Алефіренко Світлана

Марія

Новела

 

        Який сенс існування людини? Хто нам дає життя і хто забирає? Ці питання хвилювали Марію майже все її життя: від того моменту, коли її ледь живу витягли з річки і до останнього подиху. Цей подих вона зробила дуже рано: дівчина померла від тієї хвороби, яка вже надто часто забирає людей, людей хороших чи поганих, талановитих чи ні. Ця хвороба може забрати відомого політика, а може звичайного жебрака, але це справа зовсім другорядна, бо ніхто не заслуговує тих мук, які приносить ця чума, яка жере твої нутрощі і не залишає змоги урятуватися, яка випробовує твою віру в Бога. І ти кричиш і молиш його про прощення і швидку смерть, і коли вона приходить – це велике горе для близьких і рідних, розпач для друзів, а для когось може й радість – хтозна? Але для тебе – це велике полегшення, хоча потім ти вже не побачиш ні тих, хто тебе любив, ні тих, хто ненавидів, але ти підеш туди, куди мріяв потрапити довгими жахливими ночами, сповненими біллю і неймовірною спрагою. “Так, дає життя і забирає життя лише Бог, лише Господь має право на володіння людськими душами» ,- це сказала Марія своїй матері перед смертю. Її очі сяяли неймовірним щастям, в них розбита розпачем жінка побачила любов та прощення, нові вогники в очах своєї коханої дитини, яка вже колись була на волосок від смерті, яка прожила таке насичене, але таке коротке життя лише з однією ціллю: знайти сенс цього самого життя і залишити після себе хоч який-небудь слід.

    Знову і знову поставали перед матір’ю ті щасливі очі, очі, які хвилювали, закохували в себе, притягували наче магнітом. Хвороба витягла з Марії останні сили, вона була “живим трупом”, але ті великі блакитні очі не затухали, і чим гірше їй ставало, тим більший вогонь розпалювали вони в душі у того, хто в них дивився. Такими чарами ті два діаманти володіли з самого народження дівчинки, ніжний погляд немовляти завжди викликав усмішку в оточуючих, а всі хлопці, які зізнавалися їй у своїх почуттях, казали, що відтепер вірять у кохання з першого погляду.

     Тепер ці очі закрилися назавжди. Мати тримала руку бездиханного тіла своєї Марійки, гарячі сльози обпікали обличчя, а все материнське єство охопили спогади  про мрійливу дівчину, яка ще так недавно сиділа у цьому кріслі і зачитувалася тією безліччю книг з батьківської бібліотеки. То був незвичний її стан. То був стан нервового збудження, коли свої тривоги вона хотіла забути, з головою поринувши у вічне і набираючись мудрості в геніїв. В багатьох же люблячих серцях Марія залишилась неймовірно енергійною людиною. Енергія в ній кипіла і перевалювала через край, оптимізм її врятував не одну людину і не одну людину поставила на правильний шлях її віра в  майбутнє.

    Ще підлітком дівчина зрозуміла, що доля не любить тих, хто надто часто її випробовує, але урок двадцятирічної давності не пішов їй на користь. Вона з мужністю йшла назустріч перешкодам, які були досить частим явищем у її житті, вперто і граціозно домагалася своєї мети, а потім з полегшенням зітхала : знову я зробила це! Через цю невгамовність Марійка нажила собі багато ворогів, але знайшла ще більше друзів, які допомагали їй у всіх починаннях: чи то пошук грошей на будівництво школи для дітей-сиріт, чи то був просто догляд за старенькою сусідкою, Марія завжди була там, де потрібна  її допомога, бо знала, що настане такий день і час, коли вона сама потребуватиме чиєїсь присутності, чийогось лагідного, тихого слова, яке заспокоїть і загоїть розтерзану душу.

    Допомагати тим, хто потребує цієї допомоги, не дивлячись на труднощі, - ось яким був сенс життя цієї дівчини. Найбільше Марія боялась  опинитись осторонь соціального життя. Її приваблював сам процес спілкування з людьми. Адже вони бувають різними, і, пізнаючи далі інших, бачачи їхні фатальні помилки, вона завжди брала щось корисне для себе й свого майбутнього. Декому здавалося, що дівчина занадто правильна, занадто щаслива, занадто удачлива. Але вона не  народилася з цими перевагами, а, набуваючи досвіду при спілкуванні, вміла його правильно використовувати.

    Марія нікому ніколи не мстилася і ніколи ні  на кого не ображалася, бо була задоволена своїм життям. Загалом позитивна дівчина мала лише одну негативну рису: легку приховану гордість, яка завжди була завуальована, але присутня у її свідомості. Але за це ніхто не мав права її засуджувати. Марія з десяти років росла лише з матір’ю, яка працювала, як “віл”, аби вивести свою дитину в люди. Материнська турбота і увага були спрямовані лише на Марію, а такі діти зазвичай виростають егоїстами. Та ця дитина була не така. Вона дарувала матері таку ж саму любов, в їхньому домі царював спокій і порядок, і їм завжди заздрили. Марія була старанною дівчиною. Закінчивши школу, вона отримала спеціальність психолога і дуже успішно працювала в цій галузі, а потім знайшла місце соціального робітника, потрапила в свою стихію. Не дивна була її гордість, то, всупереч законам суспільства, дівчина з бідної сім’ї не просто стала на правильний шлях, а й почала невпинно рухатися до поставленої мети – досягнення забезпеченої старості для своєї матері і повноцінного життя для себе. Марія не хотіла добитись чогось, користуючись своїм становищем, ні, навпаки, вона ненавиділа, коли її жаліли, коли робили потурання тільки через те, що вона з дитинства позбавлена допомоги зі сторони батька.

    Що стосується батька, то для неї він був і навіки залишився ідеалом розуму, впевненості, сили волі. Марія згадувала його і, стаючи рік за роком доросліщою, помічала, що схожа на нього, насамперед характером і вчинками.

   Перебуваючи у важкій ситуації, дівчина не могла завжди ділитися з матір’ю, бо жаліла її старечі нерви, які так багато витримали. В такі лихі години Марія сто разів з болем проклинала долю, яка назавжди забрала в неї батька. Яким вона пам’ятала його? Високий, суровий на вигляд, дуже раціональний і неспокійний за вдачею чоловік. Але суворим він вдавався лише на перший погляд, а всередині, в своїй душі, він не мав жодного темного закутка. Марія часто згадувала при матері, як батько повчав її: “Ніколи нікому не довіряй, крім себе, але відносся до кожної людини з повагою, і тобі за це відплатять. І ще. Ти добре знаєш, що друг пізнається в біді, тож не забувай це, і тобі буде на кого покластись”. Шкода, що батько прожив так мало і не навчив Марію всього, що знав, але ж життя для того нам і дається, щоб ми вчилися на власних помилках, і ніхто не може з дитинства знати те, чого іноді не знають літні люди. “Не весь же час потрібно жалкувати про втрачене, а треба виплутуватись самій, вірити в краще, приносити користь людству, набиратися мудрості, щоб потім наверстати упущене батьком і донести її своїм дітям”, - так казала дівчина і дійсно виплутувалась сама.  Не кожен з нас може похвалитися такою якістю, як самостійність. Так, є багато сильних людей. Кожен з них виділяється чимось з натовпу. Але таких, як Марія одиниці, бо вона відрізнялась внутрішнім вогнем, і цей вогонь затух лише тоді, коли Господь забрав у дівчини життя. Ніхто не сміє сказати про    неї поганого слова, бо вона нікому не вчинила лихого, а навпаки, слідуючи батьковій пораді, поважала і любила всіх і кожного, починаючи від немовлят і закінчуючи старими людьми. Марія ніколи не забувала про дані нею обіцянки і завжди їх виконувала. Не забувала вона і самих людей. Вона не вела картотеки, де б були зазначені дані тих людей, з якими вона зустрічалася протягом життя. Ні. Просто для неї кожна людина була особистістю, кожна людина мала свою долю, свій внутрішній світ. Ці долі були настільки однакові, наскільки різні. Марії було прикро, коли хтось забував її, але всім було приємно, що вона пам’ятає їх. Нажаль, більшість нас такі: вчимо інших моралі, а самі її не дотримуємося, а пам’ять – дорога річ, і Марія про це знала. Вона берегла своє минуле: всі фотокартки, всі подарунки, найменші дрібнички, які нагадували про близьких, рідних, просто людей, що робили для неї щось приємне. Вона не вважала за непотріб листівки і берегла їх, як особливі цінності. Всі ці дрібнички зовсім не обтяжували дівчину, навпаки, було так приємно холодними зимовими вечорами сидіти в затишку й згадувати, згадувати, плакати... Життя таке коротке, згадуючи минуле, жалкуєш про щось недоведене до кінця і спішиш зробити щось зараз, але не вдається, бо людина смертна, і ніколи не знаєш, напевне, коли вона прийде. Такі думки навіщали час від часу і Марію, але вона була не з таких людей, хто надовго зациклювався на цьому. Так, вона жила завтрашнім днем, але хвороба і смерть в її плани не входили.

     В дитинстві дівчина дізналася, як почуває себе людина, огорнена зверху донизу крижаними обіймами води. Маленька й дурненька, пішла зі старшими дітьми на покриту льодом річку і провалилася. Вона відчула, як застигає кров у її жилах, і як повільно тягнеться час, і немає більше сил кричати, хлюпати долонями по воді. Та, мабуть пройшло декілька тих хвилин, які відведені людині в таких випадках, інакше б вона не виникла.

   Все коротке життя Марія відчувала на собі наслідки того проклятого дня, а потім в неї виявили рак легень, і життя на цьому спинилося. Хоча вона прожила ще кілька років, але вони були справжнім пеклом.

     До цього Марійка також пройшла багато випробувань, але вони ще більше розпалювали в ній спрагу до життя. Тут, її стало не впізнати, вона здала свої позиції, піддалася впливу часу і чекала на смерть. Та, в свою чергу, підходила повільними котячими кроками і тільки насолоджувалась, видавлюючи останні сили з молодого тіла, а зовсім близько підійшла пізнього осіннього вечора, і Марія почула, як вона наближається. Тоді вперше за кілька років мати побачила в її очах радість. Та радість була настільки щира, настільки справжня, що бідна жінка зрозуміла, це – кінець, і останні слова її дитини підтвердили догадку.

      Очі Марії закрилися опів на дванадцяту. За нею плакала мати, плакало небо: на вулиці йшов дощ. Вона померла. Та це й не дивно, бо такі люди дуже рано помирають, рано забирають в нас ту доброту й ніжність, яку дівчина не встигла подарувати своїй дитині. Після Марії залишилось багато добрих справ, багато пам’ятних речей, сама вона залишилась в серцях багатьох людей. Але цих людей теж може скоро не стати, ті речі тоді спалять, бо без людини, яка ними володіла, для інших це дійсно мотлох. А залишиться від цієї людини свідоцтво про смерть в документах місцевої ради. Така страшна реальність нашого буття.