ОЛЬГА ПІДГОРНА

О.Підгорна –  ІV курс філологічного факультету Донецького Національного університету.

 

СЕСТРИ

 

По грозі завжди приходить дощ. За вікном чорніли дерева. На сходах почулися кроки й увійшли до квартири. Годинник зважував тишу на стрілках. Я обернувся: Олеся проти власної звички повернулася зі школи без молодшої сестри.

-Ти сама? А де ж Харитя?

-Не знаю.

Круки сіли на дерева.

Дивно. Вперше за багато років сестри посварилися по-справжньому. Здалося, щось недомовлене та глибоко уразливе струною натягнулося між ними. Але що? Чужі круки обгидили материнські руки дерев і зникли у хмарах, чорних та кошлатих.

-Як справи у школі?

-Нормально.

Пройшла і мовчки сіла за письмовий стіл. І навіть по чверті години не сказала жодного слова. Вчора теж так прийшла і нічого мені не сказала. Доню…

Тихо, мов привид, зайшла в кімнату Харитя.

        -Коли ти прийшла? Я навіть не почула…-на мене несподівано глянули очі молодшої дочки. Ні, то були очі вовчиці. Господи, від коли в неї такі очі?!

        -Мамо, вийди,- рекла Харитя.

-Що…ти кому сказала?!!

-В-вийти…

Леся повільно підвелася. Старша, вона була вища за Харитю. Вища і зухваліша.

        -Н-ну…

Вітер дмухнув і дерева зашкреблися в шибку, наче просилися до кімнати. Своїми руками вони малювали знаки в повітрі, наче кричали: не полишай їх!

Нікуди я звідси не піду! – я застигла біля вікна і відчула теплий дотик дерев’яної впевненості на раменах.

Харитя ступила до Лесі. Руки дерев стрепенулися – зіщуленому підвіконні заметалися тіні.

        -Зрадниця! – і ляпас несподіваною блискавкою вжалив щоку лихої Лесі.

І тут несподівано старша мовчки розвернулася і сіла на диван, наче нічого й не сталося, неначе й не було ніякої сварки. Сиділа і довго дивилася за вікно, де плакали дерева.

Почало сутеніти. З кутку, сидячи на ліжку і загорнуті в плед, дивилися очі вовчиці. А з обважнілих чорних хмар повалив сніг…

 

****

Нове століття

Небо продірявить

Обцасиком

Тремтлявих молодиць…

Доба манкуртів,

На сумлінні плями,

Непізнавальність

Надпустих зіниць.

Як добре те,

Що не дожив предтеча-

Не осоромилися

Ми хоч перед ним.

Та все цвіте

Неоном п’яний вечір.

А степ шумить

Туманом молодим…

Верніть мені

Славетне Дике Поле

                                                Недоторканне,