Реферати про творчість письменників

Зміст сторінки

1. Шибалов Є. Той, хто є все (про роман Емми Андієвської “Джалапіта”

2.Ракова Н. Донецька тематика у творчості В.Сосюри і В.Стуса

3.Батовська М. Пейзажна лірика у творчості письменників нашого краю

4.Жамба І., Запорожченко Р. Наш край у творчості письменників Донбасу М.Петренка і М.Чернявського

5.Приседська В.Тема природи у творчості письменників Донбасу.

6.Горєлова Т.Творчість Петра Бондарчука й Івана Білого

7.Кільпа К.Шахтарська тематика в творчості Сави Бажана

8.Кантор М.Василь Стус поет з великої Літери

9. Бондаренко К.Шануймо в собі справжню людину.Відгук на збірку віршів поета-земляка Володимира Біляїва «Осіння обнова»

10.Маничева Н., Москаленко О.Слово поета не знає відстаней…(рец. на зб. В.Білява “Осіння обнова”)

11.Неділько А., Косушко Д. Лірика кохання у творчості В.Сосюри і В.Стуса

12.Терешкова А.Шахтарська тематика у творах С.Черкасенка і Б.Грінченко.

13.Леоненко, Прилуцька, Полякова. Шахтарська тематика у творах донецьких письменників С.Черкасенка, П.Байдебури, В.Мухіна

ТОЙ, ХТО Є ВСЕ (про роман Емми Андієвської “Джалапіта”)

Є. Шибалов, ІІІ жур. ДІСО

Роман Емми Андієвської “Джалапіта” привніс в українську літературу нове мислення, нові засоби бачити світ. У тому, що цей твір з’явився за межами України, немає нічого дивного - в умовах тоталітарного “пресування” свідомості або отруєного інерцією червоних стереотипів пострадянського суспільства, мабуть, неможливо досягнути такого охоплення Всесвіту думкою, глибокого і водночас глобального.

Крім того, форма. Так писати романи в українській літературі не брався ніхто. Звичайно, у світовому літературному контексті “мозаїчну” прозу не можна вважати відкриттям Емми Андієвської. Згадайте хоча б “орнаментальну прозу” шістдесятників-дисидентів. Ще раніше були “Записки божевільного” Гоголя, які відрізнялись лише хронологічним та сюжетним підпорядкуванням елементів мозаїки, тобто частин тексту. Взагалі, на мою думку, ця традиція пов’язана з японськими хокку - “Всесвіт у трьох рядках” - та впливом східної культури на європейську, особливо на слов’янську, тому що слов’яни набагато ближчі до Сходу як географічно, так і ментально.

Критики та читачі поспішили оголосити “Джалапіту” новою міфологією. Чи варто так відразу причеплювати ярлик? Адже наша свідомість від міфологічної відрізняється тим, що ми вже не маємо однозначної ієрархічної картини світу. Прагнення чіпляти ярлики - міфологічний рефлекс свідомості, своєрідне прагнення ідентифікувати предмети дійсності, втягнути у коло свого світу.

Проте у творі є досить багато підстав задля його міфокласифікації. Починаючи з образу Джалапіти. “Джалапіта є все”. Один з варіантів перекладу імені Будди з санскриту - “Той, хто є все”. Знову бачимо вплив східної культури, якою “хворіє” сучасна європейська.

Джалапіту можна поранити або навіть вбити необережним словом. Слово є реальною конструктивною або деструктивною силою. Як казав філософ Сьєрен Кьєркегор, “… в наше время Дьявол поселился в печатной краске”, тобто знов таки у слові. Ще раніше сказано: “Спочатку було Слово”. І це не просто фраза з Біблії, це - першозакон іудейської міфологічної системи. Існує лише те, що можна назвати словом. Знов працює той самий рефлекс міфоідентифікації.

І, нарешті, ми бачимо суміш побутових рис різних епох. Це цілком міфологічно, бо міф ще не знає поняття часу як горизонтального вектора, для міфу основа світу - цикл.

Але декілька принципових властивостей твору не дозволяють сказати, що це - міфологія.

По-перше, “головне у Джалапіті - доброта, решта все плинне”. Міф не знає добра і зла, так само як і моралі, а роман Андієвської - твір високоморальний.

По-друге, міф та його герої досконалі і самодостатні. Джалапіта - не досконалий і має почуття жалю. Пригадайте епізод, коли нога Джалапіти, відірвавшись, вбила людину, і як Джалапіта після цього сумував. У “Фаусті” ми читаємо: “Я часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо”. Тут - все навпаки. Джалапіта випадково зробив зло. Ми бачимо розворот біблійного мотиву на 180 градусів. Це взагалі характерно для культури двадцятого століття - розворот сталих цінностей та стереотипів в іншому ракурсі.

Джалапіта - щось надрелігійне, надміфологічне, надморальне. Це - дух світу, для якого Добро та Зло, Бог та Диявол не протиставляються, а співіснують. Джалапіта - це те, начому стоїть світ. Джалапіта - це гармонія. ДЖАЛАПІТА Є ВСЕ.

ДОНЕЦЬКА ТЕМАТИКА У ТВОРЧОСТІ В.СОСЮРИ І В.СТУСА

Ракова Н., 3 курс, ДІСО

Коли говорять про терикони, серце відразу наповнює любов - адже це мій рідний край, мій Донбас. Я згадую безкрайні степи, квітучі каштани та червоні троянди; я бачу чорні, ніби підведені, очі шахтарів, річку Кальміус, широкі багатолюдні вулиці та проспекти. Це мій багатий край, багатий на таланти та вугілля. Адже він подарував світові таких письменників, як Володимир Сосюра, Микола Чернявський, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Микита Шаповал. Багато інших відомих українських письменників оспівували наш рідний край, насамперед— вірний син своєї країни - Василь Стус.

У кожного поета, здається, є своя Муза. У Володимира Сосюри і Василя Стуса теж вона була - Муза рідної землі. У своїх віршах вони ототожнюють батьківський край, з усією нашою Україною. Для Володимира Миколайовича Донбас – невід’ємна частина України, вугільний край, край його молодості, звідси він вийшов у велике літературне життя, і тому його поезії перейняті глибоким патріотизмом – любов’ю до краю "чорного золота", гордістю за його людей.

З високим почуттям написана поезія "Як передать, Донбас, твою красу і силу"... Ось перед нами велична панорама:

І рейок блискотінь під поїздів вагою,

І у вечірній час дівочий ніжний спів,

де в полі трактори залізною ходою

прокладують путі для пишних врожаїв.

Так, це край не тільки шахтарський, але й землеробський, з мальовничими краєвидами:

Мені там рідне все - й Дінця Зелені хвилі, і шепіт яворів, І дальній дзвін копит...

Найбільше поезій Володимира Сосюри про Донбас уміщено в збірці "Біля шахти старої". І кожна з них ніби промовляє до нас іменами тих, хто жив у той час у Донбасі, будить у нас почуття патріотизму. Донбас для Володимира Миколайовича - не тільки край дитинства і юності, а й невичерпне джерело радості, сили і творчого натхнення.

Донеччино моя, моя ти батьківщино,

тобі любов моя

і всі мої чуття!

Я до твоїх грудей приникнув,

як дитина, щоб знов набратись

сил для пісні і життя.

Про все у житті можна забути, до всього можна звикнути. Та аж ніяк не зітреш з пам’яті рідні лани та ліси, рідну домівку, де чекають тебе найрідніші у світі люди. Тому з далекої Колими линув на Україну тужливий, але не зломлений голос Василя Стуса. Дивно, але саме там дуже багато віршів поет присвячує їй, Україні:

Скучив за степом, скучив за лугом, скучив за ставом, скучив за гаєм, скучив за сином, скучив за другом, скучив за матір’ю, за рідним краєм.

Слово Василя Стуса, довго замовчуване, знищуване, але все ж таки слово, що важило, нарешті повертається до свого читача. Поет-патріот завжди вірив у це, тому що він жив на Україні, дихав нею, мріяв про неї, чекав кращих для неї часів. Василь Стус не дочекався цього, але дочекалося його слово, що зараз живе власним життям, як гірке нагадування про свого "батька" - вірного сина України.

Своєрідною була любов поета до Украйни і до її найкращих куточків. Він ніколи не переставав любити країну, хоч би як важко йому не доводилось, хоч би як не намагалися вибити з нього це почуття. Воно жило, жило на волі, жило і під час суворих колимських морозів, коли серед незгод та страждань з'явилася якась згадка про рідну землю, навіть маленька гілочка калини...

Коли з’являється в холоднім сні

Моя Вітчизна майже призабута –

О, як тоді морозять душу пута!

О, вирвись, вирвись, вирвись!

Так любити може тільки гігант, якій заради щастя і ясних днів рідної країни може віддати життя. Та він і віддає їй найкращі роки свої - двадцять три з призначених долею сорока семи провів за ґратами, бо хотів бачити Україну вільною. Чим не подвиг?

Гріє серце палка любов до рідних куточків Василя Стуса, який навіть з Колими намагається допомогти рідній землі, хоч підбадьорити її своїм полум’яним словом. Здається мені, що його вірші й зараз хвилюють справжніх патріотів, бо слово цього поета пече вогнем любові та ненависті, гріє та морозить. Василь Стус загинув за неї - а це найбільше, що може дати людина.

Такий же незгасний вогонь любові до України, до свого краю горів і в душі мужнього співця Володимира Сосюри. Крізь усе своє подвижницьке життя він гордо і нескорене в терновому вінку проніс свій хрест:

Любіть Україну, як сонце любіть...

Проколоте тернами серце гоїлось цілющою любов’ю до рідного краю і здіймалось у багатті незгасною любов’ю до страдниці - вишневої України. Саме тут, де край наш, Донеччини гори, він голосом сподівався:

Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно, Красуне, страднице моя!

Хіба можна сумніватися в щирості цього голосу поета:

Над Дінцем упав я на коліна,

і в сльозах обличчя все моє...

У любові до рідного краю - Донеччини Володимир Сосюра виявляв любов до всієї країни, яка і в той час страждала і прагнула до визволення. Її великий і вірний син засяяв на весь світ мужнім кличем "Любіть Україну!". Бо він сам найбільше її любив, її оспівав, у неї вірив:

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер і трави, і води.

В годину щасливу, і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Про цей вірш написано багато, але не всі знають, що перші публікації вірша були піддані нищівній критиці. З чиєїсь вказівки була навіть змінена строфа:

Без неї - ніщо ми,

як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами.

Щира, відверта любов до України, до свого народу, біль за його становище були не до вподоби правлячій владі, тому переслідували поета, тримали під арештом чимало його творів.

Ніжний, щирий, з любов’ю в серці й мукою в душі, Сосюра співав. Він любив солов’їну мову, солов’їні далі, солов’їну пісню, його самого часто звали солов’єм України.

Люблячи свою вишневу Україну, Сосюра особливу увагу в своїй творчості приділяв її прекрасній частині - Донбасу, тому краєві, де народився, провів дитинство, куди часто повертався в різні роки свого життя:

Я починався звідтіля,

де гул заводів даль колише,

ясні Донеччини поля

мені на світі наймиліші.

Дорогими для поета місцями були Дебальцеве, де народився майбутній поет, селища Званівка, Яма, Чорногірівка, Лисиче. За рік до смерті напише:

Я станцію Яму не можу забути,

хоч днів тих далеких мені не вернуть.

У 1941 році, коли палав рідний край, Володимир Миколайович посилає з Уфи синівське слово "Лист до земляків".

Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими,

Крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат,

щоб велику любов передати рядками малими

до усіх, що в цій час захищають наш зоряний сад.

Поет воював зброєю слова. У дні війни цей вірш був широко розповсюджений у листівках - наші літаки доносили його на поневолену Донецьку землю.

Прочитавши вірші "Знову я на содовім заводі", "Коли потяг у даль загуркоче", "Шахтареві", "Донеччино моя", "Як передать, Донбас, твою красу і силу", автобіографічний роман "Третя рота" - постає істиний син Донеччини, талановитий її співець:

Донеччино моя, моя ти батьківщина,

тобі любов моя і всі мої чуття!

Я до твоїх грудей

Приникнув, як дитина,

Щоб знов набратись сил

Для пісні і життя.

Так могли писати тільки люблячі сини, патріоти свого краю. Отже, звертаючись до віршів наших земляків, ми знайомимося з історією рідного краю, відкриваємо його для себе по-новому. Не шукаймо коштовних перлин далеко від дому. Часто вони поруч з нами.

Пейзажна лірика

у творчості письменників нашого краю

Батовская М, 1 курс ДІСО

Поняття Батьківщини для кожного з нас нерозривно пов'язане з образами її благословенної природи. Туманний ранок i осінній день, гречане поле і літній нескінченний степ, солов’їний гай і вишневий садок - усе це зливається в єдиний образ рідного краю.

Саме рідна земля давала поетам натхнення й віру в завтрішній день, i саме в неї прохали вони мужності й сили, щоб творити “пісні солов’їні”.

Багато хто з письменників оспівував у своих творах Донеччину. Із здивуванням ми дізнаємось про те, що автор широко відомої пісні “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” і не менш знатного романсу “Туди мої очі...” Михайло Петренко народився у місті Слов’янську на початку дев’ятнадцятого століття. Свої враження про дитинство, про рідне слобожанське місто поет висловив у віршах “Слов'янськ”:

Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

I так красуєшся собі!

Щільно переплівся з нашим краєм життєвий i творчий шлях Василя Стуса. На Донеччині відбулося знайомство майбутнього поета з важкою працею шахтарів, шляховиків на залізниці. Перші його вірші з’явились у донецькій періодиці. Поезія Стуса багата барвами i грою соків землі. В душі у поета ясніла краса світу барвами осінніх айстр, вранішнім співом птаха, зламаною гілкою вечора.

Не одлюби свою тривогу ранню, -

Той край, де обрію хвиляста каламуть,

Де в надвечір’ї вітровії тчуть

Єдвабу сизь, не віддані ваганню.

А як був закоханий у свій рідний край Володимир Сосюра, який народився 1898 року на станції Дебальцеве, в робітничій родині. В основу поезії “Знов село” лягли враження від поїздки до рідного Донбасу. Земля батьків, стежки дитинства завжди викликають найтепліші спогади.

Мені там рідне все – й Дінця зелені хвилі,

І шепіт яворів, і дальній дзвін копит,

І округа озер, степів картини милі,

Й на обрії гаї, що серцю шлють привіт.

І неба вишина у хмар ажурній піні,

І квітів аромат в байраків тішині,

І у росі світань там хори солов’їні

Нагадують мені далекі юні дні.

У вірші “Коли потяг у даль загуркоче” поет лине спогадами в минуле. Він бачить рідні місця дитинства та юності:

Ой ви, ночі Донеччини сині,

І разлука, i сльози вночі...

Як у небо ключі журавлині,

Одинокі й печальні ключі...

Найбільше поезій В. Сосюри про Донбас було вміщено у збірці “Біля шахти старої”. Донбас для В. Сосюри – не тільки край дитинства, юності, а й невичерпне джерело сили й творчої наснаги.

З краєвидами нашої Батьківщини знайомить нас поезія Геннадія Мороза, який є представником сучасних професійних поетів, які мешкають на Донеччині. Г. Мороз народився в 1948 р. в м. Бережанах. Живе і працює у Маріуполі. Тематика його поезій різноманітна: філософські заглиблення у життєві явища, рідний край, рідна мова і, звичайно, поетичне осмислення картин міського пейзажу, природи.

Поет Г. А. Мороз утверджує єдине царство щастя – світ природи, в який він намагається ввійти не володарем, а тільки гостем. У вірші “Етюд” він стверджує:

Он дорога йде у вечір,

Бо в степу, мов у кіно,

Вироста руно овече,

Хмари їдуть по руно.

Вибігає дощ їх стригти,

Тільки сам себе стриже,

І біжать од нього скрити

В капелюхах Беранже.

З великою любов’ю він оспівує Азовське море в своїй поезії “Азов”:

Вийду на берег

У світлі ранкові казки.

Не надивлюся

На море своє відсіля:

Сиве і тепле,

Мов светр домашньої в’язки.

Як же я вдячний

За нього вам, мамо Земля...

Говорячи про літературу Донеччини, можна згадати про творчість багатьох письменників. Художнє слово рідного краю приходить до нас сьогодні. Це ще один крок до відродження духовності нації, до вирішення проблем національного виховання.

Наш край у творчості письменників Донбасу

М.Петренка і М.Чернявського

Жамба І., Запорожченко Р.ІІІ курс ДІСО

Одним з поетів-романтиків ХІХ століття, творчість якого набрала загальноукраїнського звучання, є Михайло Миколайович Петренко. Його вірш “Небо” став широко відомою народною піснею, а популярний свого часу романс “Туди мої очі” був створений на основі одноіменного вірша поета. Деякі дослідники приписують М.М.Петренку й авторство широко відомої пісні “Взяв би я бандуру”.

Тема рідного краю, Донеччини, увійшла досить широко у його творчість. Це збігалося з поетичним кредо Петренка: милі серцю краєвиди Слов’янська, давня і недавня історія України стали предметом його поетичної уяви.

Слід відзначити українофільський характер впливів високоосвіченого середовища на світогляд і талант М.Петренка. У роки навчання поета у Харківському університеті посилилась увага до української історії, української народної культури. Харків як центр Слобожанщини і всієї Східної України докладав багато зусиль до відродження української духовності, і це значною мірою відбилося на життєвій позиції, творчості і, врешті, на долі Михайла Петренка.

На жаль, дослідники не мають сьогодні свідчень про те, чим займався поет одразу після закінчення Харківського університету. Висуваються припущення, що він працював десь за межами України. Підставою для таких висновків служать рядки одного вірша:

Далеко від родини

І на чужій землі,

немилій стороні

Броджу понурим я за краєм

України,

Один живу поміж чужими...

Тема рідного краю, образи Донеччини відбились у таких віршах М.Петренка, як “Слов”янськ”, “Іван Кучерявий”, “Гей, Іване, пора”. Цим творам, як і іншим віршам поета, притаманний романтичний настрій: мотиви любовної туги, скарги на горе, замилування рідним краєм.

У циклі віршів “Слов”янськ” поет дещо відходить від своєї провідної теми смутку та розчарування життям. У віршах, присвячених рідному місту, де він народився, поет тепло говорить про рідну сторону, її пісенність, що є окрасою всієї України.

Сприймаючи Слов”янщину як частку української землі, поет в образах дівчини та народної пісні розкриває духовне багатство української народної культури:

Чи бачив хто слов”янськую дівчину?

Чи був коли, як річ вона веде,

Жартуючи в веселую годину?

Або тоді, як сонечко зайде

І темрява почне томити очі,

Чи лучилось чувать пісні дівочі

І дослухатись як вони,

Так дуже, дуже жалібні,

Чарують Слов”янськ весь, од краю і

до краю...

Тому-то й лине поет думкою у рідне місто, куди він часто “думку шле і сльози”, тяжко зітхаючи:

Коли ж, коли, великий Боже,

Мене пошлеш на рідний край,

Де мав я радість, мав я рай.

У вірші “Іван Кучерявий” М.Петренко під могутнім впливом усної народної творчості першим в українській літературі звернувся до образу Савур-Могили. Як і в народній творчості, Савур-Могила – це край української землі, символ героїчної боротьби з нападниками. Саме звідти мати очікує, дивлячись у вікно, свого сина, який

Давно пішов з козаками

У степ на татарів;

І нема об них вісті,

Мов у воду впали.

Ще один образ Донеччини використав поет у вірші – це Свято горський монастир над Дінцем, в який ходили пішки молитись майже з усієї східної України. До нього відправляє мати свою дочку молитись за чоловіка і сина, які десь далеко воюють за рідну

Землю.

Милі донеччанам краєвиди рідної землі зустрінемо й у вірші “Гей, Іване, пора...”. Нехитрий сюжет тут розгортається з дією головного героя-козака, який вирушає за Дніпро, на польську Україну, за дівчиною. Як можна зрозуміти із змісту вірша, козак вирушає у далеку дорогу десь із північних земель нашого краю:

Минув Донець, минув Торець

І степом скаче по Самарі...

У цих віршах немає детального і розгорнутого зображення картин природи, конкретної (крім самих назв) місцевості. Такий принцип малювання характерний для творів романтизму, бо головним для поета є внутрішній світ героїв, власні почуття, а для лірики М.Петренка властива ще й деяка абстрактність. Та уява читача-донеччанина домальовує образи Дінця з пологим та гірським берегами, древнього монастиря над ним, широкого степу – це ж наша земля, наш донецький край.

Вершиною творчості поета вважається цикл віршів “Небо”, а перший вірш з нього став славнозвісною народною піснею. Дослідники творчості М.М.Петренка, зокрема відомий краєзнавець І.М.Овчаренко, стверджують, що ця поезія була написана під впливом чарівної природи й давньої української архітектури Свято горського монастиря. Ці вірші є типовим зразком романтичної поезії, сповненої роздумів над таємницями всесвіту, над долею людини, якій важко жити на землі. При цьому характер переживань обумовлюється дещо абстрагованими наріканнями на муки розлучення з коханою дівчиною, на сирітську долю:

Далекоє небо – моя сторона...

І на світі гірко;

як стане ще гірше,

Я очі на небо; мені веселіше!

І в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Співцем рідного краю також є Микола Федорович Чернявський. Він народився у селі Торській Олексіївні (тепер село Октябрьське Добропільського району) Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Сьогодні тут не залишилося жодної архітектурної пам”ятки минулого століття. Немає й знищеної у 30-і роки Троїцької церкви, на місці якої сьогодні стоїть школа.

Згодом сім”я переїхала в село Новобожедарівку Слов”яносербського повіту. Та на все життя залишилися у серці поета мальовничі краєвиди понад Дінцем, з його зеленими гаями і тихими заплавами, крейдяними горами,що височили на берегах. В одному з віршів він відтворює милі серцю краєвиди:

Засну і чую в тій хвилині,

Як ліс шумить, співа дівчина,

Йдучи надвечір до криниці,

Як дзвін гуде в старій дзвіниці.

І бачу рідні гори білі,

Понад Дінцем в гаю блукаю

І давніх днів утіхи милі

Вві сні я знов переживаю.

Ще до революційних подій 1917 року М.Чернявський виявив себе митцем широких тематичних уподобань. Маючи “м”яку вдачу, з нахилом мрійливості” (С.Єфремов), він звертався до образів і карин рідної Донеччини, історії України, вважав свою творчість “піснею помсти” за народні кривди. Так, картини рідних степових просторів він відтворив у вірші “Степ”, в якому зізнався у любові до рідної землі:

...в степу, -

Безмежнім, безверхім склепу.

Все – рідне, знайоме,

І все те мені

Дорожче від раю в чужій стороні.

Іноді явища дикої природи асоцціюються у свідомості митця з громадсько-політичними бурями, які наближаються. Тому в іншому вірші (“Степ і степ...”) поет створює низку картин символічного звучання:

А коли, бува, з громами

З моря хмари налетять,

Степ охрестять блискавками,

Над ланами прогримлять, -

Він прокинеться, проснеться

Груди грому підставля;

Заговорить, засміється

Враз до неба вся земля.

Мертвий степ. Його громами

Тільки й можна розбудить...

Так нехай же над ланами

Грім бажаний загримить!..

Так поет прагнув радикальних змін у “мертвому степу” – своїй країні і відверто сподівався на грім і блискавку, за якими, без сумніву, криються символічні образи революційних бурь. Через картини природи поет уособлює суспільно-політичний стан життя.

Символічного значення набирає у творах М.Чернявського і ріка Донець. Для поета – це не лише образ, пов”язаний з далеким дитинством, але й незмінна, продовжена у минуле й майбутнє точка відрахунку добра і зла, народної пам”яті, врешті, естетичний критерій прекрасного. Поет сповідається над водами ріки свого дитинства, просить її:

Розбите серце знов украй!

Прийми мене, - і чорна смута

Моя розвіється нехайї!..

Історія рідного донецького краю проходить через серце поета в образі князя Ігоря в час його втечі з половецького полону (“Князь Ігор”):

То Ігор-князь тіка з полону.

Слідом Овлур за ним. Збива

Убрання росяне з розгону...

І ось бувальщина жива

Мені ввижається, і з Дону

Мов тупіт вухо зачува.

Образ Дінця доповнюють і картини чудової природи – рукотворної і нерукотворної – на його берегах (“Донець”): “Де шумлять бори, Монастир старинний хмуриться з гори...”

У своїх творах М.Чернявський прагнув якнайширше охопити і естетично освоїти наш край. Навіть час, від якого тільки й залишились, що легенди, поетично переосмислював. Так сива давнина розкривається перед читачем у вірші “Савур-Могила”. Поет поринає в далеку епоху, щоб прояснити для себе і нащадків назву цього географічного підвищення на краю рідної землі. Тут поет інтерпретує одну з легенд, яка пояснює назву славнозвісної могили:

І умер хан Савур.

З ним дванадцять жінок, -

Оточили його,

Мов червоний вінок.

І у землю пішов

На коні хан Савур,

І піднісся над ним

Склепом зведений мур.

Мов туман, його пропала сила,

Та стоїть, стоїть Савур-Могила!

Донеччина у свідомості поета існує як складова частина всієї України. Тема України, її трагічна історія примсутня у багатьох творах поета. М.Чернявський прагнув осмислити причини ганебного становища народу, української мови і культури взагалі. Відповіді на наболілі питання він шукав в історичному минулому народу і вважав, що

У нашім минулім – там воля і слава,

У нашім минулім – безсмертні діла.

Цього не украде в нас зрада лукава.

Бо кров”ю Вкраїна все те добула...

Тема природи у творчості письменників Донбасу.

Приседська В., ІІІ курс ДІСО

Одним із поетів-романтиків XIX ст., творчість якого набрала загальноукраїнського звучання, є Михайло Миколайович Петренко. Він був непересічною особистістю, талановитим митцем, гідним пам’яті прийдешніх поколінь.

Творчість чудового поета закономірно випливає з пошуків усієї української літератури початку XIX ст. Тема рідного краю, Донеччини, увійшла досить широко у його творчість. Це збігалося з поетичним кредо Петренка: милі серцю краєвиди Слов’янська, давня і недавня історія України стали предметом його поетичної уяви.

Тема рідного краю, образи Донеччини відбились у таких віршах, як “Слов’янськ,” “Іван Кучерявий,” “Гей, Іване, пора.” Цим твором, як і іншим віршам поета, притаманний романтичний настрій: мотиви любовної туги, скарга на горе, замилування рідним краєм.

Цикл віршів “Слов’янськ” поет присвячує рідному місту, де він народився, тепло говорить про рідну сторону, її пісенність, що є красою всієї України. Сприймаючи Слов’янщину як частку української землі, поет в образах дівчини та народної пісні розкраває всю красу і багатство рідного краю, культуру украінського народу:

Чи бачив хто слов’янську дівчину?

Чи чув коли, як річ вона веде,

Жартуючи в веселую годину?

Або тоді, як сонечко зайде

І темрява почне томити очі,

Чи лучилось чувать пісні дівочі

І дослухатись як вони,

Так дуже, дуже жалібні,

Чарують Слов’янськ весь од краю і до краю…

Тому-то й лине поет думкою у рідне місто:

Коли ж, коли, великий Боже,

Мене пошлеш на рідний край,

Де мав я радість, мав я рай.

У вірші “Іван Кучерявий” М. Петренко під могутнім впливом усної народної творчості першим в українській літературі звернувся до образу Савур-Могили – краю української землі, символу героїчної боротьби з нападниками. Саме звідти мати очікує, дивлячись у вікно, свого сина, який

Давно пішов з козаками

У степ на татарів;

І нема об них вісті,

Мов у воду впали.

Ще один образ Донеччини використав поет у вірші – це Святогірський монастир над Дінцем, в який ходили пішки молитись майже з усієї східної України. До нього відправляє мати свою дочку молитись за чоловіка і сина, які десь далеко воюють за рідну землю.

Милі донеччанам краєвиди рідної землі зустрінемо й у вірші “Гей, Іване, пора…”. Нехитрий сюжет тут розгортається за дією головного героя – козака, який вирушає за Дніпро, на польську Україну за Дівчиною. Як можна зрозуміти зі змісту вірша, козак вирушає у далеку дорогу десь із північних земель нашого краю:

Минув Донець, минув Торець

І степом скаче по Самарі…

У цих віршах немає детального і розгорнутого зображення картин природи, конкретної окрім самих назв місцевості. Такий принцип малювання характерний для творів романтизму, а для лірики М. Петренка властива ще й деяка абстрактність. Та уява читача – донеччанина домальовує образи Дінця з пологими та гірськими берегами, древнього монастиря над ним, широкого степу – це ж наша земля, наш донецький край.

Вершиною творчості поета вважається цикл віршів “Небо”, а перший вірш з нього став народною піснею. Дослідники творчості М.М. Петренка стверджують, що ця поезія була написана під впливом чарівної природи й давньої української архитектури Святогірського монастиря. Ці вірші є типовим зразком романтичної поезії, сповненої роздумів над таємницями всесвіту, над чарівністю рідного краю і над тяжкою долею людини на фоні цієї країни:

Далекоє небо – моя сторона…

І на світі гірко;

як стане ще гірше,

Я очі на небо: мені веселіше!

І в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Так сприймав навколишній світ чудовий поет-романтик, щирий патріот рідної землі. Його пісня живе серед нас, бо в ній поет виразив мрії і прагнення кожної людини до вільного, щасливого життя на багатих красивих землях України.

Ще один скарб – свою творчість, залишив нам письменник – земляк Микола Федорович Чернявський. Ще до революційних подій 1917р. він виявив себе митцем широких тематичних уподобань. Маючи м’яку вдачу, з нахилом мрійливості, поет звертався до образів і картин рідної Донеччини, історії України, вважав, свою творчість “піснею помсти” за народні кривди. Його твори дихали демократичними настроями.

Так, картини рідних степових просторів він відтворив у вірші “Степ”, в якому зізнався у любові до рідної землі:

…в степу, –

Безмежнім, безверхім склепу.

Все – рідне, знайоме,

І все те мені

Дорожче від раю в чужій стороні.

Та образне мислення поета не залишається на поверхні нехай улюбленого і прекрасного самого по собі донецького степу. Явища дикої природи асоціюються у свідомості митця з громадсько-політичними бурями, які наближаються. Тому в іншому вірші “Степ і степ…” поет створює низку картин символічного звучання:

А коли, бува з громами

З моря хмари налетять,

Степ охрестять блискавками,

Над ланами прогримлять, –

Він прокинеться, проснеться

Груди грому підставля;

Заговорить, засміється

Враз до неба вся земля.

Мертвий степ. Його громами

Тільки й можна розбудить…

Так нехай же над ланами

Грім бажаний загримить!..

Так, поет прагнув радікальних змін у “мертвому степу” – своїй країні і відверто сподівався на грім і блискавку, за якими, без сумніву, криються символічні образи революційних бур.

Таким чином, перед нами виявляється глибинна суть художнього мислення поета: його образи уособлюють не лише картини природи, але й суспільно-політичний стан життя.

Символічного значення набирає у творах М. Чернявського і ріка Донець. Для поета — це не лише образ, пов'язаний з далеким дитинством, але й незмінна, продовжена у минуле й майбутнє точка відрахунку добра і зла, народної пам'яті, врешті, естетичний критерій прекрасного. Поет сповідається над водами ріки свого дитинства, просить ії:

Розбите серце знов украй!

Прийми мене, — І чорна смута

Моя розвіється нехай !..

Давноминула історія рідного донецького краю проходить через серце поета в образі князя Ігоря в час його втечі з половецького полону.

Образ Дінця доповнює картини чудової природи — рукотворної і нерукотворної — на його берегах (“Донець”): “Де шумлять бори, Монастир старинний хмуриться з гори...”

Мабуть, важко знайти в нашій літературі знавця Донеччини глибшого, ніж М. Чернявський. У своїх творах він прагнув як найширше охопити і естетично освоїти наш край. Сучасність і сива давнина у всіляких її проявах присутні на сторінках книг поета. Так, сива давнина розкривається перед читачем у вірші “Савур-Могила”. Поет поринає в далеку епоху, щоб вияснити для себе і нащадків назву цього географічного підвищення на краю рідної землі. Тут поет інтерпретує одну з легенд, яка пояснює назву славнозвісної могили:

І помер хан Савур.

З ним дванадцять жінок, —

Оточили його,

Мов червоний вінок.

І у землю пішов

На коні хан Савур,

І піднісся над ним

Склепом зведений мур.

Мов туман, його пропала сила,

Та стоїть, стоїть Савур-Могила!

Письменник вірив, що Україна і її мова не загинуть. Любов до України, до її народу чи не найсильніше почуття, яке декларував у своїх поезіях Микола Чернявський.

Та нова влада знищувала демократію, надії письменника на шасливе життя. Та згодом поет пересвідчився, що його застереження щодо кривавого насильства підтвердились. У вірші “Помста сліпців” (1918р.) він констатував:

Коли до влади хлоп дорвався.

Ні трохи я не дивувався,

Що все він нищив і ганьбив,

На смерть закон і глузд убив.

Тож, мабуть, є закономірним, що революційні події на Україні поет зустрів з важкими передчуттями і сумнівами, які вже давно володіли його думками і які так страхітливо проявились на його очах в часи революції і громадянської війни. У віршах цих роківи постійно відлунює трагізм народу, який шукав виходу із соціального становища кривавим шляхом. Але поет ще сподівався на краще:

Здається, що стане і сили і волі

Усе перебути, усе пережити...

Та дійсність була невблаганною. Демократія, вимріяна кількома поколіннями революціонерів, письменників та інших представників свідомої інтелігенції, нагло знищувалась новою владою. Як приклад такого стану речей поет зображує одну з трагічних сторінок козацтва:

Мовчить козацтво, не співа.

Ніяк з новим не зладить тоном.

Старі співці — поза кордоном...

А пісня мусить буть нова.

(“Станиця”, 1924)

Нової пісні не зміг заспівати і сам поет. А в одному з віршів (