Зленко Ольга

ЗОШ №6 м.Яснувата

 

Опадає листя, дивно – падолист,

В унисон кружится вместе с ними жизнь.

Вже марніє осінь, раптом і зима –

Охлаждает души, долгая она.

Полум’я осіннє визначає тло,

А пожары сердца гаснут все равно.

Листопад минає, осінь дорога,

Безразличной стала вся наша судьба.

Згодом все минає, прийде і весна

Улыбнутся люди – с ними и душа.

Життя – метаморфоза, суцільна боротьба.

Душа пощады просит: „Ну, отпусти меня”.

Життя – це негаразди, розради і безлад,

Крик сердца – пантомима, а ритм уже не в лад.

В пітьму ти поринаєш – життя позаду йде

Дороги ты не знаешь, со страхом наравне.

Ступаєш мимо волі, хода твоя легка

Воля и неволя, минутка до рывка.

Ти грати тільки бачиш і нікого навкруг

Надежду, время тратишь, закон лишь не нарушь.

Життя стає огидним, життя – це боротьба

Душа была открыта, теперь она мертва.

 

 

Найцінніший скарб

 

Її очей із сонцем не зрівняти,

Бо яскравіш проміня вони.

Ні за що в світі їх не проміняти,

Бо вартові це від всіяких лих.

Бо ніжності я стиха притулюся,

Тепло душі зігріє серце вмить,

За маму рідну я в ночі молюся,

Щоб очей промінь раптом і не зник.

Прокинешся ти в ранці випадково,

Бо сонечко усмішкою лине,

То мама – промінь зігріває знову,

Усі негоди – все умить мине.

Матусі очі „віють” океаном,

Та навіть він – не рівня тим очам,

То не блакить одразу засіяла,

Це мама просто посміхнулась нам.

З роками очі  тії все сумніють,

Усмішка є вибачлива усе,

Та почуття матусі не старіють,

Люблю її понад усе!

Оберігає мама від негоди,

Її турботами лику і нема,

У всі роки у будь-яку погоду

Матусі вогник серце зігріва

Матуся! Горлице рідная!

Ох, скільки довелося винести

Ти – ніби янголятко, ти святая,

Бо це людині не перенести.

Весь біль у сердці ти усе ховаєш,

За посмішкою лагідною в нас,

Від болю просто ти оберігаєш,

Що все надходить раз у раз.

Не уявляю себе я без мами,

Це ніби джерело, що без води.

А промінь мами завжди поміж нами

Повік, лювов матусина, гори!

 

 

Фатальне почуття

 

Чому жахливо день почався,

А очі чом такі сумні?

Неначе дехто посміявся,

Додавши зливу у вічі

У рухах – рухи той хижачки,

Що ладна розірвати вщент,

Стрімка хода – потік неначе,

Що водоспад униз несе.

Вона зітхає все тугою,

Аж затремтиш від суму сам,

У прірву сум злетить луною,

В душі відчується удар

Її промова – сполох серця,

Що у свідомість проника,

Ти не відчинеш душі дверці,

Ключи туги знак приховав.

Чому? Чому так все нікчемно?

Нікчемно зараз і завжди.

Вона промовить стиха, чемно

А зрозумієш все коли?

Причина – це німе кохання,

Що тільки робить, що мовчить,

Прокинеться вона ще зрання,

А серце в смутку говорить:

„Я розбиваюсь жалюгідно,

Як жалюгідне почуття,

Кінця страждань твоїх не видно,

Ти  полонянка – і моя”.

А як чудово починалось,

Барвисто все довкруж було

Осіннє листя все кружляло,

Щасливий танок – так давно.

У квітах серце бовваніло,

Душа жадала нових змін,

Вона сміялася, раділа,

Луною сміх котився з гір.

Отак, як сміх, так нетривало,

Закінчився оцей танок,

І те, що в нього виникало

Зникало – тільки рух негод.

У темряві вона шепоче,

Не бачить жодного в пітьмі,

Бо постать – жари тої ночі.

Навіщо це? Навіщо сльози?

Життя одне – і ти одна,

Життя – сумна довічна проза,

А риму підбери сама.

І ямбом доля зазвучить,

Ти зрозумієш все з роками,

Хорей тугу твою умчить.