Зміст
    1.Біографічний нарис.
    2.Сенсація знічев`я. Оповідання.
    3.Двоє друзів і містер Піт. Оповідання.
    4.Заячий пастух. Повість.

 Велика втрата і маленька знахідка
 Нема гірше як тій сиротинi
 Дві дороги до теплих країв
 Твоє щастя, моя гра
 Дурний тебе піп христiв
 Василько наймається пасти зайців
 Зворохобилось десять хортів і кінь управителів
 Дурні гроші до вас самі просяться
 Повчальна розповідь про двох Тарасів
 Прийшла справжня зима
 Свого доправляйся, чужого цурайся
 Від весни до свята мученика Галактiона

1.
    Василь Андрійович Гайворонський потрапив за кордон вже сформованим письменником, на творчому рахунку якого було кілька оповідань і повістей, надрукованих у журналі «Літературний Донбас» та в інших періодичних виданнях. У 1933 році Державне видавництво у Харкові видало його книгу «Пугачівська рудня», але до читачів вона не дійшла: головного редактора журналу «Літературний Донбас» Г. Баглюка та його заступника В. Гайворонського було заарештовано і звинувачено в троцькізмі. А щоб широким масам було зрозуміліше  «моральне падіння» цих письменників, у редагованому вже іншими редакторами журналі  з'явилося таке роз'яснення: «Троцькістські дворушники знайшли тепле місце у донецькій письменницькій організації. У 1933 році були розвінчані троцькісти Баглюк, Соболенко та інші, а також їхні поплічники Гайворонський і Западинський. Закляті вороги, які пролізли в донецьку організацію, прагнули відірвати письменницьку організацію Донбасу від мас, не допускали талановиту літературну молодь до організації і журналу, настирливо друкували в «Літературному Донбасі» такі контрреволюційні твори, як роман «Гута» Ковалевського і «Темпи» Соболенка...»
    Троцькізмом як ширмою прикривався лише зовнішній фасад репресій в Донбасі на початку 30-х років. За цим явищем стояло одне: знищення української культури, і про це говорить хоч би той факт, що після арешту Баглюка і Гаиворонського журнал було повністю русифіковано. Уже в сьомому номері за 1935 рік українською мовою було надруковано лише одного вірша М. Рудя «Нареченій». Цю ситуацію коментує В. Гайворонський у своїй автобіографічній довідці на адресу видавця з Буенос-Айреса Юліана Середяка: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з'їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське.
І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з'їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли, під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали.
    І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському- «Литературный Донбасс»...
    Підтверджують висновки Гайворонського щодо репресій саме українських письменників опубліковані в журналі у кінці 1933 року «заходи» по поліпшенню його роботи, де серед кількох пунктів значилось таке: «...В 1934 році журнал, який в основному буде виходити російською мовою, значно поліпшить відділ художньої прози і поезії...»
    Отак у нашому краї сфабрикований проти троцькізму процес перетворився в репресії над діячами української культури.
Звідки ж прийшов у літературу В. Гайворонський і якою була його подальша доля?
Як повідомляє «Українська енциклопедія», що видана у Торонто (Канада) у 1984 році, Гайворонський Василь (псевдонім Гайдарівський) народився  1 грудня 1906 року у Костянтинівці на Донбасі. Був членом літгрупи «Забой» і Всеукраїнської асоціації пролетарських письменників. Висланий 1933 року за межі України. Утік і жив, переховуючись на Кавказі. У 1944 році переїхав до Львова. Звідти емігрував до Сполучених Штатів Америки».
    Багато його оповідань було надруковано у західноукраїнській еміграційній періодиці. Він автор оповідань і новел «Пугачівська рудня» (1933). «Ще одне кохання» (1946), «А світ такий гарний» (1962), «Заячий пастух» (1962). Помер 13 листопада 1972 року в Філадельфії. Похований на українському кладовищу у Баунд-Бруці.
    До сказаного в енциклопедії необхідно додати, що, крім названих творів Василя Гайворонського, в його доробку є ряд оповідань та повістей, виданих у різний час. Так, 1963 року в Буенос-Айресі (Бразилія) у видавництві вже згадуваного Юліана Середяка надруковано в календарі альманасі «Мітла» гумористичне оповідання «Сенсація знічев'я». А в 1986 році у штаті Колорадо (США) вийшов збірник оповідань і повістей «Циркачка».
    Як бачимо, географія видань В. Гаиворонського дуже широка. Це свідчення є перш за все ознакою непересічного обдарування письменника, творчість якого була в Україні під забороною.
       Про високе поцінування письменника еміграційною громадою може свідчити і той факт, що відомий український культурний діяч з Австралії Дмитро Нитченко включив у виданий ним збірник листів до нього видатних письменників діаспори і кореспонденції нашого земляка. Так, серед прізвищ Івана Багряного, Володимира Винниченка, Анатоля Гака (Мартин Задека), Анатолія Галана (Калиновського), Олекси Кобця (Варавви), Уласа Самчука і Володимира Гжицького (недіаспорянина) бачимо і прізвище В. Гайворонського. Автор вступної статті до цього видання Марко Павлишин зокрема пише, що вона, ця збірка, являє собою «збірний автопортрет» українських письменників, які творили нашу літературу на одному з найтяжчих етапів нашої історії, в емігрантських скитаннях і діяспорних скрутах».
В цілому  творчість Гайворонського можна поділити на два великі періоди: перший, коли він почав друкуватись у 20-х роках в періодиці Донеччини, а пізніше став заступником редактора журналу «Забой» — «Літературний Донбас»; другий — не початок сорокових років в Україні і далі — до кінця життєвого шляху в Америці.
    Кожен з цих умовно визначених відтинків має кардинальні  відмінності у змісті написаного письменником. Так, у творчості В. Гайворонського двадцятих-початку 30-х років переважає виключно виробнича тематика.
    В цю пору особливого значення набирає в літературі тема Донбасу — в Москві наш край оголошується стратегічною базою побудови спочатку соціалізму, а пізніше й комунізму. То ж є закономірним, що молодий  Гайворонський був захоплений хвилею індустріальної теми в літературі. Так, зокрема сторінки його повісті «Розминовка», яка друкувалася в журналі «Забой» у 1931—1932 роках, сповнені робітничого ентузіазму V виконанні та перевиконані всіляких планів: на виробництві (шахта Пугачівська) чи в робітничій казармі розмови точаться навколо одного й того ж: план, план, план... Виглядає це так, що люди ніби втратили нормальну людську мову, і всі їхні проблеми, інтереси зводяться тільки до вболівань за шахту. Хоча автору не можна відмовити в умінні зображувати сцени на виробництві, будувати діалоги та давати досить влучні характеристики героям (правда, як правило, однопланові).
    Іншої якості змісту і тематичної спрямованості набувають твори Гайворонського у сорокові та наступні роки, хоча тема Донбасу і залишається провідною. Так, в оповіданні «Циркачка» перед читачами постає рідна письменникові Костянтинівка, в центрі твору— доля дружини репресованого радянського службовця, артистки цирку Марусі, її прагнення простого людського щастя в екстремальних умовах сталінських репресій.
    У повісті «Світ такий гарний», написаній за кордоном, читачам розкривається картина рідного краю Гайворонського — це доля простих людей невеликого селища Кіндратівка над Торцем і в Слов'янському курорті, відомому на увесь Донбас. Рідний край письменник не забуває до свого останнього подиху.
    У закордонний період своєї творчості звертався В. Гайворонський і до теми життя українців у Сполучених Штатах. Зокрема, у цих творах розвинувся талант письменника як гумориста. Так, в оповіданні «Двоє друзів і містер Піт» показана комічна ситуація, в яку потрапили два емігранти з України Яків Куценко і його друг Гаррі Брус, до еміграції — Грицько Брусниця. Уявлення про капіталіста, сформовані у комуністичному суспільстві, виявились непридатними для оцінок американської дійсності. Герой з оповідання «Сенсація знічев'я» Василь теж потрапляє в смішну історію на американській землі, де його хоча й зустріли привітно, все ж не розуміють української сентиментальності і кепкують з нього.
    ...Далеко, аж за Тихим океаном, в американській землі, покоїться прах нашого земляка Василя Гайворонського, якому не пощастило побачити вільну, оновлювану Україну. Та вже летить у наш край його талановите слово, сповнене любові до рідної землі й віри у людське щастя.

    Моє перше враження від Нью-Йорку було таке, ніби опинився на величезному залізничному двірці, де безліч людей поспішає, квапиться, метушиться, щоб не запізнитися до свого потягу, що ось-ось має рушати.
    Я сновигаю серед тих пойнятих поспіхом людей, намагаючись нікому не заважати, й уникаю випадкових поштовхи та штовханів. Адже їхати мені нікуди, ніхто й ніде мене ні чекає, і гірше, я взагалі тут зайвий, мов стовп, навіщось поставлений посеред рухливої вулиці.
Але спостерігачем мені довго бути не довелось. Треба ж якось влаштуватись, шукати собі працю. І розпочались перегонові вправи. Мені вже здавалось, що всі мешканці цього міста спеціально умовились скрізь мене випередити.
    Знайти в Нью-Йорку роботу наприкінці 1949 року, коли пароплав за пароплавом висипав на берег живий вантаж недавніх одержувачів таборової юшки, справа була надто складна.
    Від своїх нових колег я набув певних інформацій, як шукати роботу, і користуючись ними, уже не мусив співати «Піду та сяду в зеленому саду, чи не прийде щаслива доля та до мене на пораду». Щоранку, ще затемна, купував три газети — (німецьку, польську та російську — виписував з них деякі адреси і негайно вирушав у дорогу.
    Але скрізь з'являвся в свинячий голос.
    Лише в одному місці синиця була затріпотіла в моїй жмені. Німецька газета повідомляла, що ковбасня герра Шварца потребує вантажника, помивача начиння, прибиральника, тобто майстра на всі руки. І серце моє сказазало мені, що працю я вже маю.
    Упевненість приторочує людині крила. За якусь годину я вже був біля дверей ковбасні й натиснув ґудзика. До мене вийшов справжнісінький німець, огрядний, червонопикий, самовпененний і усміхнений, ніби щойно імпортований з Баварії. Це був власник ковбасні герр Шварц.             Відрекомендувавшися, він навіть простягнув до мене коротеньку руку, щоб я потиснув його пухкі пальці, оздоблені колекцією перстнів.
    - Мені дуже приємно бачити щасливу людину, — приязно, з усмішкою мовив герр Шварц.
    - Так, — погодився я. Знайти роботу, не знаючи англійської мови, це дійсно щастя.
    - Я не це маю на думці, — казав німець. — У жидів число 18 вважається щасливим числом. І ви прийшли до мене не десятим, а саме вісімнадцятим. Отже це факт незаперечний, що людина ви щаслива. Відносно ж місця праці то з жалем мушу сказати, що воно вже зайняте. Я взяв третього. Та ви не журіться. З вашим щастям ви дасте собі раду.
    Я подякував німцеві за його доброзичливість і пішов собі шукати щастя деінде.
    Жидівське повір'я мене не завело. Того ж таки дня я одержав від мого давнього й близького приятеля Апполона Т. листа з грішми. Апполон писав, щоб я не відтоптував у Нью-Йорку людям мозолі на ногах, а їхав до нього. Жив він в Америці, порівнюючи зі мною, давно, не менш як півроку, і тепер десь у Пенсильванії, за Геттисбургом, у фермера-садівника обрізає на деревах зайве гілля.
    І наступного ранку я вже їхав автобусом. Мій багаж складався з цератової торбинки, що їх давали на пароплаві користатись у скрутні моменти мирської хвороби. Раніше тією торбинкою скористатися мені не довелося, і тепер вона мені служила харчовим супутником. Я напхав у неї, скільки влізло хліба, сала і дві цибулини. 3 таким запасом поживного харчу можна б вирушати і в подорож навколо світа. Пополудні я прибув до Геттисбургу, цього загальновідомого містечка, де під час громадянської війни вирішувалась доля Північної Америки. Гарне містечко, чепурне, чисте, мов несправжнє, ніби бачиш його на сцені, як декорацію до вистави історичної німецької драми.
    Але мене не надто цікавило містечко, де колись на його вулицях і околицях вирішувалась доля держави, а цікавила мене власна доля. Як же мені дістатися до тієї Ортанни, де живе Аполлон? До неї яких десяток миль, а сполучення автобусового нема. Доведеться мандрувати пішки.
    Мені нагодився старенький листоноша в блакитній уніформі. Збоку у нього величезіна шкіряна торба.
    - Де є  Ортанна? — запитав я англійською мовою, раніше подивившись у список заздалегідь приготованих найконечніших речень.
Поштар витягнув з кишені окуляри, осідлав ними ніс і глянув на мене.
    — Ортанна, Ортанна, — казав я, думаючи, що старий не зрозумів мене.
    Але поштар не квапився розбалакуватись. Його, мабуть, цікавив мій екзотичний вигляд. Одягнений був я в усе, хоч і пошите в Америці, проте, не американцем, а мешканцем таборів, за якимсь фантастичним взірцем, і уподібнивсь я, завдяки одягові, трохи цирковому клоуну, трохи довічному в'язневі й цілком хворому, що втік із божевільні.
    Намилувавшись моїм одягом поштар заховав окуляри, закинув за плечі торбу і сказав, щоб я йшов з ним. Він вивів мене в поле і почав тлумачити всіма приступними й можливими способами, як і де знайти Ортанну. Я мав іти просто дорогою яких п'ять миль, а потім з правого боку, зразу за фермою, побачу відгалуження дороги й таблицю з написом «Ортанна». Ота бічна дорога й доведе мене, куди мені треба. Чи я добре зрозумів його? Так, цілком добре.
    Але поштар не йняв мені віри, розповів усе спочатку, а в додаток хворостиною намалював на землі мапу, зазначивши, де стоять ферми, що я їх минатиму, і яка відстань між орієнтовними пунктами.
    Переконавшись, що він зробив усе можливе, поштар побажав мені на все краще. Проводжав він мене таким поглядом, ніби мені було три роки і я мав перейти вузькою кладкою вируючу річку.
    Я йшов берегом асфальтової дороги, що простягнулась через невисокі горби. Авта несподівано виникали й поквапно зникали. Навколо мене осінні кольори, — сірі, жовті, червоні, багряні. — ніби тут ще й досі жовтень місяць, хоч календар запевняв, що завтра розпочинається 1950-й рік.
    А в Америці погода нехтувала календарем. Навіть квітка якась намагалася милуватись світом Божим, показувала своє голубеньке личко з-під пучка трави.
    Я зійшов з дороги й побрів бур'янами, щоб краще приглядатись до тутешньої землі й того всього, що на ній росте. Я пізнавав пожовклі стебла лободи, петрового батога, молочаю, заплутався в ожині, ще зеленів спориш та мишій. Мені хотілося знайти кущ полину або деревію, потерти в руці й понюхати. Я вже почав був поринати у спогади.
    Раптом чую чийсь голос. Скраю дороги стоїть авто, а біля нього жінка махає рукою, закликаючи мене. Нічого не розуміючи. підходжу. Жінка стара, худа, але нафарбована, як лялечка. На голові у неї синій капелюшок з оберемком штучних ромашок.
    Мило усміхаючись, бабуся відчинила двері авта й запросила мене сідати. Я сторопів й позадкував від неї. Бабця намагалася щось довести мені, та я вже не слухав її, а шамротів бур'янами. Рожеве бабусине авто пурхнуло й зникло за горбом. І знову зупинилось біля мене інше, з черпаним дахом. Тепер мене вже запрошувала сідати в авто приваблива чорнява молодиця без найменших ознак парфуми на її свіжому обличчі. І від цієї я відмахнувся рукою.
    Запрошував мене і священник у чорному вбранні з білим на шиї ковнірцем, і двоє замурзаних хлопців, що певно повертались з роботи додому, і худенька, як скіпочка, жіночка з чотирма малими дітьми. Така увага до подорожнього немало мене дивувала. Хоч пізніше з'ясувалося, що той самий поштар, вболіваючи за мою безпорадність, у місті зупиняв авта і просив людей забрати мене й відвезти до Ортанни. Але я цього не знав. Я вважав, що це прояв милосердя до людини, яка не має авта. І боявся, бо хто зна куди мене можуть завезти. Краще вже пішки.
    А щоб не надавати людям зайвого клопоту зупинятись, я перейшов на лівий берег дороги й простував то ріллею, то стернею, то бур'янами., Гонів за кілька попереду виникла сподівана ферма. І від тієї ферми мені назустріч, гавкаючи, чвалала зграя собак.
Це непереливки. З такою звіриною свого часу я мав неприємне знайомство в Дагестані. Там біля овечої кошари угледів мене собацюра з теля завбільшки, і навіть ні разу не гавкнувши, з усього розгону плигнув на мене. і я опинився на землі, як підкошений. Ще б мить і той собацюра витягнув би з мене душу спритніше, ніж злодій витягнув з чужої кишені гаманця. На моє щастя, почувши мій несамовитий вереск, із хижки вискочив горянин, щось крикнув і собака мусив залишити мою душу на старому місці.
    А тепер виникла можливість недокінчену дагестанським собакою справу доконати його американським колегам.
Дивлячись на собак, що до мене наближались, я об щось зашпортався і ледве не впав. Зачепився за уламок жердини, яким і не загаявся озброїтись. Собаки оточили мене, але тримались обачно і дружньо гавкали.
    Порівнявшись з фермою, я побачив усю родину, що вишикувалась на ґанку. Родина, нівроку, чималенька, душ із ДЕСЯТИ. Я зняв з голови кепку і привітався. Але мені відповіла лише маленька руденька дівчинка, кинувши в мене яблуко, при чому так влучно, що воно само потрапило в мою ліву руку. Я подякував дівчинці і почав те яблуко їсти.
    Не покинули мене собаки й за фермою, вели мене в ескорті, мабуть, самі шкодуючи, що взяли на себе такий клопітливий обов'язок, аж поки їм на зміну не з'явились інші, з сусідньої ферми. Тоді супроводжувачі зраділо подалися додому, а нові напосіли на мене.
Так одна зграя передавала іншій, аж поки я не доплентався до розгалуження доріг. На розі стоїть обора, а в оборі з два десятки "корів, усі руді, безрогі й сумні, позвішували голови, не рухаються, як покам'яніли  Такого жалобного настрою мені не доводилось бачити.
Одна корова таки підійшла до мене й, простромивши голову поміж жердини, лизнула мою цератову торбинку. І тоді я побачив, що в корови, нарівні із шкірою, недавно, мабуть, сьогодні, позрізувано роги, і кров, шо лилася з ран, позапікалася на шерсті, взялася коржем.
Я витяг із торби шматочок хліба й підніс корові до губ. Вона понюхала, але їсти не схотіла. Щоб якось розважити тварину, я сказав їй:
    — Звичайно, корівко, тобі, як і твоїм оцим посестрам, болить. І біль твій, як я розумію, подвійний. Крім фізичного й страждання, ти зазнала й моральних болів за знівечену красу твою. Твоє становище не краще, як ще у молодої, але посивілої жінки. Але жінка може заховати свій недолік під перукою. Ти ж лисою залишишся назавжди. Нема ради, така ваша коров'яча доля. Єдине, чим можеш себе потішити, це те, що люди до людей ще жорстокіше ставляться, ніж до вас. Мабуть, Бог не дав людям рогів лише тому, що вони однаково їх один одному позбивали б. Ця утіха хоч і мала, одначе втіха...
    Моїй слухачці, мабуть, промова моя не сподобалась, відвернулась до мене хвостом.
Тепер довелось мені йти вниз, по боках дороги сади, Ліс, знову сади. а попереду височіють гори. І тут ферми трапляються, але без собак. Зате мене голосно і одностайно привітали улюлюканням сотні індиків, замкнених у дротянім палаці. Напевне, їм кортіло побалакати зі мною.
Але мені не до балачок Сонце вже низенько, незабаром заховається за гору, а чужинцеві вештатись уночі чужими степами не випадає.
    Довелось мені зазнати і свинячої напасти. Я йшов ущелиною між горбв, або невеликих гір. Ліве узгір'я поросло лісом, а праве голе, витоптане худобою. Це надто зручне пасовище відгороджене від дороги густо переплетеним колючим дротом. Аж бачу, з гори просто на мене щодуху біжить стадо рябих свиней. Здавалося, що вони не зважатимуть на загорожу, кинуться на неї, і дроти порвуться, як павутина. Добігши, одначе свині рахувались з властивістю колючого дроту. Добігши до загорожі, заюшені, ікласті, несамовито хрюкаючи, вони дивились на мене маленькими злими оченятами. Дагестанські вепри, що живуть в очеретах на північ від Махач-Кали, нічим не відрізнялися від цих ніби свійських тварин. У мене ніколи не виникало бажиння здибатись сам-на-сам із вепром. Я б з приємністю уникнув побачення і з тими здичавілими свиньми. Та куди дінешся! І я йду дорогою, а свині попри мене хропуть, рохкають, верещать і не ізводять з мене лютих поглядів. Я вже думав, що мені доведеться ввійти в Ортанну з почесним супроводом свиней. Але фермер запобіг і таку можливість, спорудивши на кінці своєї власності також поперечну загорожу. І свині, опинившися в колючому кутку, вигукували мені вслід побажання, що походили не з пельок, а з самого пекла.
Міжгір'я вже позаду, переді мною долина, куди оком не кинеш — сади й сади. а серед садів містечко з кількадесяти хат і гостра, без хреста, церква. По той бік містечка круті, порослі лісом гори, за тими горами щойно заховалось сонце зразу ж повиповзали зі своїх криївок присмерки, швидко почало сутеніти.
    Та я вже в Ортанні, скорше подібний на німецьке курортне містечко ніж на робітничу оселю багатого фермера. Будинки вишукано пишні, асфальтові хідники, просторо, чисто.
    Мене зустріла ватага хлопчаків і, щось пояснюючи, кудись повела. А люди повиходили з будинків і мовчки на мене дивилися.
Хлопчаки довели мене до одного будинку й зупинились зразу ж з того будинку вибігла вся родина моїх земляків. Як і належиться, обійми, вітання, і зволожені очі. Дивлюсь я на своїх друзів і не пізнаю їх, якісь вони не такі, як були, посвіжили, помолодшали, зникли з їхніх облич непевність та заклопотаність, нічого вже не залишилось таборянського, вони вже відчували себе людьми, вільними й незалежними.
    - Радію за вас, друзі мої! — з пафосом сказав я.
    - А я турбуюся за вас, Василю, — без найменшої ознаки пафосу, навіть з іроінією, відповідала мені пані Ірена, Апполонова дружина. — За ваше майбутнє турбуюсь.
    - А то ж чому? — запитав я, знаючи вдачу цієї жіночки, щедрої на дотеп.
    - Не встигли на американську землю ступити, а вже вчинили веремію на весь повіт.
    - Спокійніших за мене американська земля ще, мабуть, не носила нікого.
    - Еге ж, справжнісіньке двохметрове дитинча. Де ж воно бачено, щоб в Америці хтось мандрував пішки! Тут за два бльоки до крамниці їздять автом. А головне, ще й відмовляється, щоб його підвезли люди, воліє брести бур'янами. Піднімає камінчики, рве травичку, дратує собак, розмовляє з коровами, із свиньми і без кінця щось витягає й торби й жує. Навіть яблуко, що кинула в нього дівчинка, згриз. І за зайцем гнався, і якби догнав, то певно і його б ізжер. Чи може це все неправда, мої вигадки?
    - Це, все правда, пані Ірено, так воно й було. І я шкодую, що не зупинявся на розмову з балакучими індиками. Але звідки вам про це відомо?
    - Мені? Якби ж то лише мені.  Кожен фермер, кожен мешканець нашого повіту знає. Півдня всі телефони були зайняті розмовами про вас. І знаєте за кого вас сприйняли? За європейця? Азіята? Ні! Щонайменше за марсиянина, що випав або висів з повітряного корабля. До нас чутка про дивовижного мандрівника дійшла найпізніше. І я зразу сказала Аполлонові, що то ніякий планетний мандрівник, а наш Василь. Аполлон хотів був податись вам на зустріч, та його розрадила Хай усе доходить само собою логічного кінця
    - І дійшло, — сказав я, щоб якось приховати свою збентеженість.
    - Ще ні, заперечила пані Ірена. — Про дивного мандрівника вже повідомили редакцію столичної газети в Гаррісбургу. І можна сподіватись, що ось-ось приїде її представник, щоб на власні очі споглянути на чудисько. Тож не гаймо часу й ходімо вечеряти
    І вневдовзі ми вже сиділи за столом, їли й пили, і наша трапеза, щедро оздоблена розмовами, мабуть тягнулася б до півночі. Але нам перешкодив репортер газети. Маленький, жвавий, хоч уже й немолодий, він в одну мить зорієнтувався, де він є і з ким має справу. Оноре Бальзак колись сказав, що властивість почувати себе всюди, як у себе вдома, притаманна лише королям, повіям і злодіям. А дивлячись на цього меткого газетяра, мимоволі хотілось додати до тих зазначених осіб ще й репортерів. Він зразу ж нас усіх погнав у другу кімнату, розставив під ялинкою й сфотографував. Потім посадовив мене за стіл і почав інтерв'ю.
    — Чи подобається вам Америка? — було його перше, стандартне й обов'язкове питання.
    — Мені подобається скрізь, де я буваю вперше. Навіть свого часу потрапивши в совєтську в'язницю, я забув про своє скрутне становище, а уважно придивлявся до людей, до обставин, в яких животіють в'язні, поводився, як екскурсант. Хоч пізніше вже було не до спостережень. А тут, в Америці, на мене летять враження, як нетля на вогонь, або вірніше, я влипаю у враження, як муха в мед. Тож Америка мені дуже подобається.
    Перекладати мою тираду мала пані Ірена, як кращий у хаті знавець англійської мови. І пані Ірена подивилась на мене знищуючим поглядом, мовляв, що ти, чоловіче, натеревенив. А тоді до репортера!
    — Містер Василь каже, що Америка йому подобається.
    — Добре! — сказав репортер і його олівець блискавично списав майже цілу сторінку бльокноту.
    - Що вас найбільше вразило в Америці? — знову звернувся до мене репортер.
    - Мене найбільше вразило тут те, що мої друзі, Аполлон та Ірена швидко молодшають, а діти їхні, Таня і Сергій ростуть як на дріжджах. Якщо цей процес не припиниться, то незабаром всі вони зрівняються віком і тоді ніхто не розбере, хто з них діти, а хто батьки.
    Пані Ірена трохи змінила мою відповідь. Вона сказала:
    — Містер Василь вражений тим, що всі люди виглядають молодшими й здоровими.
І   репортер списав ще одну сторінку бльокноту, а потім зірвався із стільця й накинувся на телефон. Він викликав редакцію газети, із швидкістю скоростріла прокричав, що це сенсаційний матеріал і потребує цілу сторінку.
    — Розповідайте про своє життя, — запропонував мені репортер, зарезервувавши собі місце в газеті.
    І тут ми зіткнулися з поважною перешкодою. Пані Ірена хоч і знала англійську мову, але в межах спитати — відповісти. На більше вона була ще не спроможною. Адоллон також. Що ж робити.
    Але репортер довго не надумувався.
    - Їдемте! - схопився він на ноги. - Їдемте до Гаррісбургу. Там у нас у друкарні є німець. Він буде перекладати. Діти можуть залишатись дома, а всі інші поїхали.
    Мені вже за цілий день було досить пригод та вражень, я почувався змученим і мріяв про постіль, тому кудись їхати категорично відмовився. Не вабила подорож і пані Ірену. Але Аполлон відкараскатись від репортера не зміг, і вони поїхали вдвох.
    Привезли Аполлона з Гаррісбургу попівночі, а ранком ми вже мали новорічну газету з великим нашим фотом під ялинкою і довжелезним дописом, присвяченим моїй особі. Принаймі прізвище в дописі згадувалось моє. Дещо з написаного відповідало правді, оскільки та правда не шкодила репортеровій фантазії. На фарби й витівки не поскупився. Читачі, напевне, з цікавістю сприйняли сенсаційний матеріал.
А кілька день по тому моя особа вже не цікавила й допитливих ортанських хлопчаків. З новими днями приходили й нові сенсації, без яких жити надто нудно, чи й простої не можна.

    Після дзвінка на сніданок Яків Куценко непоквапно помив руки, старанно витер їх поруділим від іржі рушником, взяв із шафи паперову торбину з харчами і попрямував до вихідних дверей. У просторому відділі фабрики вже не було нікого. Робітники повиходили снідати надвір, на свіже повітря. Яків залишав приміщення останнім.
    Надворі він на мить осліпнув. Увесь світ залито сяйвом, і кожна річ і кожна істота випромінювала світло, ніби від неба, до землі, і сама земля злилися в єдине світло.
    Та поволі очі призвичаїлися до цього літнього яскравого сяяння і Яків побачив робітників, що сиділи в затінку під стіною розкиданих, оброслих бур'янами, старих точильних каменях.
Яків пішов далі до стрімкого потічка, що весело журкотів у глибокому рові, перетинаючи напівпросторе, все в бур'янах подвір'я. Над крутим берегом сидів Яковів друг Гаррі Брус, він в одній руці тримав кусок ковбаси, а другою кидав у воду камінці.
— Що там поціляєш? — жартома запитав Яків. — Може рака побачив?
— Якого рака, — подратовано відповів Гаррі Брус — Сома побачив..
— Сомів тут нема, — сідаючи побіч друга, казав Яків – Соми люблять тиху й глибоку воду. А форелі тут можуть бути. Хоч досі я, крім жаб, тут не бачив нічого.
— А я набачив сома! — підкреслено мовив Гаррі Брус.— справжнісінький сом? Думаю, що й ти вже на нього звернув увагу. Я кажу про отого дідугана з цапиною борідкою, що працює в машинному відділі, про містера Піта, як його всі називають.
    Яків тепер зрозумів усе. Починалась знайома історія.
— Так, я бачив того дідка. Симпатичний дідусь, — спокійно, навіть з деякого байдужістю відповів Яків.
— Симпатичний! — процідив крізь зуби Гаррі Брус. — дивуюся, що в такій мірі люди можуть хорувати на курячу сліпоту.
— А я тобі кажу, Гаррі, що цього разу ти помилився. Містер Піт не той за кого ти сприймаєш.
— Не той? То я помиляюся? — схопившися на ноги тонким, проиизливим голосом кричав Гаррі Брус. А я тобі доведу, що містер Піт — справжній комуніст.
— Доводь — погодився Яків.
    Гаррі Брус схопив камінь і пожбурив його поперед себе з такою силою, що він потрапив не в воду, а на протилежний берег. І вже спокійніше сказав:
— Що тут доводити? Цьому дідуганові сімдесят років, не менше. Інші американці у його віці мають власні хати, гроші у банку, одержують від держави старечу пенсію і живуть собі, як належиться жити старим людям, в достатку, спокійно, не думаючи про завтрашній день. А цей, за вибаченням, містер Піт, напевно усе життя пиячив, грав у карти, ледарював, роботи уникав, покладав надію, що їхня партія, за прикладом російської, захопить в Америці владу до своїх рук, і тоді буде все твоє — моїм, настане для комуністів справжній соціалізм. А час робив своє діло, не зчувся містер Піт, як і постарів почала з нього сипатися порохня. А за пазухою ні цента, ні гроша, голий, мов бубон. Їсти—пити треба, за квартиру платити треба, а ледарям пенсію дають куценьку. То нічого іншого не залишилося, як гнути біля верстату свою стару спину й клясти свою країну, свій уряд і з заздрістю дивитися на схід, де люди блаженствують. Я їх цих волоцюг, знаю добре.
    Яків дав можливість висловитися своєму другові досхочу. А як, нарешті, Гаррі Брус замовкнув, запитав його:
— І це всі твої доводи?
— А тобі й цього мало?
— Де там малої Аж забагато! Говорити вмієш ти, Гаррі та чомусь не любиш фактів. Усе, що ти казав — тільки твоя уява та припущення.
— Мені припускати нема чого, - упевнено мовив Гаррі — Усі вони, комуністи, подібні одне до одного, як близня та. Комуніста я пізнаю з очей, як скажену собаку з хвоста.
— У цьому твоя правда. — погоджувався Яків. — Але містер Піт до комуністів не належить. Те, що він і досі працює пояснювати можна всіляко.  Уяви собі, Гаррі, що містера Піта є. дружина і вона хворіє уже багато років. Усі їхні заощадження забрали лікарі та шпиталі. Старечої пенсії містерові Пітові не вистачає. А він ще дебелий, працювати може, то й працює. Хіба ж мало є такого, що напосяде на людину, і не відчепишся від халепи до самої смерті. Однак, запевнюю тебе, містер Піт — людина чесна. Як що хочеш, то я доведу це не якимись вигадками, а фактами.
— Ти? Фактами? — від здивування схопився на ноги Гаррі Брус.
    Їхня жвава розмова привертала до себе увагу інших робітників. Могли подумати, що друзі розсварилися. Та саме настирливо задзеленчав дзвінок, запрошував до праці. Робітники попідводились і спроквола зникали в розчинених дверях, що здавалися темною щілиною, котрою можна дістатися в самісіньке пекло.
    Незабаром у фабриці залопотіли паси, загули мотори. Повищала сталь і загупали пневматичні молоти з такою силою, що здригалася під ногами земля.
    Саме на цих молотах і працювали друзі: маленький, щупленький. запальний Гаррі Брус і кремезний, але вайлуватий, з пишною сивою до остатньої волосини чуприною Яків Куценко. Якби не зраджувала чимала лисина на Гаррі Брусовій голові, то його могли б вважати за Якового сина.
    На цій фабриці, що продукувала різних розмірів і форм терпуги та рашпилі, друзі працювали вже третій тиждень, час достатній, щоб придивитися до обставин і людей. Нічого тут друзів не захоплювало. Фабричка була вже досить старенька, як і все устаткування. Здавалося, від кожної машини, від кожної речі тхнуло минулим сторіччям, навіть від руду, що понакопичувалося скрізь по кутках.
Складалося враження, що ця фабрика взагалі не мала господаря. Але господар був — містер Сміт, на диво молодий, рухливий і рудий, і як пес. Ніколи він у конторі не сидів, а, заклавши руки за спину, з байдужістю вуличного гуляки проходжувався з кінця в кінець будівлі, на короткий час зникаючи з очей, щоб так само перейтися в іншій половині фабрики, де стояли десятки різних машин, що на них довершувались остаточно процеси виготовлення продукції. Містер Сміт розмовляти не любив. За два з чимось тижні своєі праці на фабриці друзі чули від інших робітників, що й за цей короткий час уже звільнив з праці кількох працівників, закидаючи їм ледарство. Неробства тут не терпіли. Та це друзів не турбувало.
За три роки свого перебування в Америці друзі встигли змінити вже кілька фабрик, їх звільняли, а Яків Куценко казав відвертіше — виганяли. І все через того малого й прискіптуватого Гаррі Бруса.
    Доля звела їх докупи ще в Європі, в совєтському репатріаційному таборі. Забрали їх від фермерів, де працювали як остівці*.  Обидвох привезли до табору того самого дня і приділили в бараці до тієї самої кімнати. Раніше вони ніколи й ніде не бачились. Яків Куценко збагнув, куди він потрапив і, уявивши своє майбутнє, занепав духом, щоб за якийсь час бути знищеним. У тому сумніву не мав.
І тоді, як Яків Куценко від думок доходив до розпуки, до нього підсідав меткий, на хлопчика подібний Грицько Брусниця, теперішній Гаррі Брус. Насправді він і тоді не був такий молодий, тридцятьох років, Яковів одноліток Багато розмовляти тоді вони не могли. Від донощиків у таборі кишіло. Вислуговувалися перед репатріаційним начальством. Тих, кого визнавали за небезпечного ворога, там же, в таборі, й стріляли. Доводилося бути обачним. Та Грицько небагатьма словами зумів вкласти у Якову душу вогник надії на спасіння утечею. Грицько мав на втечу свій план, правда, химерний, неможливий до здійснення. Але у Якова нічого іншого не залишилося, як погодитися на ризик — або пан, або пропав.
    Грицько з неможливого зробив можливе: утекти вони змогли. З того часу не розлучалися. Разом опинилися і в Америці. Знахідкою було те, що вони обоє на курсах децістів* сяк-так навчилися працювати на токарних верстатах.
Усе розпочиналося якнайкраще. Друзі вже мали гроші, наймали умебльовану квартиру, нічого їм не бракувало. Яків, повернувшись з праці, часом любив полежати в ліжку, переглядаючи газети, часом плентався до клюбу, щоб випити пива й почути щось новеньке.
    Якийсь час не відставав від нього і Гаррі Брус. Так, Гаррі Брус! Потрапивши до Америки, він зразу ж зметикував, що його ім'я і прізвище в цій країні треба змінити. Кожен, хто хотів звернутися до нього, мекав, як баран перед новими ворітьми. І він пішов на поступки. Намовляв і Якова змінити свою вивіску, але Яків не поступався. Йому байдуже, як вимовлятимуть його ім'я чи прізвище, то їхня справа американців. Якби він погодився на заміну, то тоді б у нього вже нічого не залишилося свого. Сам собі був би чужий.
На цю тему вони довго не сперечалися. У них виникло поважніше питання.

* * Остівці —.люди зі сходу (прим укладача)
* * Децісти — переміщені особи (прим укладача).
 

    За якийсь час Гаррі Брус не став триматися Якова, вечорами йшов кудись сам. Яків нишком думав, що знайшов собі милу його серцеві дівчину, чи хоч якусь вдовичку, бо парубок з нього був застарений та ще лисий.
    Згодом усе з'ясувалося, як Гаррі Брус повернувся з чергової прогульки додому в досить непривабливому вигляді; одне око не бачило зовсім, синій, як печійка. Якового друга побили комуністи. Гаррі дізнався, що недалеко від їхнього місця мешкання є невеликий парк, де збираються комуністи цілими днями там дискутують над різними політичними питанннями, прославляючи при кожній нагоді вождя трудящих усього світу товариша Сталіна, обізнані люди попереджували Гаррі: якщо він й наважиться показатися у тому кодлі, то щоб там мовчав, інакше може дійти до найгіршого Такі випадки вже траплялись, але билися тоді свої,  не маючи інших ваговитих аргументів у дискусії. А з децістами там взагалі не дискутуватимуть, бо це їхні найзапекліші вороги.
    Гаррі пішов до того парку, але не мовчав, розповідав натовпові, що складався переважно з українців, про життя під совєтами* до війни, і про те, як совєти воювали, й чому вони остаточно не згинули.
Його побили так, що тиждень не міг працювати, відлежав у ліжку.
    Ця прикрість не відвадила Гаррі від зустрічів з комуністами. Якову нічего іншого не залишилося, як узяти під свою охорону заповзятого Гаррі; самого нікуди не пускав, ходив ділком за ним, часом доводилося бути посередником, розбороняв, щоб потім якомога швидше зникати від поліції. ЯКІВ не був прихильником бійок, ніколи сам не розпочинав розмахувати кулаками, а як його до того спонукували, тоді бив кожного, хто нагоджувався.
    Усе було б гаразд, якби політичні дискусії відбувалися тільки в парку. Гаррі знайшов Сталінових прихильників і на фабриці; у суперечці знову дійшло до бійки. Кінчилося тим, що обидвох супротивників, а з ними і Якова Куценка, як активного арбітра, з роботи нагнали. Щось подібне сталося й на іншій фабриці.
    Після другого звільнення довгий час не могли знайти роботи майже місяць никали від фабрики до фабрики, поки, урешті, не влаштувалися в сусідньому місті, на допотопній фабриці.
    Яка б вона не була, ця фабричка, оданаче і тут втрачати роботу Якову ніяк не хотілося. А до того може дійти. Цього разу Гаррі Брус знайшов собі на спірку досить невдалу особу, тиху, стареньку людину, що викликала підозру тільки тому, що й досі працює. Яків Куценко не міг залишатися пасивним спостерігачем. Він перебрав ініціятиву до своїх рук.

 * Життя під сонетами — життя в Радянському Союзі (прим.упоряд).

    На перешкоді стояло те, що Яків знав англійську мову поганенько. Це заважало як слід розмовляти з робітниками. Проте він запитав декого що воно за дідок, отой містер Піт. У відповідь один робітник без слів покрутив біля скроні пальцем, ніби хотів сказати, що у дідка не всі дома. Інший робітник пробелькотів щось невиразне, либонь, не бажаючи розмовляти.
    Тоді Яків вирішив піти навпрошки, порозмовляти з містером Пітом безпосередньо, як людина з людиною, звичайно, наскільки дозволятиме знання мови. Брати собі за перекладача Гаррі Бруса не хотілося; він, завдяки своєму упередженому ставленню до дідуся, може товариську розмову перетворити на тендеційний допит і тим самим образити людину.
Йдучи ранком на роботу, Яків попередив друга:
— Сьогодні я спробую відверто побалакати з містером Пітом. Думаю, що краще буде, як ми розмовлятимемо без сторонніх свідків. У таких випадках розмови бувають завжди відвертіші.
— А хто ж буде за перекладача? — запитав Гаррі.
— Обійдусь без перекладачів.
— Цікаво буде подивитись на ту комедію. Здалека стежитиму за вами. Боюсь, що руками розмахуватимеш, як вітряк крильми.
— То мені знайомий спосіб. Я руками розмовляв в Німеччині аж два роки. І нічого, руки не повикручувались.
     У сніданок Яків пішов до машинового відділу. За ним поплентався і Гаррі.
Містер Піт залишався біля свого верстату. Тут же стояв стіл, зроблений із старих скринь, і стілець з розхитаними ніжками — на ньому обережно, міцно впираючись ногами в підлогу, сидів містер Піт. Крім нього у відділі снідало ще кілька робітників, теж люди літні, яких сонце не дуже вабило до себе. Решта були надворі.
    Гаррі Брус зупинився далеченько від містера Піта, удавав, що уважно розглядає верстат. Насправді ж стежив за своїм другом.
Яків підійшов до містера Піта й привітався з ним. Старий відповів на привітання й продовжував їсти.
    Вибачившися, Яків спитав, чи не міг би містер Піт відповісти на деякі його питання?
Старий повільно підвів голову, уважно подивився на Якова, і щось поміркувавши, підвівся.
- Я готовий задовольнити ваше прохання, — промовив він.
- Слухаю вас.
  - Скажіть, містере Піте, що вас примушує працювати?
 -  Старість, сер!
 - Старість чи бідність?
- Старість, сер! — повторив містер Піт. Його банькуваті приховані окулярами очі, здавалося, ще побільшали. — у цьому нема нічого дивного.     Стара людина, якщо не хоче вмирати, то повинна працювати. А я хочу жити. Інша справа, чи є в цьому якась доцільність? Однаково доведеться помирати. Та я не з квапливих.
    Яків дотепу не зрозумів, він схопив тільки зміст відповіді.
 - 0-кей, містере Піте, — питав далі Яків. — А скажіть, ви дружину маєте?
     Дідусь не міг збагнути, чому в цього чужинця виникають такі несподівані питання, але відповідав:
 - Ні, сер. Я вдівець.
 - Розумію. Зле без дружини жити, — по-своєму поспівчував старому Яків — А хату ви маєте?
 - Так, сер.
      - А гроші маєте?
  На це питання старий з відповіддю трохи затримався.
 - А ви, мабуть, грошей потребуєте, — пильно придивляючись до наївного чужинця, запитав містер Піт.
 - О, ні, містере Піте, — зрозумів Яків, чому старий зам'явся. — Ми з другом думаємо, що ви людина бідна, і хочемо допомогти вам.
 - Дуже вам вдячний хлопці, — одразу повеселішав старий і поплескав Якова по плечу, а до Гаррі Бруса, що стояв уже зовсім близенько від розмовців, привітно кивнув головою. - Я гроші маю. А за ваш добрий намір щиро вдячний вам.
 - Гарна ви людина, містере Піте, — розчулившися мовив Яків.     - Гарні й ви, хлопці І простягнув до Якова руку. Цим приязним ручканням вони заключили розмову.
     Яків був певний, що Гаррі Брус уважно прислухався і тепер визнає свою помилку й угамується. Але Гаррі Брус                                                        чомусь йому руки тремтіли, не міг рівно покласти на ковадло розпечений набіло кусок сталі: молот розплескував кінці або короткими, або дуже довгими. За ці дрібні невдачі Гаррі зичив містерові Пітові все, що завгодно, але нічого доброго.
Яків спостерігав за своїм другом, і йому зробилося легко на душі.
А як ішли додому, Гаррі Брус, ніби між іншим сказав:
— Той містер Піт — дивак якийсь. Я йому про горох, а він мені про капусту... Яків лише задоволене посміхнувся.
Наступного ранку, коли друзі розігрівали в горні першу партію кусків сталі, не встигши ні разу грюкнути молотом, до них підійшов містер Сміт і покивав до Гаррі Бруса пальцем:
— Прошу зайти до канцелярії.
А тоді повернувся до Якова Куценка:
— Ви також...
Друзі збентежились і запитливо переглянулися.
— Я нічого не розумію, казав поглядом карих очей своїх Гаррі Брус.
— А я починаю розуміти, — відповіли сірі очі Якова. Ти щось накоїв, а мені не признався.
    Вимкнувши газ із горен, друзі пішли слідком за містером Смітом.
В канцелярії містер Сміт зі стриманою ввічливістю запросив робітників сісти, а сам витягнув з шухляди бюрка сигару й довго її припалював.     Секретарка завзято цокотіла на машинці. З фабрики линуло монотонне гудіння машин і верещання сталі на точилах.
— Добре, хлопці, — пихкнувши димом, спроквола мовив містер Сміт. — Одно з ваших бажань ми задовольняємо: ми добавили вам по десять центів на годину. Але перевести вас на токарські верстати зараз не можемо — нема місць. Проте, при першій можливості переведемо.
Друзі і зраділи такому поверненню справи, і разом з тим недоумковато дивились один на одного.
— Дякуємо вам, — першим здогадався сказати Гаррі Брус.
— Дуже вам вдячні, — мов луна відгукнувся Яків Куценко.
— Гаразд, хлопці, — жуючи кінець сигари, мовив містер Сміт — Я не прошу вас, щоб ви любили мене. Ваші почуття мене не обходять. Але я категорично від вас вимагаю, щоб ви ні з якими скаргами чи проханнями до містера Керсона більше не вдавалися.
— Ми ніякого містера Керсона не знаємо! — рішуче заявив Гаррі Брус.
— Ми не знаємо його, — ствердив і Яків
— Можливо, — догодився містер Сміт і дмухнув поперед себе димом. — Ви розмовляли з містером Пітом.  Він і є містер Керсон, директор і власник цієї фабрики. Він хоче, кінчати своє життя тим, чим почав — звичайним робітником. І ми не маємо права заважати намірам містера Керсона. Ото ж пам'ятайте, що містер Керсон лише робітник, такий самий робітник, як і ви, хлопці.
— Пробачте, містере Сміте, — зашарівшись, бубонів Гаррі Брус — Якби ми знали .. Та хіба б ми.
— Ми ж не скаржились і не просили нічого, — намагався боронитися Яків Куценко.
— Мовчи! — зашипів до нього Гаррі Брус.
— Добре, хлопці, — схопився на ноги містер Сміт.
Вийшли з канцелярії друзі в такому вигляді, ніби допіру їх відшмагано лозою.
За весь день вони навіть не хотіли зустрітися поглядами. Приїхавши на вечір додому, попадали в свої ліжка й мовчки сопли. Першим усміхнувся Яків Куценко. У відповідь йому тихенько захихотів Гаррі Брус. Незабаром вони так реготали, що до їхніх дверей крадькома підійшла господиня будинку, довго вслухалася і не могла вирішити, чи справді її комірникам весело, чи може вони повпадали в істерію.  У літню спеку всього можна сподіватися.
                1955 р.
        (Джерело: В.Оліфіренко. Уроки правди і добра.—Донецьк, 1995)

Незабутньому другові молодих літ, синові робітничого Донбасу, письменникові й керівникові літературної організації „Забой", багаторічному мученикові більшовицьких тюрем, розстріляному в концтаборі на Воркуті в березні 1938 року, Григорію Баглюкові присвячує цю повість автор.

    На весні прилітай, шпаче!
    Серед безмежного степу, на скосогорі розлогої балки стояло заросле густими садками село Дешевці.
Над деревами — над вишнями й кленами, над тополями й осокорами, що здаля ввижалися густим гаєм, височіла синя баня церкви. Її хрест золотий, опромінений сонцем, горів невгасимим полум'ям.
    За селом, на шпилі вимахували крильми вітряки, мов довгими руками закликали до себе степових мандрівників спочити в затінку дерев і напитися криничної води.
    У цьому селі, недалеко від церкви, в старезній дубовій хаті жив хлібороб Іван Дереза з жінкою Малашкою і єдиним сином Васильком. Жили вони не бідно й не багато, щось мали землі, пару конячок, корівку, свині в хліві, вівці в кошарі, кабана в сажі та дробину всіляку.
Батько більше в полі та коло господарства, мати в хаті, а Василькові треба бувати скрізь. Щоранку гнав гелготливі гуси з гусенятами аж до ставка. А гнати не близько. Через площу біля церкви, тоді вулицею, вулицею, на край села, звивистою стежкою через шелюги, під крислаті верби. Гуси з греблі плигають на воду, пливуть, пишаються, перегукуються між собою.
    Біля ставка Василько зустрічався із своїм товаришем Федьком Близнюком, тим Федьком, що живе в скособоченій хаті, а в батьків його багато дітей і мало що їсти. Біля ставка Василько зустрічався із своїм товаришем Федьком Близнюком, тим Федьком, що живе в скособоченій хаті, а в батьків його багато дітей і мало що їсти.
    Завжди ходив Федько з великим, мов теля, рудим собакою Лиском, хоч ніякої лисини в того собаки не було. На Лискові можна їздити верхи, тільки за це треба дати Федькові і його собаці по шматку перепічки або хоч хліба.
    До ставка, як гарна погода, з самого ранку сходилося багато хлопців та й дівчаток. Починалися то поціляння крем'яхами жаб, то жмурки, то перевози баб, то ніс щось таке, що ніяк не пускало додому. Так тягнулося, доки котрійсь із матерів не урветься терпець і вона якстій не з'являлася на березі з лозиною в руках.
    Хлопці, мов горобці, розбігались, хто куди. Біг і Василько додому, хоч йому й не наказували поспішати. Він згадував, що мав багацько справ, яких треба пильнувати. Мати сама-самісінька і нездужає, може їй доведеться щось принести або подати. А ще ж треба випустити льоху з поросятами і доглядати щоб не повела вона пацят у город та не наробили там шкоди.
Треба також доглядати курчат. У господарстві малося три квочки. Дві з них розумні, копирсаються в гнояці чи під кущами бузку. А третя — дурна, веде своїх курчат за клуню. А там город, а за городом садок, а за садком уже й степ. А в стену шугають шуліки та кібці. Четверо курчат тільки писнуло в пазурях у шулік. Ряба ж недотєпа не схаменеться. І чого воно таке нерозумне вродиться на світ.
Василькові сидіти ніколи. Завжди знайдеться якийсь клопіт. Траплялися дні, коли навіть не мав часу піти під грушу. А побувати там конче треба. Авжеж. Серед гілля величезного дерева в маленькій хатинці живе його приятель. Це вже таємниця. Ніхто-ніхто на світі не знає, що Василько приятелює із шпаком.
    Років зо два або три тому, ще як Василько був малим, пішов він з матір'ю за клуню на город. Мати там щось сіяла на грядках, а хлопець оббігав усі закутки, увесь квітучий садок і хотів був ще чкурнути й на вулицю, чи немає там чого цікавого.
І тільки-но порівнявся з грушею, а з молочних від цвіту гілок як поллється спів, як поллється, чисто тобі на свято в церкві
Василько зупинився, почав приглядатись, хто ж воно так гарно виходить? А воно не хто інший, як звичайнісінький шпак. Сидить на дашку шпаківні, гарненький, увесь білим покраплений, голову підніс догори й тирликає на різні голоси.
    Уже й тоді, малим бувши, Василько знав багато пташок — і жайворонків, і синиць, і посмітюх чубатих, особливо ж горобців та шпаків. Улітку здибаєш їх, де й не хочеш, а найбільше в садку, як вистигнуть ягоди.
Але що так гарно вміють шпаки співати, Василько тоді довідався вперше. І так припав йому до серця той спів, що хлопчина навідувався під грушу коли б не щодня.
Одного вечора, коли батько з матір'ю, упоравшися з роботою, сиділи на призьбі та гомоніли, Василько підійшов до них і запитав тата:
— Скажіть, тату, чи шпак — гарна пташка?
— Гарна, синку.
— А горобець?
— І горобець нічого собі. Тільки дуже шкідливе сотворіння.
— А жайворонок? — не вгамовувався хлопець.
— Жайворонок — Божий співак.
— А кобець і шуліка?
— То нечистого духа спільники, кровопивці.
— Я так і знав, — задовольнившися допитом, мовив Василько. — Кожна гарна пташка уміє й співати гарно. А шпаки найкращі, бо гарніше ніхто не заспіває.      Переглянулися Іван з Малашкою і засміялися щирим батьківським сміхом.
— Правда твоя, Васильку, — сказав батько. — Шпак приємна пташка. Самому чути не доводилось, а люди гомонять, ніби деякі шпаки й по-людському можуть розмовляти. Кажуть, ніби про те і в книжному писанії згадується. Ось підростеш ще трохи, віддамо тебе до школи, там про все довідаєшся.
    Не раз і раніше, як стояв під грушею, Василькові здавалося, ніби в шпаковому співі чується щось близьке, знайоме, ніби пташка вимовляє якісь слова. І батько це ствердив. Але як зрозуміти пташку? Всього треба вчитися — і грамоти, і роботи, і пташиної мови. Та Василько навчиться. Усе літо простоїть .під грушею, а таки дізнається, що виспівує шпак.
Коли виросла м'яка запашна трава і земля присохла, хлопець лягав горілиць під деревом і мрійно дивився на шпакову хатинку. Не зводив очей, аж поки пташка не стомлювалися співати. За якийсь час із віконця шпаківні показалися й сіренькі голівки жовторотих верескливих шпаченят. Їхні батьки, шпак і шпачиха, безупинно приносили повні дзьоби поживи і вкидали в голодні роти своїх неугавних дітей. Співи припинилися. І Василько вже довго не затримувався під грушею, прийде, подивиться ня своїх знайомих та й назад.
Та якось уранці він побачив, що шпаківня порожня, під деревом сумно, тихо, шпаки звідси десь відлетіли.
— Хай летять, — з прикрістю промовив Васильки. — Не треба мені ні шпаків, ні їхньої мови...
    Але до наступної весни кривда забулась і на перший же спів Василько майнув під грушу і знову милувався чарівними звуками, і ходив, аж поки знову не вигодували пташки дітей своїх і не відлетіли в ірій. Так бо воно має бути.
    А вже третього літа сталося інакше. За цей час Василько виріс, був батькам своїм за помічника, коли вони обоє працювали в полі, то сам залишався на господарстві, усього доглядав, усього пильнував.
Щоправда, Василька постійно відвідував Федько з невідлучним Лиском. Федькові можна було йти з дому, коли захоче й куди завгодно. У них ниви — рядном накрити, а робочих рук — повна хата. Василькова мати, як їхала в поле, то залишала їсти на обох хлопців. А хлопці харчами ділилися справедливо з Лиском.
    І завжди радів Василько, як бачив у воротях з роззявленою пащею собаку, а за ним чорного, мов циганчук, Федька. Хлопцям укупі було весело й приємно, бо Федько — майстер на різні витівки й забави. А крім того, він багато дечого знав. Його брат Грицько, тепер уже майже парубок, ходив три зими до школи в Семенівку. Від Грицька дещо перейняв і Федько, звичайно, не дурно, а за ті пиріжки, шматки книшів чи перепічок, що їх інколи здобував у людей і приносив у пазусі додому. А все, про що дізнавався від брата, переповідав своєму товаришеві Василькові.
Але якими не були щирими друзями хлопці, одначе Василько таїв свій намір вивчити шпачину мову. На те мав деякі міркування. Федько також захоче ходити під грушу. А вдвох яке ж там слухання! А крім того, йому хотілося вивчити шпачину мову першим, хоч у чому-небудь мати перед товаришем перевагу.
    Стояло літо, пекло сонце, згорталося на деревах і на траві листя. Розчепіривши крила, роззявивши дзьоби, кури позабивалися в кущі бузку. Лиско лежав під повіткою й часто-часто дихав.
    Хлопці від сонця не ховались. Недавно вони вернулися з садка, де їли ягоди. Обличчя в хлопців, губи, руки, сорочки почорніли від солодкавого соку ягід. Біля колодязя хлопці пороздягались, стали по краях корита й почали обхлюпувати один одного пригорщами теплої води. Вода потрапляла їм в роти, в вуха, в очі, хлопці пирскали, мов коні, але не поступались. Звичайно, хто перший відскочить від корита, той програє.
    Та й ця гра обридла. Швидко вдягнулись і хотіли податись на сіно, бурушкатись, аж до колодязя прилетів шпак і почав пити воду з налитої, на землю калюжі.
— І пташці гаряче, — сказав Василько.
— Ого, ще й як, — погодився Федько.
— А ти про шпаків щось знаєш? — обережно, щоб не зрадити своєї таємниці, запитав Василько.
— Авжеж! — упевнено відповів Федько.
— І розкажеш?
— А чому ж бо ні!
Ніби домовившися, хлопці вилізли на порожню гарбу, позвішували між щаблями ноги, фицали ними.
— Скажи, Федю, чому в нас не зимують шпаки? — питав Василько.
— Бо взимі їм тут холодно, — відповів Федько самовпевнено.
— Куди ж вони діваються?
— Летять туди, де тепло.
— А де буває взимі тепло?
— За теплим морем.
— І далеко це?
— Ще й як! — для більшої виразности махнув рукою Федько. — Туди пішки й за рік не дійдеш. Туди тільки птиці й долітають.
— А люди за теплим морем є? —.не вгамовувався. Василько.
— Люди? Люди скрізь є. Та не такі, як у нас. Маленькі всі до одного. Хоч і старий тамтешній чоловік, а ще менший за тебе.
Замислився, Василько, намагавсь уявити собі село, де б жили самі низенькі люди, ще менші за них, хлопців. Це, справді, дивно. Але Василькові не сподобалось, що Федько прирівнює тільки його одного, Василька, ніби сам уже хто зна який великий. А він вищий тільки на долоню сторчма поставлену на голову, хоч старший на цілий рік.
— А чому ж воно там, за морем, люди не ростуть? — знову повернувся Василько до тієї ж думки.
— Чому? — запитав Федько слідком за товаришем. Він не знав. Але, щаслива думка завжди знаходилася в скрутну хвилину. Федько в задумі підніс голову, мимоволі на мить глянув на сонце і ще не встиг протерти очі, як відповідь уже була.
—  Чому, питаєш? Та там же сонце дуже пече. А що на спеці може велике вирости? Ніщо! То й люди не ростуть.
— А тобі не доводилось, Федю, чути, як розмовляють шпаки? — несподівано для самого себе запитав Василько.
— Не чув, — признався Федько. — А в Грицьковій книжці написано, що є такі шпаки, які розмовляють, наче люди.
— Та ну! — аж підскочив Василько. — Ти правду кажеш?
— А що ж я, брехун хіба? — з почуттям образи мовив Федько. — Книжка правду каже.
— А ти не пам'ятаєш, як саме написано? — допитувався Василько.
— Пам'ятаю. Дуже просто сказано: шпак єсть птиця говоряща.
    Василько від радощів зіскочив з гарби, прожогом подався до хати. Приніс звідти тих пиріжків, що мати казала їх не брати. Що ж, хай посварить, а почастувати Федька за таку приємну новину треба неодмінно.
    Незчулися хлопці, як минуло й літо, пожовкло листя, пошорскла трава, покошені поля наїжачилися колючою стернею. Галасливі зграї гайвороння та галок кружляли над церковними тополями, а потім відлатали в степовий простір, тримаючись південь-сонця. Вихром проносились валки шпаків, але села тримались осторонь.
    Ще дощі не починались. Іван Дереза і жінка його Малашка використовували годину, щоб обмолотитися, доламати кукурудзу, дорізати старечо похилені голови соняшників, докопати з масної землі картоплю. Прокидалися вони ще за темна, а хлопця залишали в постелі, щоб будило його пізнє яскраве сонце.
    Малашці доводилось працювати чи не з останніх сил. Уже не один рік їй у грудях щось пече, мов проковтнула розпеченого залізяччя, щось ссе там, мов клубок гадюк, і все гіршає їй і гіршає.
Якось ранком Василько вийшов на поріг сіней і, позіхаючи, потягнувся. З-за клуні на нього дивилось величезне сонце, мов ожеред сіна, охоплений полум'ям. Перед клунею на току батько ганяв коней. Плутаючись ногами в соломі, коні тягали за собою кам'яну зубчасту гарманку, земля глухо дудоніла, як велике барило.
    І тоді Василько почув шпачиний спів, що линув десь із-за клуні. Хлопець щодуху промайнув повз тік, чвалував просто бур'янами, не відчував під ногами ні грудок, ні колючок.
    А шпак сидів на своїй хатинці й співав весело, завзято, захопившися, навіть заплющив очі.
— Добридень, шпаче! — вигукнув засапаний Василько. Урвалася пісня, шпак схилив голівку, подивився вниз і якось дивно зарипів, мов під ним затріщала гілка.
І сталося те, чого Василько бажав і чого саме сьогодні не сподівався. Шпак до нього заговорив, і то не співом, а звичайно, як люди, словами. Він і Василька привітав з добрим ранком.
— Дякую, що не забуваєш нас, — здобувся Василько на слова, мабуть, чуті ним колись у себе в хаті.
О, ні, шпак Василька не забуде! Він оце навмисне сюди прилетів, щоб попрощатися з хлопцем.
— Помандруєш зимувати за тепле море? — запитав Василько.
Так, шпак полетить сьогодні із своїми побратимами в далекі теплі краї.
— А ти в нас залишайся, — запропонував Василько. — Коли надворі похолодніє – будеш жити в хаті. У нас кашки немає, боятися нікого. Усього даватиму тобі — що захочеш. Залишайся, шпаче.
Ех, Василю, Василю, пташці потрібні не тільки харчі та тепло, вона хоче бути вільною. А що таке воля — Василько не знає, бо він ще дитина, а як підросте, то зрозуміє й навчиться її шанувати.
Пташка побажала Василькові рости великим та здоровим, і перед відлетом струснула крильми.
— На весні ж прилітай до нас знову, шпаче, — запросив Василько.
Пообіцяв шпак, що прилетить обов'язково, і пурхнув з груші, і полинув на південь-сонця.
Хлопець стояв зачудований, дивився шпакові вслід ще довго по тому, як маленька чорна цятка й зникла з очей.

    Осінь випала суха й довга. До перших дощів Іван Дереза з дружиною Малашкою встигли зібрати все, що вродило цього літа в полі. Івана вже не лякав східній рвучкий вітер, що збивав своїми дужими крилами з дерев омертвіле пожовкле листя.
Над селом пливли сірі хвилі розхрістаних, як волоцюги, хмар. І дощ таки почався. Падав щодня й безупинно, ніби намагався надолужити прогаяне.
    З першого ж дня зміни погоди Малашка вгніздилась на печі і більше звідти не злазила. Хвороба здолала її остаточно. Не хотіла ні їсти, ні пити, мовчки дивилась великими очима на стелю та тяжко дихала.
Батько порався в господарстві, а в хаті так тихо, що Василькові ставало моторошно. Він сидів біля вікна, байдуже поглядав на порожню вулицю, звідки чулось тільки булькання та хлюпання води.
    На протилежній перії вулиці показався спочатку Лиско, з похиленою головою й обвислим мокрим хвостом, а потім і Федько в материній ватяній кохті. Довгі порожні рукава від вітру підіймалися вгору, мов крила, ніби хлопець намагався піднестися в повітря й полетіти над невилазною грязюкою. Федько ледве пересував великі стоптані чоботи, які не належали нікому, а користався кожен із членів родини, кому щастило першому в них узутися.
    Василько швидко одягнувсь і вийшов з хати до сіней.
Воно б, звичайно, краще бути в теплій хаті, т,а не можна, та не можна заважатимуть хворій матері. Але хлопцям гарно буде і в клуні.
Першим причвалав до Василька собака, він обтрусився й скропив хлопця з голови до ніг. Доповз і Федько.
— Не змерз? — спитав товариша Василько.
— Та де там! Аж гаряче мені, як у кожусі, — відповів Федько глухо, бо по самі очі був обкутаний теплим, хоч і подертим, шалем.
Ідучи до клуні, Фіедько упівголосу, таємничо сказав:
— А я щось маю. Ніколи не вгадаєш.
    Таємниця викрилася в клуні. У Федька в пазусі, аж під сорочкою була захована книжка.
    Уже здавна, ще відтоді, як Василько на гарбі розпитував про шпаків, Федько зацікавився дізнатись, як воно там є насправді в тому краї, куди летять зимувати птахи. І він без кінця й упину надокучав своїми запитами братові Грицькові. Удень Грицько працював у шевця, вчився діла, і повертався додому пізно й стомлений. Та щоб спекатися Федькових надокучань, таки просидів вечір з молодшим братом, читав сторінку за сторінкою, поки здолав їх сон.
    Але Федько цим не задовольнився. Сьогодні він довго крутився в хаті, поки все ж не впало непомітно витягти із скрині книжку й заховати в пазуху.
    Хлопці врилися поруч під самі пахви в сіно, що пахло полином та деревієм. Обережно перегортаючи заялозені листки, Федько розповідав, що написано на кожній сторінці й давав докладні пояснення малюнкам. Так, книжку мали вони надзвичайну. Адже є на світі такі краї, де завжди літо, усе там зелене, пасеться в степу нічия худоба, а птахи тамтешні величезні, може, такі, як кінь завбільшки, а є й невеликі, може, як ворона, а красиві, як райдуга. А на деревах ростуть горіхи, як голова, і смачні, наче мед. А є там і такі дерева, що росте на них хліб, не треба ні сіяти, ні орати, захотів їсти — зірви хлібину, відламай окраєць і жуй собі на здоров'я, скільки хочеш.
— Ех, чому в нас нема таких дерев, — зітхнувши, сказав Федько й ковтнув слину.
— Та й мені їсти захотілось, — відповів Василько. Він виліз із теплого кубла, пішов до хати по хліб. Незабаром товариші вже знову сиділи в своїх кублах із скибками хліба в руках, звичайно, не забувши поділитися й з Лиском.
— А знаєш, Васильку, що оце я надумав? — мовив Федько. — Коли я підросту, то подамся в ті теплі краї. Там ні чобіт не треба, ні одежі, а харчів тих їж і не переїси. Наловлю собі коней, корів, овець та й буду сам собі господар. Хочеш — ходімо вдвох.
Задумався Василько, згадав, що на печі лежить хвора мати, в повітці батько направляє воза, кинути їх було б таки ніяково. Чув Василько, що розмовляли поміж себе батьки; ждуть вони, поки Василько виросте великим та дужим, буде їм тоді допомагати, і жити їм полегшає. Але й відстати від Федька не хотілося б, і ці протиріччя хлопця засмутили.
— Не знаю, — промовив спроквола Василько. — Я ще подумаю.
— То як хочеш. А я таки піду, хоча б і сам. Увечері в хаті горіла лямпа, пахло паленими кізяками. Повечерявши, Іван Дереза із сином Васильком повилазили до матері на піч, сіли обабіч її ніг, прикритих рядном.
— А дощ все не вщухає, — звертався Іван до дружини.
— Лікаря б привезти, та не можна, — землю розквасило так, що колеса по самі маточини грузнуть. І до міста не доїдеш, і коней понищиш.
— Нічого, — немічно відповіла Малашка. — Може, воно й без лікаря мене відпустить...
— Дай, Боже, — відгукнувсь Іван. — А то сьогодні Куценко хотів дітвору до школи відвезти, до греблі доїхав та й повернувся.
А тоді батько звернувся до Василька.
— Бачиш, яка із школярами морока. Та нічого, хлопче, хай буде й морока, а на ту осінь уже неодмінно тебе віддамо до школи. Ось мати одужає й почне тебе обшивати. А чоботи вже маєш такі, що й на весілля будуть як нові.
    Про школу в них у родий ведуться розмови вже не вперше, але минулої осени не віддали Василька, бо ніби він був ще замалий, цієї осени мати хвора. А справді на заваді стояло те, що школа в Семенівці, за сім верст, треба або щодня туди возити дітей, чергуючись з іншими господарями, або хлопця примістити там, таки в Семенівці і за утримання платити. Батюшка ж обіцяв, що до наступної осени в Дешевцях буде своя школа, церковно-приходська, то можна й зачекати.
    Дощ ущух раптово, за одну ніч, проясніло небо, уквітчалося ясними зірками, поплив над землею відщерблений місяць, повіяв з півночі холодний вітер, земля взялася твердою шкориною.
Іван Дереза напутив сина, як доглядати господарства, а сам поїхав до міста по лікаря.
    Повернувся він наступного дня з копицею кожухів на возі, зупинив коні біля самих сіней і вигорнув з кожухів людину з цапиною борідкою й двома скельцями на гачкуватому носі.
    У двір посходилися сусіди, батько попросив їх, щоб випрягли коні, допоміг лікареві злізти з воза й повів до хати. Сміливіші з сусідів пішли слідком і з'юрмились біля порога.
Увійшов до хати й Василько. Він сподівався, що лікар дасть матері якихось ліків, і вона одразу ж стане на ноги і може, ввечері вже шитиме біля лямпи й тихенко співатиме, як це було колись, і пісня її приємна вигонить з усіх закутків хати беркий, мов дьоготь, сум.
За піччю лікар замурмотів, як старий кіт.
— Зніміть хвору на піл, — сказав він суворо. Василькові дуже хотілося побачити, як лікують хворих, як станеться чудо одужання, що на нього сподівалися всі приявні, за вийнятком хіба самого доктора, а може й хворої Малашки. Та перемагаючи свою цікавість, глядачі не наважувалися ступити вперед, тож залишався на місці й Василько. Він чув, що лікар, оглядаючи матір, тяжко сопів.
— Варвари! — раптом вигукнув лікар з такою злістю що всі присутні зрозуміли в цьому слові неабияку лайку. І знову засопів, і ще раз крикнув:
— Дикуни!
Вийшов лікар з-за печі почервонілий, глянув на похиленого Івана Дерезу й наказав:
— Зараз же хвору вези до лікарні. Інакше буде пізно. Зрозумів?
— Зрозумів, взявшись обома руками за голову, мовив Іван.
— Зрозуміти — зрозумів, та воно якось трохи теє.
— Ніяких теє! — гримнув на нього лікар. — Роби, що тобі кажуть.
    Батько мов знавіснів, микався по хаті, зачіпався за лаву й повалив її, блукав, аж поки не ткнули йому шапку в руку й не допровадили до дверей.
    Лікар помив руки, витяг із кишені цигарку, але раніше, ніж запалити, кинув оком на піл, де лежала хвора, трохи ніби повагався й потім рвучко, з серцем тернув сірником по черкалі. Хатою поплив сизий пахучий дим.
    Усе, що тут діялося, Василькові здавалось несправжнім, уявним, якимсь маренням, і воно ось-ось мало б зникнути. Не стане тут суворого лікаря, що від нього тхнуло чимсь дивним, чи то ладаном, чи то м'ятою, щезнуть сусіди, що вже вчинили балачку поміж себе, не плакатиме біля матері й тітка Хівря, а по хаті поллється материна пісня. Василькові хотілося почути материн голос, хоч і не спів, а одне промовлене нею слово, тихеньке слово, і тоді б пальці жалю не тиснули б йому горло, він, би знав, що боятися нічого, з мамою нічого прикрого не станеться.
    Батько в'їхав у двір парою гнідих коней, позичених у Куценка, бо свої стомлені, — а люди, що вже напхалися в хату, в сіни, в подвір'я, враз зарухались. Хтось наклав на бричку сіна, хтось із комори приніс два мішки пшениці, піймали й кинули троє пов'язаних гусей, потім винесли з хати обкутану Малашку, висадили на бричку й лікаря, загорнули його кожухами.
    Іван намірився був уже вдарити віжками по конях, як раптом тітка Хівря зарепетувала:
— Підожди, Іване, підожди, хай же хлопець попрощається з матір'ю.
    Відтиснутий метушливими людьми Василько стояв осторонь. Чиїсь міцні руки схопили його під пахви й понесли до брички. Зустрівся Василько поглядом з великими смутними материними очима. На одній її вії, мов на сухій стеблині дощова крапля, жаріла сльозина, посинілі, покриті смагою губи засіпались, мати намагалася щось сказати й не могла.
    Довго стояв Василько на греблі, схилившись до дуплястої верби. А коли повернувся додому, то на своє здивування застав у хаті тітку Хіврю з її цибатим сином Миколою, що витягнувся на полу. У печі горів вогонь, а тітка місила тісто.
— Де це, ти, Васильку, був? — лагідно запитала вона. Ти ніде не заходь. Я ось галущечок зварю та їсти будемо. Василькові не подобалось, що в них у хаті тітка Хівря поводилась, як у себе вдома. Хоч вона ніби й доводиться їм якоюсь родичкою, та батько й мати Василькові її не любили називали ледащицею, навіть увіч сварили за те, що вона за чотири роки розтринькала своє господарство, залишене їй небіжчиком чоловіком.     Але батько знає, що діє. Якщо він запросив тітку Хіврю доглядати господарства, то так воно й треба.
    Але Василька дратувала Миколина приявність. Цього цибаня в селі хлопці уникали, ніхто з ним не товаришував, не гуляв, та він нічийого товариства й не потребував. Уже немалий, років яких дванадцяти, завжди тримався матерів куди вона, туди й він. Інколи ж, якщо натрапляв на гурт дітей, що бавилися, налітав на них хижаком, вмить нищив усі їхні забавки, обшукував чужі кишені, виривав з рук шматки хліба, давав, хто навинувся під руку, лящів і потім кидався вноги, біг до матері під її захист.
    Бувши на вулиці, Василько побоювався розбишакуватого Миколи, намагався обійти його подалі. У своїй же хаті страхатися не доводилось. Був певний, що Микола поводиметься тут тихенько.
    Василько пішов собі до вікна. Він любив дивитися на вулицю й щось думати. Микола ж лежав і ніби Василька не помічав.
Так тягнулося, поки тітка Хівря не взяла дійницю та не пішла доїти корову. А щойно за нею рипнули двері, як Миколу ніби щось укусило, сплигнув з полу й опинився біля Василька.
                — Ти чого такий? — затиснувши п'ястука, задирикувато запитав він.
Василько знітився був на мить, але згадав, що тут він господар і нема нікому до того діла – допитуватись, яким йому, бути і як поводитись.— А тобі чого треба? — блиснув він очима й став проти цибатого, на голову вищого Миколи.
— Що в тебе є? — дивлячись на Василькові кишені, запитав Микола.
— Що є, то все моє, — всунув руки до кишень Василько.
    Враз пополотнівши, Микола плигнув на свого супротивника, як кіт. Василько шаснув убік, напасник лише спромігся розпанахати йому сорочку. Тріскотіння дертого полотна Миколу отямило, він зупинився посеред хати й, захлинаючись, хапав ротом повітря. Цієї ж миті Василько охопив біля печі чаплію, з розмаху вдарив напасника по плечах. Микола розпачливо зойкнув, поточився, ледве встояв на ногах. Побачив, що     Василько знову підносить чаплію, із галасом босий вискочив у сіяй. Василько хутко засунув двері й поліз на піч.
    Почувши рейвах, з хліва прибігла тітка Хівря. Вона грюкала в двері, кричала, лаялася, вимагала, щоб Василько пустив у хату. А їй, мов цуценя, скавулінням допомагав Микола.
    Василько з головою вкутався в рядно й не відгукувався. Вигнанці замовкли, щось у сінях шепотіли, а потім тітка Хівря вже іншим голосом, лагідно, ласкаво й жалісно благала:
— Васильку, та відчини ж дитино. Я тебе й пальцем не зачеплю й батькові нічого не казатиму. Не стерпів Василько, відгукнувся:
— Можете казати батькові, можете й чіпати, якщо руки довгі, а в хату вас таки не пущу.
— Відчини, Васильку. Ми ж тут замерзнемо. І нас до лікарні заберуть помирати, як твою маму.
— Хай беруть вас хоч і за лікарню, — зопалу вигукнув Василько, та одразу ж схаменувся й засоромився. Хіба ж можна комусь бажати такого лиха, яке спіткало матір його. Де й ділась та кривда, що зазнав від Миколи, сплигнув з печі, відсунув двері й позадкував до середини хати.
— Тільки зачепіть мене! — нашорошився він, готовий до захисту.
В хату вбігли тітка з сином перемерзлі, цокотіли зубатий, тупцювались, намагалися зігрітись. Заводитися з Васильком ніхто не збирався.
І не  поскаржилася тітка Хівря, як того сподівався Василько батькові, коли він повернувся з міста. Це дивувало хлопця, бо він бачив у Миколи на плечах чорну попругу, що в'їлася в тіло, мов гадюка.
    Тітка Хівря керувалась іншими міркуваннями. У такій хаті як Іванова, вона житиме, мов у Бога за пазухою, поки не повернеться з лікарні Малашка, а в разі чого, то може залишитися тут на всьому готовому, може, й назавжди.
Коли приїхав з міста Іван, тітка вискочила надвір і, вболіваючи, запитала:
— Як там воно з Малашкою? Не полегшало їй?
Іван тяжко зітхнув.
— Мучиться небога, — мовив він. — А лікар свариться, каже, що пізно покликав його.
— Господи, Боже мій, — схристивши руки на грудях, лебеділа тітка Хівря.
— Ночував я в Йосипа, знайомого жида, — забувши про запряжені й стомлені коні, Іван сидів на бричці й розповідав свої болі. — Головань той Йосип, яких мало. І радив він мені раду. Ти, каже, не переймайся тим, що лікар тобі торочить. На те вони й учені, щоб лякати нас. Вони говорять одне, а думають зовсім інше. У лікаря жінка є! А діти? І діти має. Їх треба годувати? Треба одягати? Треба вчити? Авжеж! А скільки платить земська лікарня? На хліб та воду. Отут і розумій. Не шкодуй йому нічого, Іване. (лікар зробить що треба. Та не забувай і іншої братії, фершалів та нефершалів. А шкодуватимеш — пропаде твоя баба. Отакого нарадив мені Йосип.
— Та хіба ж ти, Іване, пожалієш щось заради Малашки, — гаряче й улесливо казала тітка Хівря. — Ти ж її так любиш, що Господи! Аби жива була, то всього надбаєте.
— Ото ж і я такої думки. Пущу все за вітром, а Малашку врятую. Мені без Малашки ніяк не можна.
— Святу правду кажеш, — схвалювала. Іванів намір тітка Хівря. — рятуй Малашку, а за господарство не турбуйся. Я вже догляну все сама, і пір'їна не загине марно.
    Іванові дома не сиділося, перебуде день два та й знову ладнається до міста.
Тітка Хівря не була така ледача, як про неї базікали люди. Прокидалася ще затемна, поралася з худобою, потім надила в печі, і коли надворі світало, то в хаті вже пахло свіжими перепічками й смаженим салом. Поснідавши, Микола йшов викидати з хліва гній. Василькові ніякої роботи тітка не доручала, а як і брався за щось, то вона спиняла, казала, що лобуряка Микола великий, усе поробить сам. То й хай робить. Не дарма ж їм сидіти на чужому та всьому готовому.
    Але тітка Хівря заборонила потикатися в дерезівське подвір'я Федькові з Лиском, мовляв, ще щось пропаде, а ти потім спокутуй. Зустрічалися хлопці на вулиці, подалі від Василькової хати, та ті їхні зустрічі були короткі й невеселі.
Почав падати сніг, лапатий, пухнастий, тихо й м'яко встеляв землю, що вже ладналася до зимового спочинку. Згадав Василько як минулої зими вони вдвох з Федьком спускалися на ґринджолятах, летіли, мов вітер, дух їм забивало, сльози текли, лиця горіли, іноді з повного лету перекидалися й з головами вгрузали в кучугуру.
    Василько почав шукати свої ґринджолята й знайшов їх у повітці, притрушені примерзлою до дерева соломою. Обчистив їх, посовгав, зганяючи з полозків іржу. Але шворки біля ґринджолят нема, залишився куценький уривок. Треба лізти на горище, там напевне щось знайдеться.
І щойно опинився Василько на горищі, як зразу впала в око йому сопілка, що її кінець стирчав із-за крокви. Аж дивно: тут, на горищі Василько знав кожен ступінь, кожен закуток, але ніколи сопілки не бачив. Витяг її, а вона стара-старезна, аж порепалась, навряд чи й гратиме. Обтер Василько сопілку, продув і взяв цівку в уста. Сопілка зойкнула, як сполоханий птах. Голосистий струмент, може, не гірший, як і в пастуха Терешка. Але ж Терешко вміє грати! Вечорами до його хати сходилась уся вулиця, парубки з дівчатами. Терешко вигравав, а молодь танцювала.   Отак і собі б навчитися грати!
    Але сопілка не слухалась Василька. Він сидів на старій скрині, дув у цівку й перебирав на дірочках пальцями. Звуки вилітали безладні, якісь гострі, пронизливі, зовсім не подібні до звуків пісень. Та Василько не зневірювався, був певний, що таки приборкає сопілку.

    Перевозив Іван Дереза до міста гуси й кури, пішли туди ж свині з поросятами, спорожніли в коморі засіки, але лікарі Малашки не врятували. Уже напровесні, коли сонце підіймалося високо, давало землі багато світла, та ще замало тепла, а дерева стояли задумливі й голі, повітря ж, одначе, пахло майбутніми бруньками, тоді чотири дні поспіль Іван Дереза додому не повертався. П'ятого ж дня приїхав розчервонілий, з посоловілими очима.
    Як і завжди, назустріч йому з хати вийшла тітка Хівря й запитала про Малашку. Іван обережно зліз із воза, нетвердою ходою пройшов кілька ступенів і раптом розпачливо болісно крикнув:
— Нема нашої Малашки! Поховав учора! Вічная пам'ять... — проспівав він останні слова таким голосом, ніби йому продерлося горло.
Тітка Хівря здивованими очима провела Івана, що посунув до хати, ніби не вірила тому, що почула, або не зрозуміла як слід, та за хвильку кинулась до Василька, схопила його в обійми й заголосила так тужно, що буланий кінь оглянувся й нащулив вуха.
Тоді заплакав і Василько. Він збагнув, що мами вже немає, скільки б не виходив на греблю, уже й не зустріне, вона не повернеться ніколи, уже не почує її милих слів, що від них робилося в грудях тепло й радісно, і залишиться в них тепер тітка Хівря з Миколою назавжди.
У двір, ніби хто загадав, насходились люди, оглядали Василька, ніби вперше бачили, називали бідним сиротою, хтось навіть тицьнув йому в руки пиріжок.
    А тітка Хівря, заливаючись слізьми, схлипуючи, розповідала людям, що Іван приїхав п'яний, як дим, і жінці своїй співав вічную пам'ять.
Але тітка помилилася, бо Іван, лежачи на печі, співав теж саме й другого дня, і третього. До нього навідувалися люди, Іван до них не відгукувався. Люди визнали, що в Івана гарячка, і тут же вирішили, щоб, Боже, борони, і він не пішов слідком за Малашкою, лікаря не кликати, а запросити з Семенівки доброї слави бабу Мотрю.
    Та баба Мотря напувала Івана травами й вишіптувала
з нього хвороби, а він таки марив, щось белькотів нікому незрозуміле.
Ішов Василько до хати тільки тоді, як дуже хотів їсти. Снігу вже не залишилось ніде, навіть під деревами, земля просохла і вибивалися пагонці блідозеленої трави. За клунею, на осонні, хлопець намостив собі соломи й грав там на сопілку. Скільки б не дудів, сопілка йому не набридала.     Своєю грою химерною, яку навряд чи хто зрозумів би, Василько висловлював думки, виливав почуття, що їх не можна сказати інакше, як музикою. Грою він думав, мріяв, молився.
— І що ж воно буде тепер? — запитувала Василькова сопілка. — Уже весна, і люди, в кого земля піскувата, їдуть у поле, а тато ще хворий, і невідомо, коли одужає, а сіяти нікому і мами немає, а тітка Хівря казала бабі Мотрі, що доведеться продати корову, бо треба грошей, а як же бути без молока?
Василько на мить розплющив очі, глянув, чи не підслухає, бува, хто думки його, і знову покотилися до садка, у вирій і до самого Бога співи сопілки.
— Нічого, — грала Василькова сопілка, — ось стане тато на ноги, і ми вдвох візьмемось до роботи. Досить мене вважати за малого. Я й погоничем можу бути, і волочитиму, і полотиму не гірше від інших, а до косовиці ще підросту, допомагатиму батькові громадити й молотити. У мене руки міцні ноги прудкі, я цілий день проходжу з бороною й не стомлюся.
    Василько рвучко схопився й виструнчився, ніби комусь показуючи який він великий та дужий. І вмить напруго завмер. Йому почулося, що хтось його кликав.
— Ва-силь-ку! — тепер уже виразно линуло з городу, і хлопець пізнав голос його приятеля, шпаків голос.
— Я тут! — відгукнувся Василько і, вимахуючи сопілкою, притьма побіг до груші.
Шпак сидів скраю своєї хатки.
— Як же тобі жилося в теплих краях,  — забувши навіть і привітатися, запитав свого приятеля хлопець.
Подякував шпак, нам птахам, скрізь і завжди добре. А як Василькові тут поводилось?
Похилилася хлопцева голова, забриніли в голосі сльози.
— Мама у мене померла — ледве спромігся він сказати.
— Ох, тяжко дитині без мами, — співчував шапк.
І тато в мене хворий, — додав Василько. Знає це шпак, він усе чув, що грав хлопець на сопілці.
— А хіба ти і в музиці тямиш? — сподивно запитав Василько.
Так, розуміє шпак музику, особливо ж цієї сопілки, бо вона особлива, іншої такої нема ніде.
— Гарна сопілка, — сказав Василько й заховав ії в пазуху.
Але Василько повинен берегти сопілку, щоб не потрапила вона до чужих рук, — радив шпак.
— Не потрапить! — запевнив шпака Василько. Кінчивши розмову, шпак удався в співи, вітав весну, радів життям і величав його. Забув хлопець, де він є, почувай себе в повітрі легким, як біла хмарка, безтілесним. Спів пташиний наповнив світ увесь, і хлопчина був один у тому світі.
— Васильку! Васильку! Де ти пропав? — гукав його від клуні Микола — А йди, лишень, сюди. Я щось тобі скажу.
Ледве отямився Василько, нехотячи пішов до Миколи.
— Я вже все село оббігав, — докірливе мовив Микола. — А тебе ніде нема. А батько так тебе кликав, так кликав...
Ждав, ждав та й помер.
— Як це помер? — злякано стенувся Василько. Закусивши губу, він побіг до хати. Ще в сінях почув жіночий плач. Затремтіли у Василька ноги, ледве переступив поріг. Жінки, угледівши хлопця, затужили ще голосніше.
    У святому куті, під образами, лежав батько, спокійний, аби спочивав після тяжкої праці, і кутиком лівого ока дивився на язичок полум'я свічки, встромленої йому в незграбно закацюблі руки.
    Василько не плакав. Сльози самі котилися по щоках і капали на сорочку. Від сліз намокла сопілка, і довго по тону хлопець відчував смак соли, коли брав цівку до губів.
    Два дні лежав Іван Дереза в себе в хаті А в його подвір'ї односельчани гомоніли, курили, обговорювали різні побутові справи. Біля небіжчика худенький дяк читав святе письмо, і де б Василько не з'явився, скрізь він відчував, на собі теплі співчутливі погляди. І ця увага людська підбадьорювала хлопця, зігрівала його.
— Та як поховали батька та пом'янули селяни новопреставленого раба Божого Івана й порозходились по домівках, а лишились у хаті тітка Хівря з Миколою, війнуло на Василька пусткою, і зрозумів він, що він сам-самісінький і нікому не потрібний.
Уже наступного дня селяни поїхали в поле.
    Сонце гріло, земля парувала, кожен поспішав укинути зерно в сиру землю.
Тітка Хівря теж узялась господарити, орала з Миколою сирітську землю. Василько ж залишався дома, але, пуста хата була непривітна, мов чужа. Доглядати тепер нічого, корови в хліву нема, тітка таки продала її, казала, за корову поховали та пом'янули батька. Не побачиш у дворі ані курки, ані гуски, тихо, порожньо, один лише шпак і залишився на все господарство. Справді, коли Василько слухав шпакові пісні, то легшало на душі, прояснювалась голова, просякав хлопець надією, що так воно завжди не буде, зміниться, покращає.
Наслухавшись пташиного співу й вигравши на сопілці думки свої, Василько йшов до Федька і вони вдвох, а Лиско третій цілими днями вешталися скрізь, куди наштовхувала їх забаганка.
    Уже не задовольняли їх забави й розваги біля ставка, хотілося бути десь далі. І вони блукали по глухих вибалках, дряпаючи ожиною та будяками ноги, знаходили вилежані звірями кубельця, натрапляли на пташині гнізда, ганялися за незграбними дрохвами, що довго-довго біжать, поки зможуть злеті ги в повітря, тікали хлопці від роздратованої гадюки, кожен день не минав без пригод.
Але хлопцям хотілося побувати й біля річки. Федько докладно знав, що річка є на схід сонця, тільки далеко, до неї дістанешся не скорше, хіба, як за пів дня. Річка вабила до себе, манила, як і все далеке та небачене, і хлопці вирішили таки до неї дістатись.
    Сподіваючись, що тітка Хівря не помітить, Василько взяв з комори цілу хлібину, соли в ганчірку та вирвав два кущі цибулі. Коли є харч, то й дорога коротшає.
    І хлопці помандрували вибалками, уникали селян, що пололи в полі кукурудзу та соняшники, дійши до села Семенівки; відоме їм обом село, багате, з крамницями, базаром, з цегляними будинками під зеленою бляхою, із земською школою, куди збирався приділити Василька його небіжчик батько.
    Семенівка вже залишилась позаду, перед хлопцями знову розгорнувся степ, такий же, як і біля Дешевців, степ без кінця й краю, що десь далеко зливався з синім небом.
— Скажи мені, Федю, — запитав Василько товариша, якби оце ми так ішли та й ішли, нікуди, й не звертали, просто на схід сонця, то куди б ми могли дійти?
— На схід сонця, кажеш? Там стоять височезні гори. Маківками впираються вони в небо. І там на тих горах вночі спочиває сонце.
— А за горами що?
— Нічого, — впевнено мовив Федько. — За горами знову гори, а за тими горами ще гори.
— А як повернути звідси на захід сонця, то тоді б куди кожна дійти?
— О, там море. Таке море велике, що ніколи не перепливеш, хоч би плив усе своє життя.
— А там? показав рукою Василько на північ.
— Там ще гірше, там край страшний. Казав мені Грицько наш, що на півночі ніколи не буває сонця. Там темно, Завжди ніч, і нічого не росте там, і не живе. Я б туди ні за які гроші не пішов.
— А чого ж туди йти? — погодився Василько. — Інше діло — теплі краї. Ніде нема краще, як на південь сонця.
— Нема, — ствердив Федько. — Той край теплий Бог створив для бідних людей. Багатому що, йому скрізь гарно.
    Хлопці здіймали куряву ногами; ставала вона над дорогою жовтавим туманом. Лиско плентався далеко позаду, щоб не дихати запорошеним повітрям. Бігти ж попереду йому ліньки, він не мав приємности з мандрів, не лишався дома лише з почуття обов'язку до своїх друзів.
    А хлопці йшли бадьоро, втоми не відчували, їх під'юджувало бажання бачити на власні очі, яка вона та річка, що в цій вода тече день і ніч, і ніколи вся не витече, де тільки вона й береться.
    Трапилося хлопцям ще одно село, але не таке велике, як Семенівка, навіть менше від Дешевців, без церкви. Заради обережності хлопці обминули його; хто ж бо знає, що там за люди, особливо молодь, ще, чого доброго, відберуть хліб або й сопілку. Щоправда, хлопці з півхлібини вже з'їли, — приємно йти й жувати, тим більше, що й сонце підбивається до півдня.
Пильно вдивлялися мандрівники вперед, намагалися відшукати якихось ознак річки. Але нічого, крім рівного, зеленого, просторого степу не бачили. Чи не збилися, бува, з напрямку?
    Річка виникла зовсім несподівано. Перед хлопцями з'явився глибокий, з крутими берегами рів, зарослий лопухами, густими лозами, гострою осокою, батогами куги, рогозом, а далі пишно височів непролазний очерет, а вже за очеретом лисніла на два десятки кроків завширшки смуга води.
    Хлопці стояли мовчки, потім переглянулися, поглядами один одного запитуючи, чи це й є річка, що про неї доводилось багацько чувати і до якої вони так далеко йшли? Що ж тут гарного? У них у селі ставок куди кращий. У ставку води, мов у морі, не кожен і перепливе його. А тут, якби на доброго плигуна, то мабуть і перескочив би з берега на берег. Та й вода, либонь, у річці нікуди не тече, латаття лежить на ній і не рухнеться.
— Отак воно, мабуть, і з теплим краєм, як з цією річкою, — зневірено промовив Василько.
— Е, ні, — мовив Федько. — Про цю річку в книжках не написано. А люди всього набазікати можуть. А про теплі краї не тільки написано, і малюнки намальовано. У теплих краях справді гарно.
Хлопці пішли берегом, в надії побачити щось цікавіше. Але скрізь ті ж очерети, ті ж трави шорсткі та де-не-де самотня верба, а тиша така навколо, що коли плітка вдаряла хвостом по воді, то хлопці злякано здригались.
— Ти дивись, — вигукнув Василько. — Річка кінчається...
Справді, попереду виднілося урвище, а за ним лежав степ. Річка, одначе, не кінчалась, а круто взяла вбік, ламана смуга води, оточена стінами очерету, вилискувала на сонці далі й далі, ген-ген далеко.
    Хлопці сіли на березі урвища й позвішували ноги, внизу журкотіла вода, хлюпотіла, вдаряючись об слизьку глинясту стіну, кручі. Бризки в повітрі спалахували, мов іскри, мерехтіли, наче сіяні зверху пелюстки квітів. Величезна риба — спів руки завдовжки, виринула десь із глибочини, чорна її спина показалась над водою. Повільно вихляючи хвостом, рибина стояла на місці, видно, вигрівалася на сонці. Аж он, вистромивши з червоними цятками голову, поплив в'юнкий вуж, попрямував до того берега, в латаття. А там на широкому твердому листі сиділа витрішкувата жаба й показувала свій язичок, мабуть, ловила мушок. В гущавині очерету щось зашаруділо, певно пташка якась шукала поживи, чи ховалася від недругів своїх. А вода все біжить, все тече, іноді на хвилях її гойдався листок, плив хтозна звідки й невідомо, чи буде кінець його мандрам.
Річка дихала, обдавала хлопців пестливою прохолодою. Таки недаремно вони сюди забилися, такого видовища, таких почувань гарних, такого настрою блаженного, здається, вони ще не мали. Василько витягнув з пазухи сопілку й заграв. Дивився кудись вдалечінь, але нічого вже не бачив; залунав над водою тихою, над степом принишклим спів про все те, що відчувала Василькова душа.
    Федька не вабила музика ніколи, але цього разу з ним діялось щось дивне; здавалося йому, ніби він літає, а навколо широчінь, дихається легко, приємно, радісно, ніби вже нічого поганого ніде немає. І тоді ж Федько помітив, що до Василькової музики прислухалася, піднявшися з дна річки, риба, повернувся з того берега вуж, повилазили з води окаті жаби, посідали на самих вершечках рослин дрібні пташки-очеретянки, позліталися з степу жайворонки і низько над хлопцями шугали шуліки та кобці.
    Та всьому буває край. Кінчилася пісня, і зразу ж ляснула по воді хвостом риба й зникла, розлетілися пташки, поховалися жаби, поплив десь вуж, а шуліки та кобці шугнули десь в височінь.
    А Василько заховав за пазуху сопілку й млосно потягнувся, широко розкинувши руки, ніби збирався обійняти й пригорнути до себе ввесь широкий світ. І саме тоді він відчув, що земля під ним осідає, сунеться вниз, хлопець намагався схопитися за щось руками, але нічого тривкого не траплялося під руки, і його тіло, разом із брилою глини, шубовснуло в воду.
Федько, з несподіванки й переляку, сахнувся назад і покотився по траві, його зойк почув Лиско, прибіг до берега побачив Василька, що борсався в воді, заскімлив, метнувся туди, сюди і раптом, напружившись, кинувся з кручі ,в річку, схопив Василька зубами за сорочку й потяг до протилежного положистого берега.
    Федько засоромився свого переляку й розгублености, а щоб показати товаришеві, що він не боягуз, обрав менш круте місце, з'їхав у воду по саму шию й поплив до Василька.
Василько сидів, схиливши позеленіле обличчя.
— Добре, що не втонув, — мовив до нього Федько. — Якби не Лиско, то хто-зна, що й було б...
Почувши своє ім'я, Лиско схопився, завиляв мокрим хвостом, — він сподівався винагороди. Федько почастував би собаку шматком хліба, але торба з харчами затонула.
Сонце помітно наближалося до землі, річищем слався свіжий вітрець і навівав гадку про далеку дорогу до Дешевців.
— Ходімо додому, — якось дивно, ніби чужим голосом, запропону