Запальська Ольга

Опитненська ЗОШ Артемівського р-ну

 

Максим у пошуках Арради.

 

      Жив собі хлопчак на ім’я Максим. Був у нього батько на ім’я Добрий. Чоловік він був дуже веселий і полюбляв рибалити. Але про це потім. Мати хлопчика померла, коли йому було 5 років. Про неї він знав не дуже багато, але любив свою матір.

     Так от, жив собі Максимко досить спокійно. Він був гарним хлопчиком. Авжеж бешкетував, як і усі діти, але був слухняним. І жив він з батьком без турбот, доки йому не сповнилось 10 років. А тут і починаються пригоди...

     У свій день народження Максим дізнається, що його мати була чарівницею і він теж чарівник. Тепер йому треба було їхати до чарівної школи.

- От що я тобі хочу показати, - сказав батько, дістаючи щось величезне з шафи. - Це скринька твоєї мами. Ти тут знайдеш дуже багато цікавих речей і лист. Начебто і все. Ти тут подивися, а я піду зберу твої речі.

- Добре тату, - трохи сумно відповів Максим.

     Дверцята зачинилися, і Максим відкрив скриню. І тільки – но він відкрив її, як щось яскраво – біле вилетіло з неї. То була маленька зірочка. Максим був спантеличений, бо не розумів, звідки вона взялася і де поділась. Але він зосередився на скрині. Перше, що він побачив, це чарівна паличка. Як тільки він взяв її, вона засяяла чудовим світлом. Деякий час хлопець роздивлявся дивну річ, але побачив сіренький папірець. То був лист. Йому було трохи ніяково і страшнувато, адже він не знав, що там було написано. Деякий час він сидів і дивився на нього, але наважився і почав читати:

                    „Синку, сьогодні тобі стала відома надзвичайно цікава новина. З цієї хвилини ти – чарівник. Але це не значить, що ти більше не зможеш бути дитиною і грати з друзями. Просто в тебе з’являться нові друзі та нові ігри. У тобі є велика сила, яку ти зможеш незабаром побачити. Я прошу, користуйся нею розумно і допомагай тим, хто цього потребує. Я бажаю тобі успіху і пам’ятай, що я дуже люблю тебе.

                                                                                              Твоя мама”.

      Максим розхвилювався, але продовжував роздивлятися далі. Він знайшов багато речей, але найцікавіше чекало попереду. Останньою він дістав книгу. Це була дуже стара книга у чудовій палітурці. Відкривши книгу, він побачив якісь тексти, малюнки, схеми, креслення якихось предметів. І скільки б він не намагався, але нічого не міг прочитати. Букви були начебто і знайомі, але складені з них ніяк не викликали асоціацій.

      Закінчивши спроби хоча б щось прочитати, він відклав книгу і пішов до батька:

Дуже цікаві речі, і книга цікава, але я нічогісінько не розумію з того, що там написано, - промовив хлопець.

- Нічого, скоро навчися. Сьогодні ти поїдеш до школи. Там ти будеш жити і навчатися ,- відповів батько.

- Але ж я довго не побачу тебе. Я сумуватиму, - промовив дуже тихо Максим.

-    Нічого. Я приїздитиму до тебе у гості, не дуже часто, але приїздитиму. Спочатку ти будеш сумувати, але згодом це пройде. В тебе з’являться нові друзі, багато часу ти будеш проводити у бібліотеці, виконуючи різні завдання… Ну все, годі. Як приїдеш, то все сам і побачиш. А зараз обідаємо і в дорогу, - сказав батько і пішов на кухню.

      Ось вони і пообідали, треба рушати. Максим вважав, що подорож буде довгою, але він помилився. Батько відчинив дверцята шафи, і хлопчик побачив дивовижної краси сад.

-     Прошу, - промовив батько, - йди, не бійся.

      Хлопець опинився у саду, поруч з ним стояв батько. Трохи постоявши, вони пішли до головного корпусу. Там теж було гарно: цвіли квіти, плюхкотіла вода у фонтанах, а на вулиці було багато дітей різного віку.

     Як тільки вони підійшли до будинку, побачили старенького дідуся. Це був вчитель писемності. Він розмовляв з дівчиною. Хлопчику довелося чекати на нього. Розмова була короткою, і невдовзі він познайомився з вчителем. Його звали Петро Григорович. Він багато років викладає писемність у цій школі. І після розмови з ним батько пішов додому, попрощавшись з сином.

      Петро Григорович зробив маленьку екскурсію для новенького, познайомив з іншими вчителями та деякими учнями школи, а наприкінці показав його кімнату. Максиму сподобалося це місце, і він залюбки тут жив.

      Заняття у школі почалися десь о дев’ятій наступного ранку. На урочистій церемонії прийняття до школи нових учнів школярі старших класів показували свої вміння, які вони здобули протягом навчання Це було дуже цікаво. Усіх першокласників поставили разом, і вони розповідали щось про себе. Там Максим познайомився з Анастасією, Володимиром і Наталкою. З самого початку вони трималися разом, а згодом, познайомившись, вирішили товаришувати.

     Ну от, знайомство закінчилося, і для новеньких учень 5 класу Олексій Зірка зробив ілюзію: усі начебто потрапили до чудового саду, де квіти такі чудові, що й не хотілось відводити погляд, аромати були настільки тонкими і приємними, що хотілось вдихати і вдихати, набираючи повні груди повітря. Навкруги пурхали різнобарвні метелики і птиці співали щось неймовірно чудове. Усім так сподобалось, що ніхто не бажав повертатися. Але свято тривало. Після ілюзії усі пішли до їдальні. Там на них чекали великі дерев’яні столи, на яких було усе, що забажаєш. Цілий вечір діти спілкувалися між собою: знайомилися один з одним, жартували. Наступного ранку фактично і почалися заняття. У свій перший рік у школі новачки почнуть вивчати легенди, історію чаклування, стародавні руни та рукописи, стародавню мову і писемність. Їх буде вчити лише два вчителя: Петро Григорович та Іван Сергійович.

-   Як ти вважаєш, що ми будемо вивчати, окрім того? – запитав Володимир у Максима, заходячи до класної кімнати.

-   Я дуже погано це уявляю, бо ми ще нічогісінько не знаємо. Але скоро дізнаємося. Правда, друзі? – весело запитав Максимко.

 Ну, що ж побачимо, - сказала Настя, - ой, дивіться, вчитель з’явився.

І справді, серед кімнати звідкілясь чи просто з повітря з’явився вчитель писемності. Петру Григоровичу подобалося так з’являтися перед першокласниками, бо вони зараз же припиняли гомін і слухали дуже уважно.

 - Ну ось, діти, - почав Петро Григорович, - сьогодні ви починаєте цікаву подорож до країни чудес – до магії. Я вас навчу читати старовинні манускрипти, писемності наших пращурів. Знання мов вам допоможуть розуміти і швидко опанувати різні заклинання й закляття. Попереджаю вас, що ви повинні думати дуже добре перед тим, як щось сказати, а ще більш – зробити. Тому що усе це повернеться до вас у більшому розмірі, бо подібне притягує до себе подібне. Це закон Всесвіту, прошу запам’ятайте це на все життя, бо це фундамент усієї магії.

 - Ну, що? Почнемо?

 - Авжеж, давайте починати! – захоплено загомоніли усі.

  - Ну, почнемо. Чи не цікавились ви, де ми зараз знаходимося? Ні? Ніхто? Ну, добре. Так ось. Ця школа знаходиться у горах Уралу. Наша школа стоїть тут багато віків, тут зберігалися традиції наших пращурів – аріїв...

Діти захоплено слухали розповідь вчителя і не помітили, як минуло вже майже 5 годин і їх урок на сьогодні скінчився. Тепер вони мусили піти до бібліотеки і готувати матеріали на наступний урок. Петро Григорович давав багато інформації, але він хотів, щоб учні здобули сім знань самі, бо у праці пізнається істина і правда. Та й дітям цікаво більше дізнатися про те, що їм розповідав Петро Григорович.

І ось у пошуках потрібної книжки Максим з Наталкою потрапляють до якоїсь спеціальної кімнати, де на полках було багато якихось манускриптів, свитків та багато ще чогось. Діти швиденько вийшли звідти, бо думали, що увійшли до чиєїсь кімнати, де ці манускрипти переписувалися нашою мовою. Про цікаву знахідку вони розповіли Володимиру та Анастасії. Одностайно вони вирішили заглянути до тієї кімнати трішечки пізніше, коли навчаться хоч трохи читати стародавні тексти. Вони стали продовжувати читати книжки...

Так за днем день проходив, і настав час зимових свят. Свята розпочиналися з 6 грудня У цей день уся школа святкувала 25 віків зі дня заснування школи магії. Це був дуже важливий день для усіх, бо вимагав від кожного учня чи вчителя участь у підготовці до чудового свята. Наші знайомі також приймали у цьому неабияку участь. Їм доручили розповісти історію школи на святковім зборі. І вони зробили це дуже оригінально. Наталя домовилася з Олексієм Зіркою про створення ілюзії того, що вони розповідатимуть. За два дні до свята вони усе

відрепетирували, але через годину їм потрібно було все це повторити перед усією школою. І ось настала ця хвилина.

- 25 віків тому, - почала Анастасія, - нашу школу заснував великий магістр Аррадар.

У цю мить усі побачили таку чудову ілюзію: посеред великого залу з’явився шматок луку, а на ньому якийсь чоловік тримав у руках креслення. Все це було настільки реально, що навіть було чутно, як шелестить трава під ногами магістра.

У цю мить Максим побачив свого батька серед учнів. Хлопець дуже зрадів, бо уперше побачив батька за ці 5 місяців. Йому також було приємно, що батько почує те, що він, Максим, старанно підготовив зі своїми друзями.

 - ... Так була заснована наша школа, - дуже голосно говорив Максим. – Сьогодні вона трішечки змінилась, але головні частини залишилися такими, як і багато років тому.

Вони закінчили свою розповідь і пішли до своїх однокласників. Години через 3 основна частина у Залі Духу скінчилась, і всі пішли до їдальні, яку перетворили у квітучу поляну. Цілий вечір учні з вчителями тут розважалися: співали стародавні пісні, танцювали, вчителі розповідали про ті часи, коли школу

тільки -но було засновано...

Ось свята скінчились, і школа почала жити своїм життям. Знову були уроки, домашні завдання та ще багато чого цікавого. Одного вечора наші друзі знову робили свої домашні завдання у бібліотеці. Володимир згадав про приховану кімнату:

- Слухайте, друзі, ми вже вміємо читати манускрипти, розбираємося у стародавніх текстах  і можемо подивитися, що ж воно є у тій кімнаті.

- Я згоден, - з великим ентузіазмом відповів Максим, - давайте покінчимо з завданням і підемо туди.

- Гаразд! – погодилися дівчата.

Скоро завдання було зроблено, і вони пішли на розшуки кімнати. На цей раз їм довелося пошукати: бібліотека була велика, і їм довелося дивитися у кожному кутку, бо за цей час вони вже забули, де точно розташована ця кімната.         

- Гей, хлопці, сюди, - гукнула весело Наталя, - вона тут, я її знайшла!

- Молодці! Ну, ходімо, - сказав Володимир.

І вони увійшли. Кімната наче не змінилася, лише угорі висіла якась енергетична куля зеленого кольору, вона була наче лампа.

- Подивіться, що тут на столі, - сказав Максим, - це ж якась легенда. Напевно, дуже стара.

- Чудово, - тихо промовила Анастасія.

- Давайте прочитаємо, що там написано, - запропонувала Наталя.

- Гаразд, Максим, читай, - промовив Володимир.

І той почав:

„Дуже давно, у цій місцевості сталося щось надзвичайне. Але це було надзвичайним лише доки на Уралі не почали жити чарівники. Деякі люди стверджували, що бачили, як по лісі ходило, наче людина, якесь створіння. Воно мало тіло людини, але випромінювало дивовижне світло. Під променями цього світла усе живе набувало розвитку, трохи швидше. Це створіння, якщо схоче, то може літати та телепортуватися, куди схоче. Вважалось, що створіння – це людина, яка змогла зрозуміти усе, що робилося у Всесвіті. Але після будування школи магії він кудись зник, і його більше ніхто не бачив. Йому дали ім’я Арреда, що в перекладі значить „да буде Сонце на Землі!”. Ми, жителі цього району гір, зробили приблизну карту, де Аррада любив проводити час. Десь тут була його домівка, тобто печера, куди він заходив і працював над написанням книги про увесь Всесвіт. Але ніхто так і не зміг знайти цю печеру, а тим паче відгадати загадку зникнення Арради. Але прийде час, коли юні друзі зберуться і знайдуть його або хоч його книгу.”

- Цікаво! Дуже цікаво! – зауважив Володимир.

- Тут навіть карта збереглася.

- Ну що, спробуймо? – посміхаючись, спитала Настя, - Може знайдемо книгу або і самого Арраду.

- Тоді давайте швидше накреслимо карту і підемо, доки нас ніхто не побачив, - сказав Максим, шукаючи невеликий шматок паперу. – Малюй, Наталю, швидше!

- Гаразд, - відповіла Наталя і зробила пару рухів, - ну ось і все. Подивіться.

- Добре. Тепер пішли швидше звідси, - промовив Володимир.

І всі пішли до кімнати Володимира та Максима. Там вони домовилися, що поки що будуть шукати інформацію про все, що хоч якось відноситься до тих часів. А йти на пошуки вирішили на канікулах. Через 2 місяці усі школярі поїдуть додому на цілий місяць. Травень підходив для пошуків як найкраще. Вирішивши усе до маленької деталі, розійшлися.

Наступного дня після уроків Петро Григорович залишив після уроків і запропонував:

-   Я вирішив, що ви найздібніші учні у класі, тому я хочу вам запропонувати залишитися тут на канікулах і продовжувати навчатися далі. За цей місяць ви зможете оволодіти усіма моїми знаннями, щодо стародавніх письмен та багато чого ще іншого.

 -   Вибачте, Петро Григорович, - відповіла Настя, - але нам неодмінно треба буде поїхати... вона не встигла домовити речення, як вчитель почав відповідати їй на це:

  -   Я розумію, що ви не бачили своїх батьків більше ніж півроку. Але після цих занять ви зможете піти до другого класу, у той час коли ваші однокласники ще півроку будуть вчитися у першому.

    Петро Григорович розхвилювався і вже не знав, як ще вмовити дітей залишитися.

- Ми розуміємо, - перебила його Наталка.

- Ми вас добре розуміємо, - продовжив Максим. Але і ви нас зрозумійте, ми хочемо поїхати, - почав було Володимир, - ваша пропозиція цікава.

- Тоді поміркуйте над нею, - знову перебив вчитель і пішов з класу.

Петро Григорович ще довго намагався їх умовляти, але діти все одно казали, що хочуть поїхати. Вони ніяк не могли второпати, чому він так бажає, щоб вони залишилися у школі. Вони і гадки не мали, що він усе знає і хоче їх зупинити. Але час невпинно лине і настали довгоочікувані канікули.

- Ну що, зібрався? – весело питає в Максима Володимир, - Скоро рушаємо.

- Я майже усе зібрав, що нам може стати у пригоді, - відповів Максим, - але я хвилююся, бо ще ні разу не був сам у лісі, а тим паче не ночував там.

- Нічого, через декілька днів звикнеш. - відповів з усмішкою Володимир, - Ти поквапся, а я пішов до дівчат. Ми тебе будемо чекати у саду біля фонтану.

- Добре, - сказав Максим, і Володимир вийшов.

Через півгодини вони зібралися біля фонтану. Їх побачив Петро Григорович і знову намагався вмовити залишитися. Але діти попрощалися з ним, побажали гарно провести час, відкрили чарівні дверцята за допомогою чарівних слів і пішли. З саду вони потрапили до кімнати Максима, а звідти дуже тихо, доки не почув його батько, відкрили двері до місця, позначеного на карті.

Нарешті наші юні дослідники потрапили, куди треба. Вони опинилися біля чудової річки. Навкруги було багато дерев, кущів та квітів.

- Ну що, звідки почнемо пошуки? – запитала Наталя, - Я пропоную сьогодні розбити табір і дослідити цей берег річки.

- Я згоден, - промовив Максим.

- Ми теж „за”, - відповіли Настя та Володимир.

- Тоді почнемо. Максим, в тебе карта? – спитала Анастасія.

- Так. Ось вона. – Максим дістав карту і розгорнув її на великому сірому камені. – дивіться. Ми ось тут, бачите? А десь в радіусі з кілометр отут має бути прихована печера. Так що шукати дуже уважно.

- Тоді розіб’ємося на пари і підемо, а через 4 години прийдемо сюди і розіб’ємо табір. – зауважила Наталя.

- Я з Настею, а Володимир з Наталею, - запропонував Максим.

- Ми згодні.

- Тоді розходимося.

Багатенько вони обійшли за перший день, але нічого не знайшли. Повернулися до річки у зазначений час, розбили табір, наловили риби, повечеряли і лягли спати. Вранці першим проснувся Володимир і побачив, що хтось ховався у кущах. Потім незнайомець стрімглав побіг кудись. Володимир швидко встав і побіг за ним. Але через декілька десятків метрів він зник. Володимир повернувся у табір і усіх розбудив. Вони поснідали і пішли туди, де зник незнайомець.

- Давайте добре усюди роздивимося, може тут є якийсь таємний вхід, - сказав Володимир, і всі почали шукати.

Через годину вони знову зібралися і сіли на пень від великого дерева.

- Це марна праця, - з сумом сказала Наталя, - ми не зможемо його знайти.

Вона встала і підійшла до сусіднього каменя, поставила на нього ногу. І тільки-но вона це зробила, як камінь поворухнувся і в сусідній купі каміння з’явився вхід. Діти швидко дістали ліхтарі і зайшли до печери. Печера виявилась не дуже великою: через декілька метрів вони знайшли кімнату. А там за столом сидів Петро Григорович і щось дописував у книжці.

- А, ось і ви. Ну що ж, ви знайшли мене і відгадали мою загадку. Ця книга тепер належить вам. Коли ви станете другокласниками, зможете нею користуватися, - швидко промовляв він.

Діти були розгублені, бо не чекали його побачити.

– Ходімо до школи, там на вас чекають, - додав він і відкрив двері до школи.

Увесь вечір у школі було свято. Всі співали, танцювали та робили всілякі магічні штучки.

Вранці Максим, попрощавшись з друзями, пішов додому. Зайшовши в хату, він голосно погукав тата. Але його ніде не було. На кухні він знайшов записку: „Максим, я на рибалці. Повернусь за кілька днів.” Максим захотів зробити йому приємне, тому пішов до батька. Через півтори години хлопець побачив тата. Ще трохи порибаливши, вони пішли додому. Так закінчується перша частина пригод Максима.