До самих зірок

-1-

За прозорими вікнами прокидався ранок . Чи сіре марево розкладало свої важкі крила туману , мерехтливим подихом торкалось кам`яних стін. Або чиїсь сон протяг свої холодні примарні пальці зі свідомості у реальний світ, де найреальнішими залишались тільки самі звуки. Та й вони народжувались, наче здалеку, досягаючи слуху якимись глухими хвилинами.

Сонце блідим холодним світлом виринало крізь порожні діри мертвого неба, захлинаючись, потопаючи у його мутних пошматованих хмарах. Наче згаслий розум людини, без дії , без ясного променя, що вивів би її до життя, воно спить, навіки приречене перебувати у полоні своїх снів, породжувати жахи й дива, у які ще більше занурюється єство. І байдуже йому до далеких голосів, що кличуть його з дійсності , для якої він – мрець. Та й навіщо чути той поклик, такий слабкий, тихий, мов шепіт, загублений у прірві часу. Для чого повертали своє серце до реальності , у якій самі стіни , байдужі , високі, що наче бояться впустити хоч промінець . До людей зі скляними очима , зазираючи у які бачиш саму порожню безодню , холодну , вічну , нерухому байдужість . Хто вони , ці люди ? Розумні , бо нікому далі масок у сутність людини не зазирали , добрі , тому , що ніколи нікому шкоди не зробили, адже були завжди осторонь... повернутися до них , щоб побачити у їх холодних очах крижані душі. Ні , радше малювати собі веселкові диво граї, знаючи, що рано чи пізно порожнеча дістанеться й до них. Та це буде потім, потім...

—2—

„Приходять , в`яжуть мені руки , роблять якісь зауваження, щось пишуть на біленьких папірцях...І я лежу, прикутий до ліжка їх численними поглядами, що пробирають до самих нутрощів...А я все чекаю, коли вони підуть, забравши із собою яскраве світло, що ріже очі...

Інколи я просто лежу на землі, вбираючи у себе її спокій. Дивлячись у пурпурове небо , я відчуваю, як груди наповнюються невимовною тугою, якої не можна позбутися простим надривним криком, як від болю, туго пульсуючого у скронях. Печаль гнітюче падає зверху важкими нерухомими пластами, і я мовчки захлинаючись у її темряві...

Та неначе спасіння десь високо вгорі чорніє великий простір, шлях до іншого життя, шлях додому...У чорній безодні палають тисячі вогнів, білих, як сніг, але теплих, як спогади. Це зірки... Наче в дитинстві я простягаю до них свої онімілі долоні , вони мерехтять , неначе посміхаються до мене, кличуть. І я знаю, прийде час, коли я почую їх поклик, вони вкажуть мені шлях , який приведе мене до очікуваного спокою, щастя. Моя душа врешті-решт знайде спокій у тихій радості неземного буття, де почує тисячі пісень про народження надій та святе воскресіння віри у майбутнє...І я чекаю , поки руки мої звільняться , і розум проясніє...Але так було не завжди. Звідкись світило сонце і своїми яскравими променями дарувало мені життя. Власне, я ніколи не замислювався, нащо я роблю крок за кроком, іду, хоч і ніколи не знав, у чому воно полягає. Та був, жив, дихав, не просто існував, як рослина під сонцем, а мислив, звідкись брались ідеї, роздуми, бажання...І здавалось, що полудень ніколи не перейде у вечір, а вечір виллється у глибоку ніч, з якої не кожного виведе його шлях до палаючого світанку. Та доля моя підштовхнула мене до прірви...Якось несподівано відвернулась від мене, а я просто дивився на її дрібні сліди , що вели геть від мого життя. Ночами я наче бачив бліде обличчя своїх не сповнених сподівань, що пішли геть, як листя злітає з дерев. Я й сам, як те листя шукав повсюди щастя, та якби знав, скільки того льоту до холодної землі...Якби знав...лише спогади залишились мені, схилили покірну голову, наче казали, що залишаються зі мною у стражданні та журбі. І я хоч і гнав їх геть, знав: якщо це почуття минулого залишить моє серце, то в ньому не залишиться нічого...Нічого...І я боявся, жив, забившись у нори свого страху, постійно думаючи, чому все сталося саме так. Наче одного дня вітер зірвав віконну завісу і жбурнув в обличчя осколки розбитого скла порожніх вікон. І так постійно вдивляючись у спогади, я звик жити зі своїм болем.

Та усе це не могло зрівнятися із стражданнями, коли на мій поріг ступила тінь самотнього божевілля...

-3-

День покрив моє зоряне небо ...Це вони закрили його своїми штучними вогнями. Ненавиджу їх... Набридли... Наче я божевільний, чи якийсь хворий...

Я заснув. Я бачив сон. Дивний сон, у якому було легко і лагідно. Десь далеко звідси, дуже далеко. Може саме тому й так спокійно.

Аж раптом знову зашепотіли чиїсь голоси, заскрипіли двері. Повіяло холодом ... Розплющив очі-наді мною сяяло небо, моє останнє спасіння.

Може саме зараз прийшов цей час, час, коли годі сумнівів. Саме зараз, зараз, чи ніколи. Мрії... Чи завжди вони справджуються? О ні, вони розбиваються об каміння, таке тверде, жорстке каміння реальності. Але що їх штовхає униз, що відриває їх від крил натхненого польоту? Сумніви...Сумніви, що підстерігаються до людей... Тож роздуми мають поступитись дії. І я підвівсь на ноги, увібравши усі сили в свої слабкі ноги, але небо, здригнувшись, зовсім не наблизилось. Угорі, все вище й вище, тільки простягти руку, торкнутися. Ось вони, мої зорі, поруч. І стало зовсім легко, так легко, що з очей потекли сльози, чисті дитячі, щасливі, наче весняні квіти, що їх вітер полоще в теплих обіймах... У передостанню мить я озирнувся. В останній раз побачив сіризну пустелю суму, що могла б проковтнути мій розум... Але тепер мене чекає моє небо, мій дім, моє щастя... І я торкнувся цього сріблястого світла...

---------------------------------------------------------------------------------------------------

„Я чекав тепла, намагався уявити його, бо в житті ніколи не відчував. Але що це? Це воно? Щось тверде, сухе... До моїх ніг посипались крихти сухої фарби...”

-4-

Посеред білої порожньої кімнати без вікон на ліжку стоїть людина. Її рука піднялась до стелі й завмерла. Від дотику стара штукатурка посипалась до підлоги. Усе застило у нерухомій вічності... Людина божевільним, незрячим поглядом на маленький неохайний малюнок на стелі. Це краплі жовтої фарби на плямі темно-синьої мазанини-зорі.

-5-

„А за прозорими вікнами прокидався ранок. Чи сіре марево розкладало свої важкі крила туману, мерехтливим подихом торкалось кам`яних стін...”