Батлук Наталія

учениця 4-го курсу (11 класу)

Донецького технічного ліцею

 

Моє кредо

 

                               Посеред сірої і дощової днини

Я знов беру у руки олівець,

І так було ще змалечку й понині.

І я не хочу бачити цьому кінець.

 

Рядки лягають по сторінці рівно,

Складаються із літер мов самі.

Я можу навіть не дивитися – все вірно

Перекладається з думок та й на папір.

 

Завжди: коли сміюся або плачу,

Коли на дворі дощ або нема –

Іду писати, тільки-но побачу

Той олівець – красу свого стола.

 

Як тільки я сідаю біля столу,

То поринаю в світ своїх думок.

 

Все, що я бачу: сонце, небо, море –

 

Безжально перевтілюю в рядок

Моє захоплення? – Ні, більше, то потреба,

Вона, мов кисень, що потрібен для життя.

Це мій характер, це вже моє кредо.

А просто кажучи, вірші мої – це я.

 

 

Десятій річниці незалежності України

 

Ненько наша незалежна,

Ти, як вітер, вільна,

Юна, чарівна, могутня

Та безмежно сильна.

 

Як тебе нам не любити,

Як не шанувати?

Ти ж для нас неначе сестра,

І дочка, і мати.

 

Твої лани, твої степи,

Тії річки сині

Відобразились у серці

І живуть понині.

 

Ти, нарешті, Україно,

Незалежною стала!

І, як мріяв Кобзар славний,

Кайдани порвала.

 

Десять років вже минуло

Твого щастя, мати.

Радуємось, вітаємо,

Хочемо побажати:

 

Років незчисленну кількість

Ще тобі прожити,

А синам твоїм і донькам

В сім'ї вільній жити.

 

У великому єдинстві

Однині й довіку

Нашим творчим перемогам

Хай не буде ліку.

 

Нехай буде вічна шана

Всім синам країни,

Що складають її славу

В минулому й нині.

 

І нехай завжди і всюди

Пісня солов'їна

В серці кожнім заспіває:

"Квітни, Україно!"

 

Заповіт дідів

 

Блакитна річка, береги

У тиші кинуті, птахи,

Ніким не скошена трава

В росі виблискує щодня.

 

Дерева, ніби охоронці,

Так любо дивляться в віконця.

А сонце сяє, аж очам

Дивитись боляче, хоча...

 

Усе це гарно, як вві сні,

І тепло, гаряче в душі.

А серце пташкою кудись

Летить в прозору, чисту вись.

 

І навіть тихого дихання

Не чути, бо моє бажання

Пробути мить оцю в раю –

У ріднім з ранніх літ краю.

 

В Донецьку милому мені

Живуть діди давно мої.

І цю чудову розповідь

Вони поклали в заповіт.

 

Залишили своїм синам,

Дітям, онукам, тобто нам,

Казали; "Бережіть її,

Донецьку землю шахтарів.

 

І металургів, що віками

Своїми чесними руками

Вам будували рай - житгя

І доглядали, як дитя.

 

І якщо треба буде, знайте:

За землю цю і кров віддайте,

І не ховайтесь у війні,

За Батьківщину - у двійні.

 

І стійте, наче кам'яною

Незламною своєю горою,

І захищайте свій Донбас,

Як ми робили це для вас".

 

І цей великий заповіт,

В який уклали з кров'ю піт,

Лежить десь зараз на землі,

По нім багато ніг пройшли.

 

Але ніхто не похилився

І в руки взять не потрудився,

Бо всі сліпими ходять, всі,

І тануть сльози на щоці.

 

І хочеться мені кричати,

Бо я не можу вже мовчати:

“Де ваша гордість, донеччани,

і той вінець, яким вас увінчали?

 

Чому немає зараз того раю?

Де він подівся? Я не знаю,

Чому Ви мовчите, німі,

Чи соромно сказать мені?

 

Де всі дерева, де гаї,

Чому в річках нема води?

А тільки бруднії потоки,

У бік яких не зробиш кроку.

 

Повище голови! Що з вами?

Згубили гордість, донеччани?

Потрібно в бій іти всім нам,

Як батько заповів синам.

 

Давайте разом підіймемо

Свою Вітчизну, свою неню.

І, може, як наші діди,

Навік прославимо її –

 

Вершину нашого Олімпу,

Покладемо в золоту стрічку

Вугілля, а під ним метал,

Щоб він опорою стояв.

 

І був опорою людей,

Неначе батько для дітей.

Прокиньтеся скоріше, люди,

Сади цвітуть нехай усюди!

 

Хай буде квітів пребагато,

Щоб їх несли у дім, де мати

Пече духмяну паляницю

І ллє кришталеву водицю.

 

Для цього підіймайтесь, українці,

Не будемо жити на чорній дірці.

А заживемо ми якраз

Під звучним іменем - Донбас!"