Вперше почув я про Б. Грінченка від луганського скульптора Ілька Овча-ренка десь у 1964 році. Він тільки-но закінчив роботу над портретом Козака Лу-ганського і вже марив образом Грінченка. У його майстерні збирався невеликий гурток свідомих українців, серед яких найшановнішим був відомий письменник Микита Чернявський. Саме від них дізнався про тернистий і подвижницький життєвий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, про його вчителювання в Олексії-вці, в народній школі X. Д. Алчевської. У ті часи не могло бути й мови про вста-новлення пам'ятника письменнику, бо з новою силою працювала ярликова ідео-логія, насувалась чергова хвиля українофобства, одна за одною закривалися на Луганщині українські школи. Та, незважаючи на ці гнітючі обставини, І. Овчаре-нко збирав по крихтах необхідний йому матеріал, читав і перечитував Грінченків словник, робив перші скульптурні ескізи.
Як реліквію тих часів, зберігаю одну з таких моделей   напівфігури   письменника,   який   тримав Словник і мов іконою благословляє світ. Оте перше знайомство з подвижницьким життям та творчістю Б. Грінченка у майстерні Іль-ка Овчаренка стало для мене подією, яка остаточно пробудила мою національну самосвідомість. Тоді ж пощастило мені придбати у   букініста   Грінченків   Сло-вник   під   редакцією академіка Сергія Єфремова та Андрія Ніковського. Три томи того Словника було випущено в світ видавництвом «Горно» у 1927—1928 роках. Четвертий том світу не побачив, бо редакторів звинуватили у причетності до неіснуючої «Спілки визволення України» і розстріляли...
Недовгий, але славний і плідний життєвий шлях пройшов Борис Дмитрович Грі-нченко. Він прожив лише 46 років, але його літературна, наукова та педагогічна спадщина вражає не тільки своїм колосальним обсягом, а й своєю фундамента-льністю і це останнє уявляється мені найбільш дивовижним, особливо ж, коли зважити на те, що він, не маючи університетської освіти, досяг вершин людсько-го духу та наукових знань виключно завдяки самоосвіті.
Майже сім років життя /1887—1894/ Б. Грінченка пов'язані  з  Олексіївкою,   що  у  Перевальському районі на Луганщині, куди запросила його вчителювати відома   просвітителька   Христина   Данилівна   Алчевська. То був найбільш плідний період його життя. Саме тут, в Олексіївці, Борис Дмитрович написав і надрукував 196 творів різноманітних жанрів. Друкувалися вони у галичанських виданнях, бо в російській Україні слово українське було заборонене. Крім повіс-тей «Сонячний промінь», «На розпутті» та драми «Хатнє лихо», він написав чи-мало оповідань з життя сільських   дітлахів,   здійснив   прозовий   переклад «Слова про полк Ігорів» та написав серію нарисів про життя славетних.
... Вперше я відвідав Олексіївку років п'ятнадцять тому, коли з кіногру-пою обласного телебачення ми готували для «Літературної карти України» мате-ріали про перебування Грінченка в Олексіївці. Після тих перших відвідин Олек-сіївки буваю там частенько й у будь-яку пору року, і завжди радісно мені милу-ватися  мальовничими  краєвидами  тієї  місцевості.
... З прадавніх часів несе цією землею свої тихі води до Лугані, а з нею — до Сіверського Дінця, річечка з нехитрою назвою Біла. З мосту, що перетинає її на трасі Луганськ-Алчевськ, відкривається краєвид зеленої долини із старими вер-бами. По лівому берегу над річкою здіймаються скелясті кручі. Правий берег рі-чки від самої води неспішне підіймається вгору, і аж біля обрію переходить у широкий степ з типовим представництвом донбасівської степової флори і фауни.
А перед річкою, над квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи добротних селянських домівок. Коли у надвечір'ї затихає потік вантажівок на ав-тотрасі, у тих загінних садках можна почути, як «хрущі над вишнями гудуть».
Це і є Олексіївка.
Увагу  кожного  на  в'їзді  в  село  привертає одноповерхова будівля з сі-рого плитняка, що допитливими вікнами-очима ось вже 115 років вдивляється в   довколишній   світ.   Зовнішній   вигляд   будівлі майже не змінився з тих часів, коли тут вчителював Б. Грінченко.
  От тільки дзвоник... Тоді був ще той, старовинний, з дзвінким, радісним і щасливим голосом, а зараз запрошує дітей на уроки електричний /саме таким си-гналом сповіщають про початок та кінець роботи в офіційних установах, конто-рах/.
Якось напровесні, коли по яругах ще лежав сніг, а пагорби вже звільнили-ся від нього, приїхав я до Олексіївки  у  справах  підготовки  до  125-річного юві-лею Б. Д. Грінченка. Була велика перерва. Біля школи, на пагорбі, весело мету-шилися діти. Поки мій супутник, вельми досвідчений у фотографії, фотографував школу, я підійшов до хлоп'ят, привітався з ними і запитав про Б. Д. Грін-ченка. Діти якось зніяковіли, а хлопчисько років дванадцяти несміло відповів за всіх: «То, мабуть, той, що був директором до Ольги Іванівни»  /О. І. — теперіш-ня директор школи/.   Відразу   зауважу,   що   після   відкриття пам'ятника пись-меннику та шкільного музею, який одержав звання народного, сьогодні не тільки старожили Олексіївни, а й кожний школяр не тільки знав Грінченка, а й може, при нагоді, стати досвідченим гідом, який з радістю проведе відвідувача музею стежиною Грінченка.
Але тоді, ранньою весною, відповідь зніяковілого хлопчиська мене не по-радувала, бо чекав іншої, знаходячись у місцевості, де все нагадувало про Грін-ченка: та ж школа з блоків сірого плитняка, тільки вкрита не фарбованим у зеле-ний колір залізом, а сучасним сірим шифером. З шкільного подвір'я можна поба-чити й знамениту скелю, що описав її Борис Дмитрович   у   світлій   романтич-ній   повісті   «Соняшний промінь».                            :
А  неподалік,   крізь   мереживо  верхівок  саду біліє  одноповерхова  бу-дівля.   Іду  до  неї.   Тут у 1887—1894 роках мешкав Б. Д. Грінченко. У ті часи будиночок мав вигляд флігеля, збудованого, як і школа, з сірого плитняка. Зараз до флігелю прибудовано приміщення ковальні, а там, де жив письменник, роз-ташувалась  контора:   вся  будівля  пофарбована вапном. До речі, відомий на Луганщині українознавець і дослідник життя т  творчості  Грінченка
Богдан  Васильович  Пастух  розповідав  мені,  що знайшов у київських літературних архівах лист письменника до дружини, в якому він не тільки з по-дробицями   змальовує   своє   мешкання   у Олексіївці, а й наводить креслення з розташуванням у кімнаті меблів. Отже маємо чудовий фактичний матеріал для реконструкції помешкання Бориса Дмитровича.
Вуличка, на якій стоїть будинок, зовсім коротенька й виводить на широ-ку, переорану під городи, леваду.
...Через напоєну вологою ріллю прямуємо до річки Білої, що хвилястою стрічкою стелиться вздовж широкої балки. Ось, нарешті, вкрита тогорічним лис-тям стежка, вона в'ється понад самою річкою. У тихій воді відзеркалюється сіре небо, задумливі верби, осокори та старі в'язи.
Унизу, аж понад самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка;
вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад» /читай — парк Алчевських — Ю. Є./.
Саме ці рядки згадав я, ідучи стежкою, що довела мене... до містка. Так, і місток є! Звичайно той, грінченковський не зберігся, але сучасний місток із ме-талевих конструкцій стоїть на тому ж місці.
Блукаючи стежинами понад Білою, згадав я і про те, що до Олексіївки Борис Грінченко прибув, коли йому минуло тільки 23 роки. Але вже тоді, зовсім молодий, без  університетської  освіти,  він  був  своєрідним епіцентром гро-мадської думки й потужним генератором української ідеї на теренах зру-сифікованої України. До Олексіївки йшли листи видатних діячів української культури, з молодим педагогом шукають зустрічі,  щоб  порадитись  з  питань  відродження національної школи. Його перші публікації жваво обговорювалися у студентському середовищі Харкова, Києва та Львова. Під час перебування у Олексіївці його    відвідують    В.    Самійленко,    І.    Липа та   Т.   Зіньківський.   Відомо,   що   І.   Липа та Т. Зіньківський зібрали різножанровий фольклорний матеріал, який передали Грінченку до його тритомного видання «Этнографичес-кие материалы».
Один з найбільш плідних дослідників наукової спадщини Б. Грінченка, викладач Луганського педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка Олекса Не-живий, розповів мені, що стосунки між Грінченком та Зіньківським були більш ніж товариськими. Останній раз вони зустрілися восени 1891 року в Олексіївці. В тому ж році Трохим Аврамович . Зіньківський   помер   у   30-річному   віці.   Після смерті друга Б. Грінченко видав двотомник «Писання Трохима Зіньківсь-кого», який невдовзі було заборонено царською цензурою, бо твори небіжчика мали позитивний вплив на розвиток національної свідомості українського наро-ду.
Саме це підкреслив Грінченко, завершуючи життєпис Зіньківського сло-вами:  «... ось через що з великим жалем спиняємося ми перед Зіньківського до-мовиною, ось через що сумуючи дивимося навкруги,шукаючи, хто міг би стати замість його, хто міг би так, як він, жити одним — любов'ю до рідного краю».
Життєві  принципи  небіжчика  відповідали  поглядам самого Грінченка, тому стають зрозумілими їх дружні взаємини. Коли у 1892 році Іван Липа, у майбутньому відомий діяч Центральної Ради УРН, відвідав   Олексіївку,   він   отримав   від   Бориса Дмитровича фото на згадку про зустріч із таким пророчим написом: «Запевне прийде той день, що воскресне рідна країна. Ми віддамо свою силу на те, щоб сей день прийшов якомога швидше. Будемо жити — будемо пра-цювати на користь рідному краєві; будемо вмирати — умремо з. його ім'ям на вустах. Невідомих одного одному особисто єднає нас служіння нашій невмиру-щій великій ідеї».

(Джерело:Ю.Єненко. Промінь добра. Нарис-есе.—Луганськ, 1994)

Сонячний промінь у широкому розумінні — символ знань,  яким інтелігенти-культурники прагнули просвітити селян для поліпшення їхньої долі. Саме цій меті — просвітницькій роботі серед народу — і віддається головний герой повісті Марко Кравченко. Син
чоботаря, що рано залишився сиротою, він вже як студент останнього курсу історико-філологічного факультету одного з університетів приїздить на за-прошення поміщика Горо донського у його маєток біля «зшахтаризованого» села і намагається власним прикладом реалізувати заповітну ідею, якою прой-нявся, — зближення народолюбного інтелігента з простим народом, пробу-дження   національної свідомості й високої моралі у селян.
І
...трапилось несподіване лихо: п'яний батько впав   на вулиці і не вернувсь у сю ніч додому. Вранці його знайдено замерзлого.
Страшно це вразило душу шістнадцятилітньому хлопцеві. Скільки він пере-мучився за той час, поки це хоч трохи забулось, — він і тепер не може спокійно  згадувати. Але одно зосталось і ніколи не забудеться: те,   що він намислив, си-дячи над батьковим трупом. Він думав:
— У тяжкій роботі звікували свій вік мати й батько, —робота їх, в труну поло-жила. З чого ж вони могли розважитися? Нічого — тільки праця, бідність, горе. І лишилася горілка!.. Хоч би письменний батько був, а то навіть книжки не міг почитати.
І Марко, здригаючись з остраху, уявляв   собі темне безпросвітне батькове життя: праця, праця, праця — більше нічого. Нащо ж та праця? Яка її мета? Яка мета усього батькового життя? Батько цього не знав, і нема чого дивуватись, що він пив: то душа шукала хоч якого виходу з того безпросвітного життя.
Марко згадував, що так живуть усі міські   робітники, Він знав, як живуть селяни, але думав, що й там так само. І він почав лякатись. Нащо ж таке життя? І до чого таке життя доведе? Йому здавалось, що доведе таке життя до здичіння-Як же запобігти цьому? Тільки освітою — знову здавалося; Маркові. Він ще ма-ло думав тоді про соціальні та економічні обставини, а все звертав на освіту. І з того часу він зробився борцем за неї. Він заприсягся у душі віддати своє, життя на послугу просвіті... Згодом його погляд ширшав. Він побачив, що тут були ще й інші   причини — соціальні та економічні. Він і їх почав брати до уваги, але ж се не відмінило його замірів.
II
їхавши Марко на село, мав замір ближче придивитись до селянського життя, до народу. Йому доводилося і попереду бачити село, але більше нашвид-коруч, і він дуже зацікавився глянути на його уважніше. Тим-то, проживши з ти-ждень на новому місці, він надвечір у неділю  пішов на слободу.
Пішов просто вулицею, цікаво роздивляючись на все. На погляд село бу-ло не дуже привітне, як мало не всі степові села. Правда, вальковані або муровані з каменю хати були здебільшого чималі, але й тільки ж того. Сірі   або руді тини, кладені з каміння, часом на гнояці, що, стирчала з-межи каменюк, були далеко сумніші й   нечепурніші од веселих тинів, що до їх Марко звик у  своєму краї. Але найбільше його вражало те, що коло хат мало де й в,идко було яке дерево: біліли, а іноді й руділи хати, руділи тини, сіріла вкрита пилом вулиця — і ні гілочки зеленої, що закрасила б, звеселила б усе. Тільки далеко  від хат, у кінці городів над річкою, видно було трохи якогось дерева — мов садовина та кілька верб.
Пройшовши, Марко з гони побачив, що назустріч йому йде юрма па-рубків. Парубки були в червоних кумачевих на випуск сорочках, підперезувані цяцьковими   поясами;
деякі накинули на плечі чумарки, а деякі, поверх сорочок, одягли «жакет-ки», некшталтно пошиті на селі з черкасину або якої іншої сільської тканини. Чоботи були на високих корках, з довгими халявами, у деяких повимережувани-ми густо мідяними «пістонами». На головах кашкети, збиті на потилицю. Деякі парубки були навіть   погано повмивані після роботи в вугільній шахті (з неї во-ни поприходили вчора увечері додому), але видимо пишалися своєю одежею. Парубки йшли швидко, махаючи, руками. Один грав на гармонії, всі співали, ви-гукуючи;
        Параход ідьот з накладом,
        Двє Параші сидять рядом,
        Вони рядишком сидять,
        Папиросочки курять.
«Ось вона — сьогочасна] народна поезія», — гірко подумав Марко і пішов далі. Під однією хатою сиділа купка не дівчат, а ще піддівків — років три-надцятьох або чотирнадцятьох, — і сі співали пісні, що навчились   од своїх старших сестер. Марко всієї! не чув, — розібрав тільки початок:
        Повій, повій вітирок,
        Іс трахтира в погрібок:
        Там бутилки шевеляцця,
        А стакани говорять:
        У гуляньї при компаньї
        Парінь дєвушку обнял...
«Боже мій! — що ж це воно таке? Нехай би вже   парубки, а то дівчата не соромляться співати такої пісні!»
Він придивлявся до жіночої одежі — вона   не   була вкраїнська: мало не на всіх дівчатах поверх сорочок якісь некшталтні, нечупарні «ситцеві кохти» висіли   як мішки. Деякі були без кохтів, і на двох з їх Марко побачив не вкраїнську сорочку: повних рукавів нема, але коротенькі, косо позрізувані, і вся сорочка пошита кшталтом городян-ських чоловічих сорочок.
Уже зовсім смеркало. На селі посвітилися. Парубки й дівчата дужче заспівали. Деякі гурти співали так близько, що Марко розбирав слова. З одного краю чулося;
        Ой ти, Ваня, ти розсукин син такои
        Г Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?
        Чи у карти, чи в ігранти прогулял?
Чи у Каті на перинах пролежал?
А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівали:
        Улюбився-урєзался!
        Бил би ножик, — зарєзалсяі
        Давай ножик, погастрєй,
        Зарєжуся пвскарейі
Марко вернувсь у свою хату похмурий та замислений. Все, що він бачив, уразило його та ще й   дуже погано. Важкі думи опанували йому голову. Він по-чув потребу щиро з ким; поговорити і сів писати листа до свого друга Семена Лісовского. Списав йому всі сцени, які сьогодні бачив, а наприкінці додав:
«Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв собі простий народ так, що він заховав у собі наш   національний скарб — нашу мову, звичаї,, поезію. Але замість поезії я почув «іс трахтира в погрібок», замість щиро народноїмови — ламану мішанину. Про звичаї не знаю, але  все, що бачив, доводить, що й вони не вдержались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці  дівчата, що спі-вають таких пісень... Сумно, Семене, сумно! Може, хоч у тебе є що відрадніше — розваж!..»
Посідали за стіл, почалася гуртова розмова. Тільки пан Городинський, за-всігди балакучий, тепер чогось супився. У його трапилась суперечка з людьми, він не міг її ніяк забути і нарешті таки не втерпів і розповів усім.
— Подумайте, п'ять десятин найкращої пшениці витолочили падлюки! Сьогодні волів заняв, — прийшли, говорять: Оддайте! — Оддайте! — і такі вже ласкаві та ввічливі!.. Ні, брешете, — заплатіть мені за п'ять десятин пшениці!
— Заплатять вони вам! — обізвався Голубов. — Хіба ви не знаєте цього хамства: вони раді б інтелігентну людину з'їсти! Хіба для їх існує власність? Во-ни тільки свою власність уміють поважати.
— А панської — ніколи — перепинив Городинський. — Се правда. Ми і мужики — се два вороги. Мужик вишукує всякої змоги одурити, обікрасти, під-вести під монастир пана.
— Невже так? — спитав Марко.
— А ви ще не знаєте, — повернувсь до його старий Городинський. — Ви ще не знаєте цих мошенників? Та знаєте ви, що у мене, відколи я господарюю, ще не було з їми умови, яку б вони цілком, так, як треба, додержали.
— То нащо ж ви з ними маєте діло? — спитав Марко.
— Як — нащо маєте діло? — здивувався пан. — Треба ж мені хазяйнува-ти, треба ж із чогось жити.
— Виходить, що ви все ж користь од їх маєте?
— Вже ж маю! Нащо ж би я клопотався з цими падлюками! А коли робиш діло, то роби чесно, а не щоденне обдурювання!
— Вибачайте, ви бували коли на селі? — спитав у Марка Голубов.
— Бував, але дуже на короткий час.
— Шкода, що ви не були довше та не господарювали самі, — тоді ви зна-ли б що це за цяці. їм нема ні законів, ні релігії — нічого святого. Се не люди, а свині!
Кров спалахнула в Марка, як він почув цю образу, кинену на його народ. Але він здержавсь, та ще до того тут пристав до розмови Іван Дмитрович.
— Я цілком згоджуюсь з вами,— промовив він до Голубова. — Я давно вже думаю про се і дійшов укупі з
найкращими адміністративними розумами в Росії до тієї думки, що тут треба як-найшвидше запобігти лихові.
— Та чим же ти запобіжиш? •— перехопив старий Городинський,
— Ось, — протяг далі спокійно та поважно син, — я зараз скажу. Мені здаєть-ся, що, лихо в тому, що мужик живе не під законом, — його життя, його діяль-ність не зрегульовані. А се повинно бути. Повинна бути така адміністраційна си-стема, що не дозволяла б мужицтву хитатися туди й сюди і в дрібницях регламе-нтувала б масову роботу: щоб за погане хазяйнування, за пияцтво, за лайку, за мошенництво, за неходіння до церкви, за неповагу до старших і за всякі такі інші мужичі провинності була зараз кара і щоб та кара завсігди висіла над мужиком, не дозволяючи йому відхилятися набік.
— Справді? — спитав Марко. — 1 се тільки мужикові? А чому ж, коли так, і не панові? Адже й пани винні в тому.
— Чому? — жваво обізвався Голубов. — Тому, що люди поділяються на дві частини — ні, «стани» — ні, бо ся річ тільки послідок тієї чи іншої державної системи, а я кажу про те, що єсть послідком соціально-економічних обставин, — поділяються на дві частини: освічених або тих, що порядкують, та неосвічених або тих, хто працюють. Се закон життьовий, й його ніщо не зсуне. І закон цілком правдивий: на те, щоб процвіла культура, цивілізація, треба, щоб нерозвита маса давала свою мускульну працю. Але ми тепер бачимо, що ця маса нехтує своїми обов'язками і тим шкодить культурі. Мусимо, отже, запобігти лихові, присилува-вши її.
— Я додам ще одно, —почав знову Іван Дмитрович,— а саме те, що така сис-тема мала б ще й іншу вагу: вона виховувала б масу в потрібному напрямку, ро-била б з неї гарну дисципліновану робочу силу.
— Себто, — сказав Марко, — ви хочете виховувати народ так, як виховують воли чи коні?
— Чому ні? — зовсім спокійно відмовив Іван Дмитрович. — Дарвін довів, що закон для звірят і для людей один. Чому ж нам систему виховання звірів не -перенести на темну робочу масу? Вона ж у посуванню наперед цивілізації відог-рає таку ж ролю, як робоча тварина у нашому господарстві.
— Ні, — озвавсь пан Городинський, — може, твоя система й гарна, але всі ваші системи, — бачили се ми добре за останні часи, — ні до чого не дово-дять. Волію вжестаре кріпацьке право. То так система була! Система слухня-ності!
— Ах, папа, — ну хто ж тепер може думати про кріпацтво? Се тепер ди-кої Я кажу, що зовсім одкинувши ті застарілі форми, можна спорудити таку но-ву...
— Що вона буде гірша від старої? — перепинив Марко. — Я не розумію тільки одного; як може людина казати про другу людину, що її можна виховува-ти як коня або волаї
— Я теж цього не розумію — почувся зненацька Катери нин голос. — Я згоджуюсь, що мужики не здатні до такого життя, як ми, освічені люди; але все ж вони — люди!.. Чому ж, коли так, не вести їх і на заріз?
— AАЬ, топ Оіеи! * Нащо так гаряче? — озвався, сміючись, брат. Заспо-койся, ніхто не буде мужиків різати, а кажуть тільки про те, щоб зробити їх здат-ними до роботи на освічений клас, що дає всьому порядок.
— Та яке ж право маєте ви се робити? — палко спиталася Катерина і її блискучі очі стали ще блискучіші, а щоки так і зачервонілися. — Мужики також люди!
—Такі ж, як і так звана інтелігенція! — додав Марко. — В цьому я зовсім згоджуюсь з вами, Катерино Дмитрівно, і тільки мені здається, що ви поми-ляєтесь, вважаючи народ не здатним до культури та просвіти. Я думаю, що про-стий народ, а надто народ український, так само здатний до вищої культури, як і панський; клас. Що цьому правда, тому багато доводів,
— Яких? — спитав Іван Дмитрович.
— Та хоч би те, що народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей, — Шевченка, наприклад.
— Я нічого не читала Шевченкового, — відповіла Катерина, — Я тільки чула, що єсть такий хохлацький поет.
— Ви, одначе, українофіл? — скрикнув Голубов.
— Що таке українофіл? — спиталася Катерина.
— Українофіли, — відказав їй Голубов, — се люди, які хочуть усіх одягти в сви-ту, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.
— І на додаток, — доточив Іван Дмитрович, — вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розвалити Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.
— Ви трошки не так визначили річ, — засміявся Марко. — Українофіли, чи ліпше сказати, — українці, свідомі свого «я», — се люди, які розуміють що українська, люд-

*Ах, мій Боже! (фравц.).
 
ність, — або по-вашому хохли, — то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідум так само вимагає собі змоги виявляти своє «я», свій ду-ховний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною мовою, а вкраїнська  народність щоб придбала змогу вияв-ляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.
— Нема української мови — є тільки жаргон, — гостро відказав Голубов.
— Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу, — се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу, — досить того. Тоді являється література.
— Де ж вона у вас? — аж скрикнув Голубов. — Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?
— Ми зовсім не зневажаємо її, — відказав спокійно Марко, — навпаки, лю-бимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями, але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.
— І ви' думаєте, що ви чогось можете досягти? Ви!...— аж скрикнув Голубов і весь почервонів.
— Я певний, що досягнемо, — відповів Марко, силкуючись бути спокійним.
— Чого? —спитав Іван Дмитрович. — Щоб розвалилась Росія?
— Вибачайте, Іване Дмитровичу, але мені здається, що се питання можна об-лишити. Ми справді домагаємося, щоб українському народові забезпечено його права як нації, але від сього і до розвалювання Росії ще дуже далеко.
—Та що це у вас така нудна розмова зайшла? — скрикнув пан Городинський. — Давайте або вставати, або що, бо вже, здається, нам нічого не дадуть! Виба-чайте!
Всі повставали і пішли в сад. Голубов підскочив до Катерини.
— Вашу руку!..
— Я не люблю ходити під руку, — відмовила та.
— Як вам подобається ваш студент? Справжній демагог, йому не погано б прикороччати язика.
— Я думаю, що кожен має право виявляти які хоче погляди.
— Ого! Та се він і вас швидко поверне у свою віру!
— А ви дуже добрі, тільки не до мене.
— Про що ви сперечаєтесь? — спитавсь Іван Дмитрович, що вкупі з Мар-ком нагнав їх.
— Та ось, — промовив Голубов, — Катерина Дмитрівна виявляє прихи-льність до українофільства.
— Прихильності до українофільства я не виявляю, — промовила Катери-на почервонівши, — навпаки, я дуже бажала б, щоб українофілів зовсім не було.
— Чому? — спитав брат.
— Тому, що я люблю Росію, а ти кажеш, що українофіли — сепаратисти. Я тільки сказала, що кожен може мати такі думки, які схоче.
— Опріче тих, що шкодять державі! — авторитетно промовив брат.
— Сподіваюсь, Іване Дмитровичу, що ви в цій справі не втілена непо-мильність, — спитавсь сміючись Марко. — І, як по правді, то я ніякої шкоди не бачу державі від того, що вкраїнська народність буде розвиватися так, як сама хоче; навпаки...
— Але вона не буде розвиватися! — зло сказав Голубов. — їй сьогодні не дозволять!
— А на підставі якого права? — спитав Марко.
— На підставі права дужого!
— А! Ну, то в такому разі я скажу вам, що слово й думка краще подужує, ніж кулак та шабля. Я підожду того часу, коли ми зробимося дужі, і тоді скажу вам, що ви кажете мені тепер.
— Ніколи ви не будете дужії — скрикнув Голубов.
V
За панським обідом Марко, проміж іншими гостями, стрів Голубова та ще одного невеличкого на зріст панка у простенькому піджачкові, років ЗО, але з обличчям ще років на десять.
— Федір Карпович Лірський, — сказали Маркові, знайомлячи його з пан-ком,
«А! — подумав Марко, — дуже цікаво! Здається, се чоловік не тієї поро-ди, що всі оці». Марко чув, що Лірський їздив за кордон, слухав лекції в якомусь чужеземному університеті, а піп з учителем казали, що він заводить школу.
Голубов, як звичайно, тупцявся коло Катерини, хоч та зважала на його стільки,  скільки того вимагала просто звичайність. Як посідали за стіл, Маркові трапилося сісти проти Лірського, і він зараз же почав розмову.
— Я чув, що маєте завести в себе в слободі школу? — запитав Марко.
— Ет! Мав, та не маю! — відповів той.
— Чому? — спитавсь Марко, але пан Городинський перепинив з одмо-вою;
— І краще! На чорта мужикові та школа? Нащо розвивати в йому такі інстинкти, як і в освіченої людини?
— Цілком так! — безапеляційно сказав Іван Дмитрович. — Хоч я нічого не маю проти школи взагалі, але народна школа не повинна йти далі Часословця  та Псалтиря .
— Навіть без Єванглія? — спитав Марко.
— Євангліє... — протяг Іван Дмитрович. — Євангліє річ така, що можна всячину відтіля виводити, а се річ небезпечна... От Псалтир... Не знаю, чи сказа-но там; «Начало премудрости — страх», але оце й є найважливіше, щоб мужики звикали слухатися та боятись. Ні, ні! Без ваших натуральних історій та іншого, се — проказа.
— Се мені трохи нагадує вашого маршалка, — сказав Марко. — Я чув, що в одній школі попечителька почепила на стіну географічну карту. Так він каже: «Чортзна-що! Лібералізм якийсь — карти на стінах висять!»
— І справді! І лібералізм! — скрикнув старий пан Городинський, але Ма-рко вже не слухав його і знов удався з своїм питанням до Лірського.
— Чому? Тому, що з цими мужиками нічого не зробиш, — одмовив той. — Я їм кажу: ви дурні, то я вам школу заведу. Даю свою хату й частину грошей, а другу — хай громада дає, — хоч сотню карбованців. Наче й згоджувались, а далі й одкинулись. Ну. як це вам подобається? Дурні, зовсім дурні! Се якась осо-блива нижча раса, не може навіть своєї власної користі зрозуміти, — Ого, — озвався Голубов, — вони боялись, що сьогодні сто, а завтра, може, й триста до-ведеться платити.
— Але ж і я іїм виясняв, що їм ні копійки не доведеться більше заплатити.
— Хіба вони тому поймуть віри? — скрикнув старий Городинський. — «Хоч би пан зійшов з неба, то вірити йому не треба» — оце їх приказка! Вони сто разів поймуть віри своєму п'яному писареві або дурному дякові, що луплять з їх хабарі, тільки не мені або вам.
Маркові кортіло спитати в пана Городинського, чим він саме заробив право на віру від народу, та він обачно промовчав, а відказав Лірському:
— А мені один селянин добре розказав, через що мужики байдужі до школи.
— А ну-ну, що сказав ваш філософ у свиті! — іронічно промовив Голу-бов.
— Мій філософ у свиті сказав дещо таке, що непогано було б знайти його й філософам у сурдутах. Він сказав, що школа однімає школяра в сім'ї, навчає його згорда, зневажливо дивитись на своїх людей, кида його на другу роботу і робить з його нечесну людину. Се ж правда!
— Може, й правда, але чому ж се так? — спитав Лірський.
— Бо школа вчить незрозумілою мовою і промовляє до дитини чужими образами. На Вкраїні повинна бути школа вкраїнською, мовою науки на Вкраїні повинна бути мова вкраїнська.
— Я не думаю, щоб се було важно, — скривився Лірський.
— Ніякої української мови нема! — згукнув Голубов. — А коли вони не розуміють тієї мови, яка у їх школі, то мусять навчитися.
— Ви самі собі суперечите, — відказав Марко. — Копи вони її не розу-міють, то через те, що вживають іншої, — отже, українська мова є!
Іван Дмитрович почав доводити, що коли уряд не признає якої мови, то та мова й не існує і повинна зникнути. Почалася загальна спірка. Марко дово-див, що основні принципи педагогії вимагають у школі рідної мови народу. Лір-ський упевняв, що се вузький націоналізм.
— Покажіть мені яку просвітну справу, яка могла б робитися без націо-нальної мови? — спитав Марко,
Лірський згоджувався, що такої справи на світі нема, але прав українсь-кій мові дати не хотів.
Марко сів за стіл, розгорнув «Дві московки» Левиць-кого і почав читати. Мова відразу здивувала слухачів, що ніколи не чули вкраїнської книжки. Але всі слухали дуже уважно, опріч солдата та парубка в жакетці, що все щось шепотіли і нарешті пішли з хати: їм не подобалась мужицька книжка. На їх місце прийшло двоє жінок і ще один старий чоловік.
— Ой Боже! Вже читають, а ми й не чули! — озвалась одна жінка.
— А не ходіть пізно! — сказав дядько Федір і почав розповідати, про що читали і дуже мальовниче розказав зміст прочитаної частини.
Почалося читання знову. Всі слухали, як Василь вернувся додому, і важко зітхали, чуючи його оповідь про солдатське життя. Потім сміялися з дівчат, як вони на хлопців зазирають, і навіть почали цілу розмову, перепинивши читання, бо від дівчат та парубків у книзі слухачі перейшли до своїх дівчат та парубків.
— Які тепер дівчата та парубки? — казала палко та жінка, що жалувала, що спізнилась. — Тепер такі: чи доробила, чи не доробила свого діла дома, а як час прийшов, то кида й печене й варене та на вулицю.
— Порозганяти б ті вулиці! — сказав хтось з чоловіків.
— Та воно вулиці нічого, — озвавсь дядько Федір, — а оті складки та ве-чорниці! Отам вони горілку навчаються пити, отам дівчата п'яні лежать такі, що за ноги хоч повиволікай. А вже звісно — яка вона чесна вийде, коли таке!
— Не так тепер стало, як уперед було. Тепер парубок не хоче дома роби-ти, а все на шахту. На шахті він, бач, заробе гроші та всі й положе на себе — чо-боти собі купить за п'ятнадцять рублів, сорочку червону, то що, — а батькові, бува, й нічого! Я, каже, заробив, я й витратив! А прийде додому — знай п'є та ді-вчат піддурює.
Марко почав читати далі і чув, як шепчуть слухачі, переказуючи одне од-ному свої уваги про книжку та радіючи Ганниному та Василевому щастю.
З того часу Марко мало не щонеділі та щосвята ходив у Корнієву хату читати книжки. Він прочитав Квітчину «Марусю», Гоголевого «Тараса Бульбу» в українському перекладі, дещо з Шевченка, з Левицького, кілька науково-популярних речей і бачив, як залюбки слухають його селяни, як вони зовсім зви-кли до «полтавської мови»; як цікаво, й сумно, й радісно за одним заходом слу-хали вони про свою старовину. Марко знаходив таких слухачів, що в його в душі прокидалось могутнє бажання — віддати себе всього такій діяльності, — нести світ і культуру в народ. Йому уявлялися десятки, сотні людей, що віддають себе тій справі, пишуть книжки для народу, ширять їх по селах або й; самі живуть се-ред народу, знайомлять його з письменством, з театром... Розпалена фантазія не мала впину — малювала йому високу народну культуру, таку високу, як колись було у греків. Він палко обіцяв оддати себе цій діяльності.
А потім інше починало уявлятись йому. Починало згадуватися те, що він побачив тепер у народі. Народ та інтелігенція — два ворожі табори в його ріднім краї. Пан так довго панував над мужиком, так довго силкувавсь одрізнитись од його всякими способами, що народ і в прихильній для його інтелігенції бачить пана, ворога. І той погляд, що мав народ на обмоскаленого довгим рядом істори-чних обставин, очортілого мужикові пана, переносив він і на всякого інтелігента, хоч би він, як Марко, і не одрізнивсь од народу мовою,
...Пан панував — у старовину своїм правом, а тепер багатством, освітою. Мужик се розумів і розумів, що панувати краще, ніж бути під пануванням, — і мужик силкувавсь лізти в пани; а хоч не сам ліз, так принаймні, вивчивши свого сина в школі, віддавав його в які писарчата або в крамарчуки до міста, маючи надію, що той вилізе в «пани». Приклади мужик бачив і мав надію. Бачив, що пан розумніший, освіченіший од його, і він звик уважати панську мову, панську одежу за вищі, кращі мову та одежу і переймав їх. Ось відкіля ті «кохти ситцеві» на жінках та дівчатах, ті «жакетки» та «пальта» на парубках; ось відкіля те нази-вання своєї мови мужичою, а тієї, що говорили пани, панською. .Звісно, все це переймалося здебільшого не в самих панів, бо з самими панами близької знайомості мужик не мав, а в тих, хто стояв поміждо мужиком та паном. Се були лакеї, покоївки, економічні прикажчики і ті, нарешті, з свого братчика, що вже хоч трохи «напанились» — крамарі, шинкарі та глитаї. Можна зрозуміти, яке га-рне було все те позичене. «Панська» одежа, що пошили її сільські кравці, була просто неможлива — така нечепурна, що аж гидка; «панська» мова була ще гір-ша.
І вкупі з мовою, з одежею падало й інше. Занехаювались старі звичаї, ламалась стара мораль, відносини проміждо  дівчатами  та  парубками зробилися  погані.
Марко згадував це все і багато дечого іншого, про що він за останній час почасти довідавсь, і його веселчані уяви, його мрії мусили зникати в темряві од цієї негарної сумної дійсності. Але тоді він згадував Корнієву сім'ю, .дядька Фе-дора, Остапа, згадував їх поривання до просвіти, їх розмови і починав розуміти, що під тією позверховною корою, якою вкрито з погляду мужицтво, відбувається культурний процес, до якого не придивилась та й не хоче придивлятися інтелігенція. Боротися з темрявою, помагати цьому культурному процесові та направляти його на користь рідному краєві — ото була повинність інтелігенції, важка повинність, бо на неї треба було жертви, і жертви великої— усім своїм життям. І боячись питав він себе: чи стане в його сили на таку жертву?
— Але мусить стати! — казав він сам собі зважливо.
Після «вигнання» за українофільські переконання з панського маєтку Марко живе в місті, бере діяльну участь у роботі гуртка інтелігентів-культурників. Тим часом у Катерини, дочки Пана Го-родинського, відбулися зміни поглядів на народ, його роль в житті суспільства. Ці думки пробудив у неї Марко під час їхніх розмов. Вона пориває з панським оточенням і стає сільською вчителькою. Тяж-кі умови праці народної вчительки призводять Катерину до хвороби. В тяжкому стані вона знову зу-стрічається з Марком. Незважаючи на тяжку хворобу, дівчина віддасться силі кохання. Та хвороба ро-бить своє: Катерина помирає. Але, не зважаючи на важкі життєві випробування, Марко «...йшов вико-нувати той заповіт, що почув з вуст коханої,—віддавати себе праці задля високої ідеї: щастя, відро-дження рідного народу».