Мотошкова Ірина

ЗОШ № 26, м. Маріуполь

 

БЕРЕГИ МОГО КОХАННЯ

 

Чи сьогодні випаде сніг десь над берегами Зими? Адже зараз Літо! Що ж ти? Чи його, Літа, не впізнати? Ти не знаєш. У нього палкі, великі, сині руки, а саме Літо величезне і безкрає, але безкраїсть його занадто никчемна. А його очі? Чи ти бачив? Наче у вир раптом влучиш, коли дивишся у очі, бо вони велике щастя і журбу велику мають, і, ввійшовши в них, не знаєш, що ти й хто ти? Ти не зможеш вже спитати і спіймати уже не зможешь журвля за його ноги, так і не полетиш з чайками за синє море. Ти не розумієшь те, до чого пригортався, ти  забудеш, не впізанєш свій же крик у мить розлуки.

Ось тепер ламаєш гадки, зграйний хід міркування і не знаєш, чому сніг десь укриє землю. Там уже не буде Літа. Бо воно – тут. Озирнись навкруги. Що ти бачиш? Сонце, небо? Ні, це літо...

Тут – спека, а там – прохолода. І тільки птахи самотньо краять його простори. Тут лише птахи самотні, і їх журба таїться в морі, за синьою смужкою в небі і в степах з морським простором. Їх журба не знає щастя, тут вона лише бачить сонце і зітхає так страждально, що у неба рвуться нерви...

Подивись на Всесвіт, ти забудь на мить про все це і скажи мені: де Літо? У темряві бурхливій заховано? В стрілах вогненних зі світла? Може, в кулі, що вогнем убрана, а ім’я їй – просто сонце?

Не знайду я Літа. Літа – казки маленької, зігрітої всіми струнами душі, що у лютій зимовій стужі мерзне сильно без кохання.

А зараз сніг тихенько укриє нашу землю, береги Зими лютої, і коханням враз зігріти...

... Сніг вкриває нашу землю, і з тихим посміхом до мене, крізь посмішку тихенько примовляє. А я – ридаю. Бо – щаслива. Бо я не знаю більше щастя, ніж те, про що душа моя зітхає. В моїй душі живе кохання, в моєму серці – тиха згадка, в моєму серці – рясне Літо, в моїх очах – твій відблиск і твоє натхнення.

Ти спонукаєш мене жити, ти в мені силу відкриваєш, ти мене пестиш, наче квітку, і, наче квітку, мене береш.

Моє кохання – то ті зорі, а їх мінливі очі – мої сльози, що я тобі дарую їх без вороття, назавжди, бо кожна з цих малесеньких краплинок в небі – то я сама, і то моя душа, що має десять тисяч крил... Ці крила я тобі дарую. Бери. Бери усе. Усе, що хочеш. Залиш лише себе. І свою душу неосяжну.

Ти – мій найліпший друг. Лиш ти і небо. І вас я двох кохаю, бо небо – це мій брат, а  ти – натхнення, що визволяє мене з пащі моїх думок та гніву всіх обставин, які чомусь розлючені давно... Ти – порятунок мій, моя Зима і моє Літо...

Нема різниці, що навкруги – лиш сніг. Адже зараз – Літо! Де? У твоїх очах, що дивляться на мене. Вони ховають стільки таємниць, вони чомусь сумують безгрунтовно, вони,  як той  далекий світ, десь тихо сяють, про щось мріють і щось знають. Знають та мовчать. Десь в них живе життя, журба сумує і щастя радісно стрічає чайок з моря.

 Так. Ти – моє Літо. Моя зігрітая Зима, береги мого кохання, моє життя, моя душа. І кожна мить з тобою поряд – така безкрая, але безкраїсть її занадто нікчемна...

А всесвіт тихо живе собі далі. Я знайшла своє Літо ти знайшов моє сяйво, а всесвіт навіть не зупинився, він мчить кудись, у мерехтливу далечінь майбутнього, шукаючи по всіх куточках та шпаринках загублене завтра. Десь там, мабуть, є те загадкове, багатообіцяюче завтра, десь там воно живе, кожного ранку прокидається і чекає. Чекає на своє вчора. І плаче, бо навіть не моє обличчя. Його плач бринить скрізь, наче спів, і скликає до себе мільйони заблудших душ, як ми з тобою...

Ми кружляємо поміж цього снігу, кружляємо безупинно, всесвіт все мчить і мчить, і сніг падає, вкриває нашу землю, береги Зими лютої коханням враз зігріти...