Андрієнко Олена

загальноосвітня школа №3 м. Ясинуватої,

Усвідомлення помилки

 

   - Що ви робите, малі чортенята? Знову щось вигадали! Скільки можна сміятися? Скільки ще вам казати, скільки забороняти? Невже ви не розумієте, що це... Що це у вас? Негайно покажіть! Кого ви там ховаєте,чортенята?Кошеня?! Негайно викиньте його, це,  ж зло!

   - Татусю, любий, ну дозволь залишити його у нас. Воно ж таке беззахисне. Дивись, яке воно сіреньке, попелясте, таке гарненьке.

   Біля ніг двох блакитнооких "чортенят" сиділо маленьке кошеня і дивилося на чоловіка, що ніби хотів пожерти його своїм блискавичним поглядом. І у великих сірих очах кошеняти була така нескінченна туга за іншим, колишнім життям, коли можна було гратися з його білявою з блакитними очима маленькою дівчинкою та чорнявим хлопчиною, смішити їх, перевертатися на спину, любити та жити по-справжньому. І та туга була такою великою, вона тонула в чорній щілині ока, захоплювала у свої тяжкі обійми всіх і все: і дітей, і Наталку, і всіх людей, окрім цього дивного чоловіка - Петра.

   Колись він був таким, як усі: сміявся, кохав свою Наталочку, грався з маленькими Василем та Марійкою, багато читав, і був  дуже освіченою людиною, добре розумів політику. Але щось трапилося, щось надзвичайне. Де поділися всі його емоції? Вони зникли.

   - Наталко! Що тут робить оце кошеня? Ти що, не розумієш, що з-за твоїх кошенят, собачат, книжок, картин, сміху, твоїх нікому не потрібних емоцій виникає заздрість, люди починають ненавидіти одне одного. Звідси і війни зчиняються. Все з одного русла - емоційного. 

   - Але люди не можуть жити без емоцій, без мрій, культури. Для чого ти живеш? Тілики щоб продовжувати життя, а задля чого так жити? Це життя - не життя, якщо не можна плакати, мріяти, посміхатись, кохати. Що бачать наші діти? Як їх батько виганяє кошеня? Чому ти їх вчиш? Бути жорстокими, байдужими до живих створінь, а потім дивуєшся тому, що зчиняються війни? Ти спалив всі книжки, всі картини.

   - Так треба.

   - Кому це треба? Тобі? Ми колись читали з тобою романи. Пам'ятаєш, як чудово було? Які ми були спокійні, мрійливі. Невже ми могли вчинити війну?

   - Більш за все я люблю своїх дітей і хочу для них мирного майбутнього, спокійного та щасливого.

   - Та як же вони можуть бути щасливими, коли ти не дозволяєш їм радуватись? "Не смійтеся, не кричіть, не плачте". Чи це не твої слова? Що це за щастя таке нове?

   - Це мирне щастя, без війни.

    Була весна, цвіли сади. І принесла та весна багато сліз.

 

* * *

   Жінки плакали, діти кричали:"Тату, киди ти?" А чоловіки стояли край села: у повітрі кружляла стара тітка нашого народу - відьмака-війна - на своїй чорній мітлі, сіючи за собою смерть

   Пустішало село... А кругом кров, слоьзи, все палає в червоному вогні.

   І строчить кулемет у чиєсь життя. Кулемет Петра. Він стоїть весь у червоному, липкому, що нещодавно було кров'ю і текло його міцними жилами. Щось міцно врізалось у груди, гострий біль охопив все тіло і земля полетіла з-під ніг.

   "Яке блакитне небо. У ньому так вільно та спокійно. А, може, й справді є Бог на небі? Пам'ятається, Наталя давала мені якусь молитву... Треба дістати її. А, ось вона. "Господи милостивий, всевидющий, всезнаючий. Допоможи рабу твоєму, Петру... Воїн на дорозі... Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа..." А може й справді, треба молитися, віріти у щось, адже без віри людина - не людина, а просто істота. Треба вчитися, трба жити. Ось я зараз помираю, а що я бачив у житті? Нічого, окрім заборон, котрі сам і створив. Оця молитва допоможе мені піднятися, допоможе всім - я перепишу її для усіх своїх".

   Так думав важкопоранений Петро, лежачи у траві.

   А війна все йшла та йшла і сіяла за собою смерть

   - Тиша! Прийшов наказ:

 "... Відпустка Парасенкові Івану Миколайовичу, старшому лейтенантові Гріченку Петрові Івановичу, Самойленку Миколі Миколайовичу на два тижні додому..."

   "Господи, радість яка, додому вертаюся, хоч дітей побачу, жінку обійму, Наталочку свою..."

 

* * * 

  Він вийшов на знайому вулицю, але вона вже не була тою, на якій він жив. Тут побували фашисти... Все змінилося: вже немає хатин, а тільки руїни лежать навкруги. Петро сів на розбитий поріг, і гіркі сльози потекли з його очей.

   "Невже це кінець? Невже більше не побачу дружину та дітей? Що ж з ними сталося, коли я воював? Це фашисти! А, може, це я вбив їх тим, що не зміг захистити Батьківщину, кинув дружину та дітей?.."

   Щось тепле і м'якеньке торкнулося його руки, і Петро машинально пригорнув це до себе. То був попілястий кіт. З любов'ю та ніжністю Петро взяв його на руки і згадав маленьких дітей.

   Невимовна туга охопила його.

   І тут із землянки вийшли Наталка з двома дітьми. Виснажені, зблідлі й помарнілі, але щасливі.

   Коли діти побачили батька з котом на руках, вони весело засміялися.