Юлія Журавльова

Уч. 11 кл. ЗОШ№15 м. Часів-Яра

Наша мова.

Вона – могутня сила наших днів,

В той час, коли моральна планка збита.

Вона оспівана найкращими із нас,

І найпоганшими із нас убита.

Вона – віками чарівне табу –

Для нас є скарбом, незбагненним досі.

Їй зараз мало хто сказав: “Люблю”.

Але й багато вибачення просять.

Бо наша мова – символ нашого буття,

Це гідність нації – велике, мудре слово,

Це крок у світле, тихе майбуття,

А ми, сліпці, не бачимо дороги.Разом.

 

Блакить небес, ванільні хмари тихі

В твоїх очах, як в дзеркалі пливуть,

Пшеничні локони милує теплий вітер,

Тебе, красуне, Україною зовуть.

 

Ти – таємнича жінка, що казати!

Тендітна, ніжна, добра та проста,

Але ж за себе вмієш постояти,

Крізь пекло, біль, страждання ти пройшла.

 

Колись стилет тобі встромили в серце

І душу розірвали – два шматки...

А ти, як мати, плакала тихенько,

Щоб не вбивали один одного сини.

 

І ось скінчився час, відведений для горя.

На обрії – всесвітнє визнання,любов,

Шматочки знову разом – нам  посміхнулась доля,

Але із ран ще досі капа кров.

 

 

Мова.

 

Живе мова твоя –

Живий рід і земля.

Мова згасне, умре –

Все пітьма забере.

 

Україна.

За що люблю тебе, моя країно?

За що ціную я життя твоє?

Моя ти мила Україно!

Люблю за те, що ти у мене є.

 

Люблю за пісню, за любов, за працю,

За цвіт вишневий у садку,

За Дніпр і за калину, хату,

За соловейка у гаю.

 

За чорнобривці і лелеку,

За сльози, що усі ти пролила,

За стежку, що веде далеко,

Пшениці море, небеса!

 

І за Карпатські схили сиві,

За степ широкий, за луки,

За Київ, що столиця України,

За муки, що тобі нести.

 

Сьогодення.

 

В міцних обіймах смерть стискає світ,

Холодний подих чується повсюди.

Її усмішка – це плити граніт,

Яку самі собі карбують люди.

 

Вона не завойовувала нас,

Самі її ми в гості запросили,

Перевдягли її у камуфляж

І автомат замість коси вручили.

 

Як у ляльковому театрі режисер,

Вона диктує нам свої умови.

А ми не в змозі зупинити це тепер

А ми не в змозі розірвати ці окови.

 

Пісня – правда і воля.

 

Пісня дідівська, горда  й проста

Вона – мова і слава козацька,

Вона – правда і воля свята.

 

Вона – мудрість і вічність народу,

Його щирість, і ніжність, і гнів.

Пісня – корінь великого роду,

Рідна мова батьків і синів.

 

То ж згадаймо, чиї ми онуки,

Чия кров в наших жилах буя,

Хто батьки наші, звідки ми родом,

Чиє небо оце і земля?

 

Чия пісня так широко, любо

Над житлами бринить і бринить?

-        Тихше! Тихше! – це мамина пісня

Поміж нами їй жити і жить.

 

Про державу.

 

Невже велична мудрість наших предків,

Невже історії помилки рокові,

Невже сумні повчання свідків

Не збудували п’єдестал тобі?

 

Ти облаштована мільйонами прикрас

І міцно скіпетр у руці тримаєш.

Благословенна ти і проклята за нас

Багато таємниць у глибині своїй ховаєш.

 

Ти незалежністю пишаєшся щодня

Сльозами здобула її ти, кров’ю,

Але твій німб завис на диявольських рогах.

Ненависть прозивають тут любов’ю.

 

Але колись у тебе з’явиться обличчя

З серйозним поглядом і мудрістю душі,

Перед яким схилятимуться гори,

І завмиратимуть з повагою дощі.

 

 

Україно моя!

 

Україно моя, краю рідний, вишневий !

У нас доля з тобою одна.

Одне сонечко нас зігріває,

Одна пісня у нас і весна

 

Стільки горя і мук ти зазнала,

Стільки крові, неволі і сліз.

Та не впала ти ниць, на коліна,

Не наділа католицьких риз.

 

Мордували тебе, полонили :

І татари, і турки й поляк.

Та вставали на захист твій, земле,

Іван Гонта й Максим Залізняк.

 

Кров козацька рікою лилася,

І палали міста і поля,

Та не вмерла історія наша,

Ти жива, Україно моя!