондаренків відбився фольклор українського населення  села Преображенки, де брати виросли.

 

Брати є авторами багатьох віршів , деякі з них покладені на музику. Перу Володимира Бондаренка належить роман “Передгроззя” і збірник повістей “Дикого поля ягоди”.

Казки братів Бондаренків можна прочитати в Інтернеті за адресою :

http://ww.fictionbook.ru/author/bondarenko_vladimir_nikiforovich/skazki_cherepahi_kiri_bum/

 

Висвітлений у цій статті літературно-краєзнавчий матеріал має безпосереднє відношення до викладання літератури, як у школах Ураїни, так і Росії, особливо у Поволжі. Розуміння зв’язку російської й української літератур на землях Поволжя у ХІХ-ХХ століттях розкриватиме як українцям, так і росіянам ,й іншим представикам народів волзької землі духовне багатство рідного краю, значущість спілкування культур різних народів – українців, росіян, татар, башкирів та ін.

Для українців є важливим усвідомлювати, що вони не зайди на цих землях, а мають глибокі культурні к ореніі про свідчить літературна спадщина  українських письменників, життя і творчість яких щільно повязані з цим краєм.

Для шкіл Поволжя значущість російсько-українських зв’язків можуть бути реалізовані  на уроках літературного краєзнавства чи літератури рідного краю, що обумовлюються вимогами регіонального компоненту навчання.

У школах України поволзька тематика може бути реалізована як додатковий матеріал до вивчення творчості таких видатних українських письменників, якімали зв’язки з Поволжям , це – В.Сосюра,  П.Тичина, О.Довженко, І.Кочерга та ін. Атакож цей матеріал може бути корисним для уроків позакласного читання.

Крім окремих уроків можливі і факультативні заняття як у школах Росії, так і України.

Разом з тим необхідно визнати, що без спеціального посібника-хрестоматії, укладеного з нарисів про життєвий і творчий шлях українських письменників і відібраних  для вивчення їхніх творів повноцінне вивчення традицій українського літературного процесу на Поволжі не може бути реалізованим.

 

 

Посилання на джерела:

 

 

1Сергейчук В. «Українізація» Росії». - К.: Українська видавнича спілка, 2000. - С.217.

2Тут використано матеріали сайту “Кобза/http://kobza.com.ua/index.php;

/http://kobza.com.ua/index.php

 

 

 

ІІ.Навчальна книжка з української літератури для Далекого Сходу

 

Навіть на далеких від України землях Зеленого Клину (Благовіщенськ, Владивосток, Приморський край, Хабаровськ та ін.)  існували й існують українські громади, а разом з ними і літературне життя. “Нашого цвіту по всьому світу” –і це, справді так, мабуть, немає такої країни в світі, де не було б українців. Цікавою і почасти трагічною є історія заселення українцями Далекого Сходу :Приамур’я, Камчатки, тих країв, які традиційно українці назвали клином- Зеленим Клином.

Перші спроби опанування Зеленого Клину припадають на першу половину XVII століття, у середині XIX століття починається друга експансія Росії, пов'язана вона з конкретною подією - відправленням у березні 1883 року з Одеси двох пароплавів з першою партією переселенців, яких налічувалося понад півтори тисячі осіб. Протягом наступних років через Константинополь, Сінгапур та Нагасакі здебільшого за казенний, а також і свій кошт на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців, яких приваблювала в першу чергу вільна земля. Найчастіше на кожну родину виділялося по 100 десятин, а хто хотів більше - міг придбати за невелику плату. Перші переселенці, які отримували пільги від царського уряду за освоєння нових земель в Уссурійсько-Ханківській низовині   були переважно з Лівобережної України (Чернігівщина, Полтавщина), згодом до них приєдналися мешканці Катеринославщиниі Херсонщини.

 

Найбільші міста Далекого Сходу: Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ, Уссурійськ. Загальне господарське значення (включно з експортом) мають видобуток золота і кольорових металів, рибна, лісова промисловість, ловецтво, суднобудування і морський транспорт, з продуктів сільського господарства - соя.

Українці міцно дотримувалися традицій не лише в матеріальній сфері, але з і в духовній, навіть у топоніміці, про що свідчать численні назви сіл,  з яких постає далекосхідна географія України: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Тараща, Звенигородка, Васильківка. Прилуки, Хорол, Кролевець, Ніжино, Пирятино, Богуславка, Біла Церква, Харківка, Рокитне, Попельня, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик.

         Українське суспільне життя проявилося досить рано, хоч іще вкрай слабо, бо своєї національної інтелігенції українство не мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні, а інтелігенція, потрапляючи на службу в російські установи, швидко русифікувалася і втрачала  рідну мову. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 p., який забороняв саме існування української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного життя залишався театр, оскільки на сцені могло, до певної міри, звучати українське слово, а кращі драматичні твори української літератури ставали відомі широкому загалу.

Тому на Далекому Сході українське слово бриніло тільки зі сцени; початок цьому поклав приїзд 1897 р. сюди першої театральної трупи під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду й активізували громадське мислення...

Українські артисти й рідне слово нагадували переселенцям про далеку батьківщину. Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовєщенська, Хабаровська і менших міст.

Бурхливе ХХ-е століття, доленосні революційні події в Україні  на початку минулого століття сколихнули українську свідомість  наших земляків на Далекому Сході.

7 січня 1918 р. у Хабаровську відбувся II з'їзд, на який прибуло багато селян. Селяни, які мали погані земельні наділи, підняли питання про повернення в Україну. Для зв'язку з Україною й захисту інтересів місцевих селян, що бажали повернутися, з'їзд ухвалив послати своїх делегатів до Києва. Обрали й новий Тимчасовий комітет.

12 квітня 1918 р. у Хабаровську під проводом голови владивостоцької "Просвіти" Юрія Глушка-Мови відбувся III Далекосхідний український з'їзд. У ньому взяли участь близько 80 делегатів, з яких до 50 осіб були селяни, а решта — міська інтелігенція і залізничники. Українські селяни різко виступили проти руйнівного господарювання радянської влади на Далекому Сході. З'їзд вирішив звернутися до українського уряду в Києві, щоб він вимагав від російського уряду визнати Зелений Клин частиною України на основі самовизначення народу, що чисельно (80% всього населення) тут переважає.

Так, зокрема  Маньчжурська окружна рада підтримувала тісні зв'язки з Києвом і після III З'їзду вирішила послати до українського уряду свою делегацію. Делегація прибула до Києва наприкінці травня 1918 p. Після приїзду делегати передали від імені Маньчжурської окружної ради до Міністерства закордонних справ України таку петицію:

1. Вимагати від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України.

2. Негайно відкликати з Зеленого Клину всі озброєні російські частини і передати наявну зброю українським властям.

3. Призначити українського старосту на весь край, долучаючи сюди й смугу відчуження Маньчжурської залізниці.

4. Призначити військового начальника краю, за винятком Маньчжурії.

5. Призначити начальника Заамурської округи, який там був і раніше.

6. Тимчасово залишити всі власті, які там були до більшовиків, до особливого розпорядження українського уряду.

7. Утворити при міністерстві в Києві спеціальний відділ у справах Зеленого Клину.

8. Дозволити мати своє власне військо.

9. До Харбіну, як міжнародного міста, призначити українського консула ....

За даними перепису 1926 в Зеленому Клині мешкали 303 тисячі українців (із 315 тис. усіх українців Далекого Сходу), або 24,5% усього далекосхідного населення. В період існування СРСР українське населення регіону зазнало масової русифікації.

За останнім переписом на Далекому Сході нині офіційно мешкає понад півмільйона вихідців з України. А неофіційно ця цифра набагато більша. Як пише ТІА "Острови", українці та китайці, які ділять в списку національностей 3 і 4 місця, мігрують на територію РФ найбільшими темпами - по 100 тисяч осіб в рік, і більшість з них стає громадянами іншої країни.

 

 

 

 

 

 

Треба додати, що до Зеленого Клину тягнуться також  потужні українські літературні зв’язки.

Достатньо згадати далекосхідні описи відомого есперантиста й українського письменника Василя Ярошенка, кілька десятків його оповідань і новел, написаних в Японії, Китаї та в інших східних країнах, де письменнику довелося подорожувати і жити, в оповіданнях письменника зустрічаються описи Владивостока і прилеглих до нього земель.

Відомі в літературі кілька творів В.Потапенка і Д.Мордовця про переселення тисяч українців у кінці ХІХ і поч. ХХ ст. на Далекий схід, їхній побут на нових землях.

Пригадується і творчість відомого українського письменника В.Трублаїні, який відвідав цей край у першій пол. ХХ ст.,

Не слід забувати також, що видатний український письменник Іван Багряний відтворив картини та образи українських людей цього далекосхідного краю у своїх романах “Тигролови” та “Сад Гетсиманський”.

Як відомо, письменник, як втікач з радянських концтаборів, переховувався серед українських переселенців в Учанському і Буреїмському районах Приморського краю. А в Хабаровську він написав вірш, присвячений рідній мові, в якій він знаходив підтримку і розраду у своїх  трагічних поневіряннях.

Рідна мова 

 

Мово рідна!

Колискова

материнська ніжна мово!

Мово сили й простоти, –

Гей, яка ж прекрасна Ти!

 

Перше слово –  крик любови,

Сміх і радість немовляти –

неповторне слово “Мати

Про життя найперше слово…

 

Друге слово – гімн величний,

Грім звитяг і клекіт орлій,  –

Звук “Вітчизни” неповторний

І простий і предковічний…

 

Ну, а третє слово – “Мила

Буря крові, пісня рвійна

І така, як пах любистку,

І така, як мрійка мрійна…

 

Перейшов усі світи я,

Є прекрасних мов багато,

Але першою, як Мати,

Серед мов одна лиш ти є.

 

Ти велична і проста.

Ти стара і вічно нова.

Ти могутня, рідна мово!

Мова – пісня колискова.

Мова – матері уста.

Хабаровськ, 1937

 

 

Врешті художні здобутки наших сучасників письменників Олега Орача (“За білим перевалом”, Донецьк, 1969)  та Михайла Шевченка (поетичний цикл “Зелений Клин, “Вітчизна”, 1990, №7) ще раз засвідчили невмирущість українського життя у далекосхідній діаспорі, а також необхідність осмислення його  новими поколіннями українців.

В Україні, в Бердянську живе дитячий письменник Володимир Шаповалов родом з Далекого Сходу. У його багатьох оповіданнях Усурійський край постає як образ далекого дитинства, де жив він, маленький хлопчик, його батько, який не відцурався рідної української мови в російськомовному оточенні, а також розбурхане море тайги : дивного казкового світу зі своїми звичаями і законами високого рівня моральності, як серед людей, так і  природи.

І ще одне про українські літературні традиції на Далекому Сході. Респектабельний літературно-художній та аналітичний хабаровський журнал ”Екумена” очолює наш земляк з Макіївки Олександр Лозиков. На сторінках часопису ведеться розділ “Амурська хвиля”, де друкуються твори наших донецьких письменників, нещодавно там виступили Леонід Талалай, Іван Дзюба, Василь Марсюк,Вадим Оліфіренко, Павло Кущ , Юрій Доценко, Іван Білий, Олег Зав’язкін та інші українські письменники-донеччани.

О.Лозиков досліджує творчість українських письменників, які народилися на Зеленому Клину, або пов’язали з ним своє життя. Він збирається  видавати  український громадсько-політичний і художній журнал для українців Далекого Сходу,  планує висвітлювати в журналі події в рідному краї, в Україні і українське життя на Далекому Сході і літературний процесу  у великій українській літературі і в українському літературному русі на Далекому сході. Назва цього журналу “Далекосхідна хвиля”.

Крім того, Олександр Лозиков перекладає на українську мову твори нанайських письменників, зокрема Георгія Бельди.

 

Нарешті, слід згадати ще один з напрямків української духовності, яка активно проявляється на землях Амуру — усну народну творчість,  привезену і розвинену українськими поселенцями. Уснопоетичне слово живе понад Амуром і Тихим океаном і про це свідчить видання “Народні пісні українців Зеленого Клину в записах Василя Сокола” (Львів, 1990  р).

 

Отже, сьогодні існують в українства вагомі культурно-літературні надбання, які вже пора б спрямувати на відродження української духовності серед українських дітей  в далеких східних поселеннях РФ. А прецедент такій практиці вже створено — це посібники-хрестоматії “Козак Мамай” та “Слобожанська хвиля”. Хто наслідує цей приклад? Українські діти давно чекають на таку книжку  на Далекому Сході, в Урало-Сибірському регіоні Росії, знайдуть застосування такі посібники і в школах України.

 

 

 



Письменники Донеччини

На головну