Полтавець Альона

Загальноосвітні школа №16 м. Краматорська

 

                                       ***

Хвалився якось молодий гусак:

«Найкращий на подвiр`ї я спiвак!

I вродою я красень хоч куди,

Шукати досконалiсть не ходи!»

 

Навкруг збиралось господарське птаство

I слухало iз нiсенiтниць казку ,

Що , начебто, вiн свiт весь облiтав,

Аншлагом виступ там його ставав .

 

«Енрiке Глесiас i сам Умберто Тоццi

Менi аплодували в тому роцi,

На подiумi я не раз бував

I з Шерон Стоун ранок зустрiчав…»

 

Птахи по-рiзному за цим спостерiгали ,

Пiвнi та кури заздрiсно квоктали ,

Iндички нервували , гелготали

I приголомшено качки чомусь мовчали .

 

Подвiр`я вкрилося мiльйоном слухачiв,

Свiйських тварин , сорок , ворон ,гракiв,

Що слухали брехню, розкривши рота,

Забувши про усе , ото морока!

 

Гусак трiпався ,що слина текла ,

Вiд успiху кружилась голова,

Кричав вiн так ,що трохи не осип,

До пiднебіння язичок прилип.

 

 

I,глянувши,господарка в вiкно

Аж скрикнула: «Ой,боже! Що ж воно!

Чи захворiла бiдна наша птаха,

Зарiзати прийдеться бiдолаху!»

 

Вона схопила його за крило,

Бо вгору пiднiмалося воно.

I тiльки тут гусак наш зрозумiв,

Що це кiнець. Оце тобi приплив!

 

Про що хто думав , ми того не знаєм,

Але хвалька впiзнали ви,гадаєм.

Можливо,за брехню, що всiм наплiв,

На господарський попадає стiл.

 

Отож,подумай, що коли казати,

Коли послухати чи просто помовчати,

Щоб не пропасти так,як цей гусак,

А часто у життi буває так.

 

                                  ***

Моторошноi погано,

Скрутно вiд твого обману.

Другом я тебе вважала ,

Що ти злодiй я не знала.

 

Я ж дiлилась таємничим,

Ти дивився менi в вiчi,

Пiдбадьорював i радив,

А тодi узяв i зрадив.

 

Серце вiд образи рветься,

Крається i гучно б’ється,

Як же так, за що, навiщо,

Що не вiрити всiм бiльше?

 

Нема сили й закричати.

Як себе опанувати,

Повернути свої вади,

Привести думки до ладу?

 

Як же боляче у грудях!

Як же далi жити, люди!

Зрада – то найтяжчий грiх,

Борони вiд нього всiх.

 

Кажуть, згодом все минеться,

А душа тремтить i серце

Вирватись хоче наружу,

Бо йому там важко дуже.

 

Гiрко сльози ллються й досi,

Заспокоїтись невзмозi.

Взяти в руки себе треба

I забути про халепу.

 

Господи! Прости, Всевишнiй,

Що на свiтi стiльки грiшних.

Сили дай усе забути,

Щоб довiру знов вiдчути.

 

Запалю свiчки я в церквi

В пам’ять i за спокiй мертвих,

За здоров’я всiх живих,

Щоб все добре було в них.

 

Помолюся я за друга

I вiдлине зло i туга.

«Вибачаю я тебе.

Хай завжди тобi везе.»

 

 

                                        * * *

                Сонячний промінчик

                Впав на підвіконня ,

                Потягнувсь ліниво ,

                Начебто , спросоння .

 

                Заглянув в кімнату ,

                Сповз на стільчик нишком ,

                З нього на люстерко,

                А тоді на ліжко .

                

                Повалявся трохи ,

                Стрибнув на підлогу .

-  Ой , яка м’якенька !

  Дивно , чиїсь ноги !

 

  Затремтів від жаху ,

  Заховавсь за шафу ,

  Знепритомнів бідний ,

  Побачивши лапу .

 

  Лапу кошеняти ,

  Що сопить на ковдрі .

  Тихенько підкрався ,

  Клац його по морді .

 

  Та не чує соня ,

  Що навколо нього ,

  Муркотить у вуса ,

  Солодко небога .

 

 - Прикро , не проснувся !

   Потягну за вушко .

   Гей , давай дружити !

   Просипайся , ну ж бо!

 

   Почекав промінчик ,

   Зрозумів :”Даремно !

   Мабуть , він глухенький

   І сліпий , напевно !

 

   Що ж , прийду я завтра .

   Прощавай , кицюню !

   Й зовсім ти не хворе ,

   Просто ти манюнє .”

 

 

             * * *

   Клен з горобиною

   У гаю зустрівся ,

   Так замилувався ,

   Зеленню покрився .

 

   Та красуня ніжно

   Голову склоняла ,

   Клена до нестями

   В себе закохала .

 

   Їй про почуття він

   Пошепки признався ,

   Гіллям обіймався ,

   Листям цілувався .

 

   Захищав від вітру ,

   Якщо підкрадався ,

   Гарним кавалером

   В лісі називався .

 

   Та одного разу

   В ліс заходив ясен ,

   Стрункий та високий ,

   Одним словом , красень .

 

   Він ту горобину

   За стовбур хапає ,

   І до себе грубо

   Її притуляє .

 

     Якісь компліменти

     Він в обличчя каже .

     Згине горобина ,

     Згине краса наша .

 

     Ясен нею грає ,

     Вона червоніє ,

     Від пестощів його

     Серце її мліє .

 

     Клен просив і плакав ,

     А тоді сказився ,

     З ясенем насмерть він

     За кохану бився .

 

     Поламав гілля він

     Та подряпав тіло .

     Та не чути болю ,

     Це ж таки за діло .

 

     А кохана плаче ,

     Клен їй став огидний .

     Слухати не хоче ,

     Ясен їй потрібний .

 

     Від такого горя

     Клен аж похилився .

Невже не кохала ,

  Невже помилився .

 

 

 Доля оцю пару

 Навік розлучила .

 Віри та любові

 Покинула сила .

 

 Пройде час і знову

 Клен гілля розправить ,

 Горобина ж тільки

 Про ясена марить .

 

                         * * *

          Сніжинки падали на землю тихо-тихо ,

          Кружляючи у вальсі , сміючись .

          На них прозорі з візерунків плаття

          І діамантові прикраси скрізь.

 

          Вони із хмарки вирвались на волю ,

          Покинувши спокійний рідний дім ,

          Не думаючи , що надалі буде ,

          Не віддаючи собі звіту в тім .

 

          Аби скоріш ,скоріш у світ великий ,

          Аби на простір , далі від батьків .

          Дурненькі діти , вам не раз ікнеться ,

          Що батько вам про землю говорив .

 

          Там , дійсно , все цікаво і чудово ,

          Там , справді , простір , все таке нове ,

          Захоплення всим цим пізніше пройде ,

          Коли на землю грішну впадете .

 

           Не чули й не хотіли зовсім чути ,

          Летіли в далечінь ту навмання ,

          І горя не відчули ще довгенько ,

          Коли вони присіли на рілля .

 

          Чудово , затишно , і як в казковім світі ,

          Зірки чарівно в небі миготять ,

          А сніг все йде, і ті сніжинки з неба

          Не знають вже , де їм сідать .

 

           На тих , що поспішили приземлиться ,

           Найшло якесь чарівне відчуття ,

           Якась дрімота їх заколисала ,

           То сили забирала в них земля .

 

           Тепло віддаючи гостям так щиро ,

           У сльози перетворюючи їх .

          -Навіщо помираємо так рано ,

            Не слухалися ми батьків на гріх .

 

           Так всюди , з віку в вік , всі покоління

            Переживають існування крах ,

           Не прислухаючись , не дбаючи про себе ,

           Злітаючи , мов той дорослий птах .

 

           І хтозна, чи повернуться ті сльози

           Сніжинок ввись , на небо , до батьків ,

           Чи зрозуміють повністю провину ,

 Батькам розкроюючи серце вчинком тим ?