ВАДИМ КОСТЯНТИНОВИЧ ПЕУНОВ

ВАДИМ КОСТЯНТИНОВИЧ ПЕУНОВ

З м і с т
1.В.Логачов.Замість біографії …
2.Гіркі ліки від кохання ( Тарас Шевченко – Катерина Піунова ).Н а р и с…

Замість біографії
Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка розглянув і обговорив (2002 рік) у двох турах представлені на здобуття Національної премії 50 творів і робіт в галузі літератури і мистецтва, публіцистики і документалістики і повідомляє, що за підсумками таємного голосування до третього завершального туру конкурсного відбору допущені таки кандидатури:
            Художня література, публіцистика та культурологічні праці:
…Вадим Пеунов. Книга публіцистики “Істина у трьох вимірах” (1998), роман-факт “Помста знехтуваних богів” (2000).
            Представлено Донецькою організацією НСПУ, Донецькою обласною організацією НСЖУ, Донецьким Національним університетом.
            Вадима Пеунова в Україні ( і не безпідставно) вважають засновником поліцейського романа. Перша його книга “Остання справа Коршуна” (видана у 1954 році) принесла автору всесвітню популярність. Згодом його книги видавались китайською мовою, арабською, монгольською, польською, чешською, російською та іншими.
            Вадим Пеунов приречений писати цікаво. Всі його книги, різні за жанром, читаються на єдиному подиху. Письменник переконливо мотивує поведінку своїх героїв, завдяки чому читач мимоволі стає співучасником гострих, динамічно розгортаючихся подій.
           В основі сюжету романа “Помста знехтуваних богів” лежить вихід православних сербів у середині 17 століття з-під релігійного гніту, який у той час панував у Священій Римський імперії Габзбургів.
           Нелегкий шлях наших одновірців, які згодом на терені України створили анклав “Нова Сербія”. Вихід сербів, описаний В.Пеуновим, викликає біблійні ремінісценції, справляє враження таємничності, загадковості. Зі сторінок твору постає історія майже чотирьох століть, факти якої зібрані письменником з наполегливістю справжнього дослідника.
           Великій історичній події – виходу сербів – автор присвячує третину свого роману-факту, а решта є схвильована розповідь про долю України у буремному двадцятому сторіччі: перша світова війна, братовбивча громадянська, створення індустріального велетня СРСР, де процвітав руйнуючий душі атеїзм, потім Велика Вітчизняна, і, нарешті, неминучий розпад сучасної імперії на національні складові і народження незалежної соборної України.
           “Гіркі ліки від кохання” (Тарас Шевченко – Катерина Піунова) – дослідницький нарис письменника про долю останнього кохання сорокачотирьохлітнього Тараса, який щойно позбавився багаторічної неволі, до шістнадцятирічної актриси з Нижнього Новгорода Катерини Піунової, до речі далекої родички самого Вадима Пеунова, родинність якої він визначає поговіркою: “навприсядки навколо церкви”.
            Вадим Пеунов, автор сорока оригінальних книжок, учасник Вітчизняної війни, звільнений з лав армії після 6,5 років солдатчини, закінчив 15-ту львівську середню школу. У 1954 році Львівський університет вручив йому диплом редактора художньої та політичної літератури. З того часу живе у Донецьку (Україна).

(В.Логачов)

Вадим Пеунов

Гіркі ліки від кохання ( Тарас Шевченко – Катерина Піунова )
Н а р и с

Зміст

1. Відчуття волі на дотик

2. Хто кому і за що винен

3. “Пленительные звуки лубочной скрипки…”

4. “Люба і вельмишановна…”

5. Сватання за версією Піунової-Шмітгоф

6.П’єр Беранже про долю старого холостяка

7. “А скринька відкривалася…”

Використана література

                                                    Тополевий пух скачався у затишку…Недокурок…
                                            П-ф-ф-у! І все до дідькової матусі. Опалило!
                                            Образило! Зруйнувало!

Відчуття волі на дотик

Небеса відпустили на це спалююче кохання лічені дні і години.

х х х

Із щоденника:
              “13 ( октября 1857 г.)
Рисовал карандашами портрет Анны Николаевны Поповой, слывущей   здесь красавицей первой статьи. Действительно, она красивая и молодая женщина, но, увы, маленько простовата. Может и к лучшему. Первый портрет рисую за деньги, за 25 рублей.
              После сеанса отправился обедать к Н.К. Якоби, а после обеда отправился в театр. Спектакль был хоть куда: Васильева, в особенности Пиунова, была естественна и грациозна. Легкая игровая роль ей к лицу и по летам. Словом спектакль был блестящий.»

х х х

В коментарі за 13 жовтня ( Т.Шевченко. Журнал.-К.:Держвидав, 1954) пояснюється: “ Пиунова Катерина Борисівна (1843-1909) нижегородська артистка”.
Якщо прийняти за істину ці цифри, то в 1857 році Катрусі було … 14 років. І саме їй доручена провідна роль у “блискучому спектаклі”, гра якої вразила і захопила такого фахівця, знавця мистецтва та цінувальника чудового як Тарас Григорович Шевченко, який щойно позбавився “…солдатской пошлой гнусной жизни, не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства, остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности.” ( Щоденник 29 липня ).

х х х

З біографії: Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого ( 14 березня ) 1814 року.

               У 1857 році з лютого поетові пішов сорок четвертий рік.
               А ось відносно Катрусі Піунової газета “Волжский весник” за березень 1909 р. повідомила своїх читачів: “ На шістдесят восьмому році пішла з життя відома в минулому актриса К.Б.Пиунова-Шмитгоф…”
              Виходить в жовтні 1857 року Катерині Борисівні виповнилося вже шістнадцять, пішов сімнадцятий.
              Щоправда людина і у 14-ть років може на власній долі відчути всю гаму людського почуття. Класичний приклад Ромео і Джульєтта, а не класичних відомих по нашій дійсності – незчислена кількість.
             Але одна справа самому пережити біль і радощі, сподівання і втрату надії, і зовсім інше переконливо, вірогідно передати почуття не власні, а чужі, театральної героїні, перевтілитися так, щоб у душу глядача не закралося сумніву, що велике кохання народжується і гине в нього на очах і він, глядач, став би при тому співучасником того,що відбувається на сцені, співпереживав, сміявся і плакав, бачачи зраду і радів би, переконавшись, що зло покаране.

х х х

Із щоденника:
“6 ( января )
Пиунова сегодня в роли Простушки ( водевиль Ленского ) была такая милочка, что не только московским - петербургским, но и парижским бы зрителям в нос бросилась. Напрасно она румянится. Я ей скажу об этом. В роли Тетяны ( в «Москали – чаривныку» она явно совершенствуется, и если замужество ей не попрепятствует, из нее выработается самостоятельная великая артистка”.

х х х

             Від 13 жовтня по 6 січня минуло 79 днів. Вони вже стали друзями, Шевченко був присутнім майже на всіх її спектаклях, проводжав до дому, був знайомий з її батьками, вони удвох кожної суботи обідали у дуже приємної жінки керівника місцевої музичної школи М.А. Дорохової і тому він на правах старшого друга міг порадити їй не вживати занадто рум’ян, бо вона і без них прекрасна, а рум’яна тільки крадуть красу її оксамитової шкіри. Але поки що він бачить у шістнадцятирічній Катрусі тільки перспективну актрису і ніяк свою наречену, майбутню дружину. Він в думках припускає, що вона колись вийде за когось заміж.
Із щоденника:
                “1 генваря 1858 г.
Дружески и весело встретил Новый год в семействе Н.А. Брылкина ( про Брилкіна – спеціальна розмова ).
              Как ни весело встретили мы Новый год, а придя домой, мне скучно сделалось. Поскучавши немного, отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде. Но скука и там меня нашла. Из храма Приапа пошел я к заутренне; еще хуже – дьячки с похмелья так раздирательно пели, что я заткнул уши и вышел вон из церкви.”
                                                                    х х х

До речі: Пріап – бог садів, любострастя та розпусти, а “ храм Пріапа” – бордель. І “ в родині мадам Гільді”, як свідчить щоденник, Тарас Григорович бував досить частенько.
Слід підкреслити, що такі відвідини “родини мадам Гільді” нежонатою “зрілого віку” людиною було нормою поведінки того часу. Вчорашній солдат, він же великий поет, темпераментна людина, і при тому звичайнісенький хлоп з усіма потребами, про які подбала природа. ( До речі, саме у “сімействі мадам” у Тараса Григоровича одного разу вкрали 125 карбованців – величезні гроші на той час, які йому були “зовсім не зайві, бо він саме на них збирався з’їздити до свого великого друга М.С. Щепкіна, який запросив Шевченка.)

х х х

Із щоденника: “19 ( сентября )
В клубе великолепный обед и повальная гомерическая пьянка”.

х х х

Із щоденника: “20 ( октября )
Ночь и следующие сутки провел в очаровательном семействе мадам Гильде”.

х х х

               Все людське – нам не стороннє. В щоденнику часто-густо згадуються місцеві красуні ,“ очаровашки”, “милашки” – в першу чергу з того кола, в якому обертався Шевченко: артистки, театральні завсідниці, клієнтки, портрети яких він малював. Без сумніву, талановитий живописець не міг не знати жіночого тіла і жіночої душі. Його жіночі образи несуть у собі внутрішню осяяність, він вміє знайти і підкреслити в жінках чудове, прекрасне, шляхетне: якийсь поворот шиї, форма губ, притаманна посмішка, очі, він вмів через суто жіночі деталі передати внутрішній характер, водночас узагальнити і зробити героїню неповторною особистістю.
                               Це до того, що Тарас Григорович спочатку як митець побачив у Катрусі носія саме шляхетності: очі, губи, посмішка, волосся, природне вміння ходити в житті красиво, на сцені – велично, як і личить королеві Антуанетті. Він інтуітивно відчув її захоплюючу натуру, він бачив як щиро відноситься до неї оточення і підпав під вплив тієї щирості. Звичайно, що зіграла своє молодість, Катруся явилась втіленням неокресленої мрії. Шевченко навіть башти Георгієвського собора, якого малював, називає “невинными отрочицами” – це саме в час зародження його палкого кохання до молодої тендітної дівчини.
              Почуття повної свободи шукало конкретного відчутного на дотик втілення.
На момент зустрічі з молодою, вродливою, бешкетною, спритною Катрусею Тарас Григорович дозрів, щоб закохатися, не виключно, що були причини сподіватися на взаємність. Як вінець неосяжної волі: “Ко-ха-ю!” Вже ніякий “фельдфебель” ( цар ) не заборонить, не закує серце у кайдани.
             - Бо я – вільна людина! Людина – вільна!

Хто кому і за що винен

            Тарас Шевченко в розквіті творчих сил у віці Ісуса Христа ( 33 роки ) об’їжджав Чернігівщину. Вперше він приїздить сюди на початку 1846 року за завданням Київської Археологічної Комісії з метою замалювати найвідоміші історичні пам’ятки.
           Наступного року його запросив до себе в Седнів “ попрацювати в майстерні” палкий прихильник Тараса Григоровича – Андрій Лизогуб, який знав напам’ять весь “Кобзар” 1840 року видання, а також одну з найбунтівницьких поем великого поета “Гайдамаки”, написану у 27 років, такий собі гімн, освідчення великого сина в любові до рідної неньки України.
          Натхненно й плідно працювалося Тарасові Григоровичу в майстерні художника – аматора Андрія Лизогуба. Та й пора надихала: рання весна в усій своїй красі. Шевченко написав тут кілька портретів, а також серію пейзажів.
          А князя Михайла Кейкаутова навряд чи цікавила словесна творчість малоросійською мовою колишнього енгельгардівського кріпака. У сприйнятті переконаного монархіста, в якого були крамольні думки, що не співпадали з офіційними поглядами на роль Миколи Першого в історії держави Російської, Тарас Шевченко був передусім учнем Карла Брюллова ( “Останній день Помпеї” ), наймоднішим на той час ( і, цілком природно, дорогим ) серед столичних художників – портретистів, красенем, франтом і відомим серцеїдом, про якого ходили чутки як про фрондера, який насмілився привселюдно сказати те, що в усіх на думці про царську особу жіночої статі.
              У Бигачі, в маєтку люб’язного князя Михайла Івановича, Тарас Шевченко малює цілу галерею родинних портретів Кейкаутових.
              Одержавши за цю працю досить-таки солідний гонорар, Тарас Григорович 4 квітня 1847 року виїхав на перекладних з Бигача. Переночував у Чернігові й рано вранці вирушив на Київ. Та на переправі через Дніпро на нього чекала жандармська застава. Тараса Григоровича заарештували.
              Спочатку опального поета відправили в Орську фортецю. Так розпочався шлях Тараса Шевченка в солдатчину. За три роки до цього тридцятилітній Шевченко створив гостру сатиру “Сон”. Літає поет над грішною країною й бачить батеньку – царя:
   “ …аж ось і сам,
   Високий, сердитий
   Виступає; обок його
   Цариця небога,
   Мов опеньок засушений,
   Тонка, довгонога,
   Та ще на лихо, сердешне,
   Хита головою.
   Так оце-то та богиня!
   Лишенько з тобою”.
                Якби Микола I був нашим сучасником, він би слова “тонка, довгонога” сприйняв як найвищу похвалу : струнка, переможниця конкурсу “Міс Довгі Ноги 1844 року”.
                Цар усієї Русі обурився! Цариця – сухий опеньок з головою, що трясеться!
Він вимагав від поета офіційного спростування. Звичайно, у віршах.
                Тільки цар не знав, що справжній митець не владний над собою, він творить Велике з натхнення, образ виникає й формується десь у підсвідомості. А Творець не якись фурман-машталір, якому куди вкажуть, саме туди він і прямує. Бачення поета продиктоване згори.
     “ А я, дурний, не бачивши
        Тебе, цяце, й разу,
        Та й повірив т у п о р и л и м
        Твоїм віршомазам.”
                 Не міг Шевченко як митець “переписати” на догоду цареві образ його державної дружини, привезеної чужоземки, в якій, в уяві поета, втілилася вся потворність життя тих років: духовне животіння він передав через фізичне каліцтво. Але то вже був літературний прийом.
                 “Фельдфебель”, як звав Шевченко Миколу I у щоденниках, був обурений холопською невдячністю, бо плентався по обох столицях поговір ніби художника-кріпака викупила з неволі сама імператриця Олександра Федорівна, яка придбала за гроші портрет дійсного статського радника і кавалера Василя Андрійовича Жуковського, який був написаний професором восьмого класу, відомим на весь світ
Карлом Брюловим.
               І справді портрет за лотереєю дістався саме Олександрі Федорівні. Поталанило сановній. А може і поталанило саме тому, що вона сановна?
               Але… Художник того часу, свідок і активний учасник подій Н.Д.Биков в своїх спогадах пише: ”Тепла душа Жуковського приймала активну участь у визволенні Шевченка з самого початку. Василь Андрійович через свого вихованця цесаревича Олександра ( майбутнього царя ) звернувся до імператриці Олександри Федорівни з проханням посприяти звільненню талановитого художника Тараса Шевченка з неволі. Але імператриця тільки посміхнулася. І тоді Жуковський звертається до свого приятеля Карла Павловича з пропозицією: “Намалюй мій портрет для доброї справи. Я його продам і ми ті гроші сплатимо за Шевченка”.
( Енгельгард вимагав 2500 карбованців сріблом).
               Слід сказати саме про особу В.А. Жуковського: він байстрюк – син        А.І.Буніна та полонянки-туркені Сальхи. Батько потурбувався про його соціальне положення, дав добру освіту. З 1815 року Василь Андрійович – вихователь цесаревича Олександра. Користуючись широкими зв’язками, він у свій час полегшив долю опального О.С. Пушкіна, декого з декабристів, а також М.Ю. Лермонтова, О.І. Герцена і ось Тараса Григоровича. ( В знак щирої подяки поет присвятив своєму рятівнику поему “Катерина” ).
               Карл Брюлов, син різб’яра по дереву, дуже добре знав талановитого художника-кріпака, який “вільно” відвідував його класи в Академії, погодився на прохання Жуковського, намалював його портрет.
               На лотерею було виставлено два портрети: один роботи самого Карла Брюлова, другий – копія, яку зробив за проханням Жуковського художник Н.Д.Биков. На лотерею виставили 25 білетів по 100 карбованців кожний.
              Шоу і у ті часи було шоу. Перед розиграшем лотереї відбувся великий концерт, прикрасою якого була присутність імператриці. Вона замовила чотири білети на загальну суму в 400 карбованців. Але ж білети матушка-імператриця замовила, а гроші не сплатила. Коли прийшов час віддавати гроші власнику кріпака, Жуковський сплатив за царицю власні гроші і звернувся з проханням до царської канцелярії з цього приводу.
               Полковник у відставці Енгельгард одержав гроші, підписав “вільну” і 25 квітня 1838 року на квартирі у Брюлова цей документ Жуковський вручив звільненому Тарасу Шевченкові. А гроші з царської канцелярії були повернуті Жуковському через графиню Баранову тільки 26 квітня.
              Оригінал портрета, згідно з правилами лотереї, достався цариці, копія потрапила у Третьяковську галерею (“Русская старина”,1907,№7, с.59).
              У щоденнику від 19 червня 1857р. Шевченко виголосить своє ставлення до тих подій. Це сталося 21 рік тому. Всі ці роки йому боліло.

Із щоденника:
“19 июня
Бездушному сатрапу и наперснику царя (В.А. Перовскому) пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан за счет царя. Откуда эта нелепая басня – не знаю.»
х х х

               Можливо сам “фельдфебель” не знав таємних подробиць лотереї (Шевченко їх знав, тому йому і боліло це ціле життя), але Микола I був переконаний, що глумливого поета визволила з кріпацтва саме його дружина. І тому він хотів неодмінно покарати кривдника власними руками. Кулю поміж очей! Неодмінно кулю.
              “Фельдфебеля” дратувала, і це було головним, впертість поета. Ось покаявся (пізніше) вчитель Куліш Пантелеймон, теж учасник Кирило-Мефодіївського товариства, для порядку пару років побув в адміністративному засланні у Вологді, а потім звернувся до царя з проханням, покаявся. А згодом був навіть на державній службі і в Варшаві, і в Петербурзі. А цей кріпак – ні! Хоч на дибу його! Або – кулю!
               І це було настільки серйозно, що за подачею обер-секретаря Синоду, найвища рада церковних ієрархів, що мали обов’язок трактувати сімейне право, приймає негласну ухвалу, яка забороняє правителю Росії, “життя якого належить Вітчизні”, грати в кота-мишки зі смертю в ім’я рятування сімейної честі. Існують інші способи покарання того, хто зробив замах на устої монархії.
               Поетові ще раз запропонують “вибачитися” перед “огудженою” ним царицею й “переписати “Сон” заново”.
               Та він не спроможний цього зробити, навіть якщо б захотів.Поет породив свого літературного героя і вже не владний над його долею…
               Справа ще і в тім, що Шевченко не мав перед царською родиною ніяких моральних обов’язків, він знав хто насправді був його визволителем, а для імператриці Олександри Федорівни участь в лотереї була “гра на публіку”.
               Все, що думав вчорашній кріпак про царя, він написав у своїй поемі.
               А тут ще до всього Миколі доносять, що його кривдник ось уже рік, як перебуває в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві тодішніх радикалів.
               Вирок: за те, що складав вірші малоросійською мовою найобурливішого змісту, піддати “найсуворішому наглядові, аби від нього ні в якому разі не могло виходити обурливих творів”. І підпис царя.
               10 років загубленого життя з тих сорока семи, що було даровано йому Небесами. Скільки геніальний поет і художник неодмінно зробив би, якби йому не пов’язали руки поза спиною!
               Саме під час Кримської кампанії (війни) віддав Богові душу “фельдфебель” Микола Перший (лютий 1855р.). На батьківське місце коронувався Олександр II.
             З цього приводу була оголошена амністія. 9 серпня 1856 року були помилувані навіть декабристи, звичайно ті, хто залишився живий після тридцятирічної каторги.
            Новому царю подали список на “помилування” і других державних злочинців, серед яких значилося прізвище художника Т.Г.Шевченка, який вже десять років провів у солдатчині.
             Молодий цар особисто викреслив прізвище крамольника: “він образив мою матір, яка визволила його з кріпацтва. А цей холоп ось так їй за це віддячив!” (Так свідчить Е.Ф. Юнге –Толстая).
             Але за Шевченка клопотали люди з оточення молодого царя і більш за інших віце-президент Академії мистецтв Федір Петрович Толстой та його дружина Анастасія Іванівна, яку Шевченко весь час звав “моя благодійниця”, Григорович Олександр Іванович, професор філософії петербурзького університету, конференц-секретар і викладач теорії мистецтва ( саме йому Тарас Григорович присвятив свою велику поему “Гайдамаки”), просила за Шевченка найближчих родичів царя Олександра II княгиня Варвара Миколаївна Репніна, дочка князя Волконського Н.Г. та інші.
             Саме завдяки наполегливим турботам друзів і шанувальників поета 21 травня 1857 року з’явилося “височайше веління: рядового Т.Шевченка “звільнити” від служби з установленням за ним там, де він житиме, нагляду з забороною жити в обох столицях, або приїздити до них тимчасово”. Військовий генерал-губернатор Оренбурга В.А. Овручев видав наказ: “Звільненому з служби Шевченку жити неодмінно в Оренбурзі”.
             Але ж поки тільки чутки про звільнення. Час плине: доки бабуся спече книші – дід позбудеться душі.

Із щоденника: “ 29 (июня)
Мадам Эйгерт от 15 мая из Оренбурга поздравляет меня со свободой. А свобода моя где-нибудь с дельцом-писарем в кабаке гуляет.
…………………………………………………………………………………………………………..На сердце страшная тоска, а шуточками спотешаю! А все это делает со мною ветреница-надежда. Не вешаться же и в самом деле из-за какого-нибудь пьяницы отца-командира и достойного секретаря его».

х х х

Нервова нетерплячка. Він довгі роки таємно навіть від самого себе чекав на цю мить… І ось нарешті. Але як шашель дерево, точить душу сумнів, не трапилося би чого незвичайного. Йому здавалося, що щастя неодмінно обійде його, вилізе якась потвора…Наприклад, може борвій, чвара на Каспії переверне поштовий човен і документи загинуть.

1 липня 1857 року він пише своєму другу Михайлу Лазаревському ( до речі саме йому 12 липня 1858р. Шевченко подарував свій “Журнал”).

Із щоденника: “1 июля
Я уложил свои пожитки, книги и прочее, купил полог от волжских комаров, сшил из шести листов бумаги тетрадь для путевого журнала и сел под морем ждать погоды. И Бог святой знает, когда я дождусь хорошей погоды. Полог у меня уже украли, тетрадь, заготовленную для дороги, всю до листика исписал «местными впечатлениями», а из Оренбурга ни слуху, ни духу…»

Але, як потім з’ясувалося, дарма гудив Шевченко писаря-п’яничку і батька-командира – прихильника горілки-рятувальниці від скорботних думок, бо саме ці якості і сталися в нагоді солдату Шевченку. Немає лиха без здорового глузду.

Із щоденника: “21 (июля)
По случаю воскресения пошел в укрепление побриться и от первого унтер-офицера Кулиха услышал, что в 9-м часу утра пришла почтовая лодка. Побрившись, я возвращался на огород и, выходя из укрепления, встретил смотрителя полугоспиталя Бажанова и он первым поздравил меня со свободой. Это случилось 21 июля 1857 года в 11 часов утра».

Із щоденника: “28 июля
…Многое, многое вспомнил из моей прошлой невольнической жизни. В заключение поблагодарил Всемогущего человеколюба, даровавшего мне силу души и тела пройти этот мрачный тернистый путь, не уязвивши себя, и не унизив в себе человеческого достоинства».

х х х

Слід сказати, що Тарас Григорович дуже слушно і вчасно подякував Богові, бо до припису: “Колишнього художника Тараса Шевченка звільнено від служби” було додано наказ військового генерал-губернатора Овручева (від 28 травня № 543), який визначав поетові місце проживання – Оренбург. І це майже довічне поселення.
Але ж тут і починається дивина. Ледащій писар-п’яничка скоротив саме цю подробицю, він узагальнив, а командир Уральського батальйону підмахнув такий папірець. До коменданта Новопетровської фортеці майора Ускова дійшла така установа: “Солдату Т.Шевченку з’явитися в Уральськ з “виключенням із списочного складу”. А де саме робить тую “виключку”, якщо за документом на “виключку” їхати неодмінно в Уральськ в штаб батальйону?

               До Уральська було два шляхи: через Астрахань, Волгою до Нижнього Новгорода, а далі потягом до Оренбурга. Другий – через Гур’єв, а потім степом – напівпустелею кіньми. Це на 1000 верст більше.
               Але ж командир корпусу, він же військовий генерал-губернатор, чомусь полюбляв саме цей шлях, і командири батальйонів про це добре знали. Ось вже через Гур’єв відправились звільнені від солдатчини друзі Шевченка – поляки, які колись брали участь у польському повстанні.
               З першою звісткою про майбутню свободу Тарас Григорович відчував, як в нього ніби у молодого птаха, виростають крила і тягне його в небо, у простір, на волю. З цього приводу він пише листа:
Із щоденника: “26(июля)
               Ваше сиятельство граф Федор Петрович.
Я теперь так счастлив, так невыразимо счастлив, что не нахожу слов достойно выразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность. Без вашего человеколюбивого христианского участия в моей безотрадной судьбе меня задушили бы в этой широкой тюрьме, в этой бесконечной, безлюдной пустыне. А теперь я свободен, теперь независимо от чьей либо воли я строю свое радужное будущее, свое безмятежное грядущее. Какая радость, какое полное счастье наполняет мою душу при мысли, что я снова увижу Академию, увижу вас, моего единого спасителя, и слезами радости и благодарности омою ваши чудотворящие руки».
                                                                          х х х
               І ось просить він свого друга коменданта форту майора Ускова дати йому дозвіл добратися до штабу батальйону не тим шляхом, який полюбляє військовий генерал-губернатор, тобто через Гур’єв, потім понад дві тисячі верст безлюдним степом, а через Астрахань.
               Треба визнати, що Іраклій Олександрович цілу добу вагався, але до цього божого діла підключилася комендантша-нічна зозуля, як кажуть, Агафія Омелянівна. Вона і про совість, і про Бога, і про те, як таку прихильну людину Тараса Григоровича полюбляють їхні дві донечки Наталочка та Надійка. “Якщо ти скривдиш Тараса Григоровича, ми втрьох і знати тебе не схочемо”.
                І комендант Новопетрівського форту майор Усков на свій ризик видає Шевченкові документ “з виключкою зі списочного складу”, вже у форту, що не обмежує терміну явки солдата Шевченка до Уральська, де йому видадуть документи на “остаточне звільнення від служби”, практично він вже має їх на руках.
                Але інстинкт самозбереження, який загострився під час солдатчини, підказував, що залізо треба кувати, поки його не вкрали.
                Передбачаючи несподіваність повороту обставин в будь-яку хвилину, Шевченко заздалегідь домовився з місцевим рибалкою, до речі земляком, Андрієм Михайловичем Перепелюком та його друзями, що вони його доставлять до Астрахані.
             По обіді другого липня Шевченко одержав документи і, не чекаючи на кормові, на прогонні та речове забезпечення, аби мершій звідси, поки якийсь дідько не погрався в схованку, тікати. Пізнього вечора, коли кури вже вигрівали місце на підрях, бударка (рибацький човен) підняла вітрило і вийшов в море.
             П’ятого червня, увечорі, дісталися до Астрахані.

х х х

            Ох і лаяв же Тарас Григорович мою рідну Астрахань, де мати на шістдесят шостому році після того, як Шевченко відвідав місто, знайшла мене, звичайно, у капусті. Він скрізь бачить тільки вірмен, татар, німців та калмиків, до яких, до речі, мабуть пригадуючи Новопетрівський форт, ставиться дуже прихильно. В гостелі йому навіть чаю не дали, бо пізно, а в день у “кращій” корчмі крім чаю нічого не було, навіть юшки, хоч Астрахань на той час пів-Росії годувала осетриною. А мою річку Кутум, на якій я виріс, поет назвав болотом. Це вже зовсім якесь непорозуміння. Саме тут, на стрілці Кутума Стенька Разін ставив свої човни, сажень за чотириста від самої Волги. І після того, як він скинув з колокольні астраханського єпископа Йосипа, піднялась така шалена моряна ( вітер з Каспія назустріч течії), що розкидало, розбило разінську флотилію.
            Я був хлопцем, коли той Кутум чистив земснаряд. Він виливав муляку на берег. Потім в тій муляці почали знаходити золоті монети та якісь цінні речі. Міліція поставила пліт і сама почала розробляти разінське золотородовище.
            А Тарас Григорович на мій Кутум: “болото”,”болото”. А воно ширше сучасної Ятрані або Синюхи, чи Ірпіня, довжиною через усе місто. А вобли в ньому! Ще за часи мого юнацтва! Потягнеш “павука” – по місцевому “німецьку сітку” – такий собі квадрат 3,5 х 3,5 метра – вибираєш підхваткою з десяток. За пару хвилин знов витягаєш – ще десяток.
            Ну то вже ліричний відступ, в сплеск авторської пам’яті Вадима Пеунова, але він фіксує настрій Тараса Григоровича, який не знав як вибратися з міста.

х х х

            З Астрахані шлях Шевченка прямував на Нижній Новгород. Але чим добратися? Пароплавом – з місяць і дорогенько. Баржою, яку тягнуть бурлаки – дешевше, особливо як ти сам будеш її тягти, але у двічі довше. Не хочеш впрягатися у бурлацький посторонок, можеш за карбованець сріблом сидіти на рогожевому лантуху з воблою як квочка на гусячих яйцях – ані руш. Туалет – до борта підійшов…
            Але з нагоди відомого Макар’ївського ярмарку – усі плавзасоби – саме там. Через пару тижнів приходить досить пристойний пароплав “Князь Пожарський”, але його вже зафрахтував для своєї родини рибний просол Сапожников.
- 15 -
Шевченко пригадав, що він колись (1842р.) вчився в Київі з якимось Сашком Сапожниковим. Часом не той самий?
            Шукаючи суху ковбасу на довгу дорогу ( так і не знайшов ), він навіть підходив до добрячого будинку-палацу Олександра Олександровича та не наважився завітати.
            Та світ не без добрих людей. Хтось з знайомих передав Сапожникову, що звільнений від солдатчини Тарас Шевченко шукає можливостей добратися до Нижнього.
            І казкове диво дивне почало перетворюватись на реальність. Сапожников запропонував “ другу дитинства” одну з кращих кают і свою купецьку гостинність.
            Зустрічаючи відомого малоросійського поета колишній киянин написав у щоденнику Тараса експромт:
           «Пятнадцать лет не изменили нас
              Я прежний Сашка все
             Ты также все Тарас.
                             Александр Александрович Сапожников»

" Пленительные звуки лубочной скрипки"

              З цього момента Шевченко починає відчувати смак Свободи на дотик.
              Він бажаний гість. Вся родина Сапожникова закохана в нього, а теща Катерина Никифорівна Козаченко, портрет якої він малював, вважала його святим великомучеником. Про команду пароплава нема чого і казати, він для них був зовсім свій. Лоцман різні байки про Волгу розповідав, ніби-то Степан Тимофійович   ( Разін ) ніякий не розбишака. Він тримав брандвахту на Волзі, тобто був митником і розподіляв здобич поміж бідними. Шевченко, посміхаючись з таких байок, пише у щоденнику: “В таком случае Разин был коммунистом”.
              До послуг Шевченка на пароплаві була бібліотека, книги для якої підбирав фахівець, тут були зібрані журнали, яких Тарас Григорович не бачив десять років зі статтями демократичного напрямку. А з капітаном пароплава Володимиром Володимировичем Кишкіним, людиною освіченою, з вольтеріанськими поглядами на життя, особливо на питання про подальшу долю кріпацтва, вони стали друзями на все життя. У схованці Кишкіна була заборонена цензурою література: і “Колокол” Герцена, і “Полярная звезда” за 1824 рік, яку видавав Рилєєв, декабрист, приречений пізніше до страти.
              Стільки років позбавлений такої можливості, він читає і читає.
              Шевченко відкриває для себе Салтикова-Щедріна. Саме з книги “Губернские очерки” започаткується у Нижньому відчуття спільності думок і довіри сорокачотирьохлітнього поета і шістнадцятирічної Катрусі, як звав Тарас Григорович артистку Піунову за її ж свідченням.

Із щоденника: “27 августа
Ночи лунные, тихие, очаровательные поэтические ночи. Волга, как бесконечное зеркало, подернутая прозрачным туманом, мягко отражает в себе очаровательную бледную красавицу ночь и сонный, обрывистый берег, уставленный группами темных деревьев. Восхитительная, сладкоуспокоительная декорация! И вся эта прелесть, и вся эта зримая, немая гармония оглашается тихими, задушевными звуками скрипки. Три ночи сряду этот вольноотпущенный чудотворец безвозмездно возносит мою душу к творцу вечной красоты пленительными звуками своей лубочной скрипки.
               Благодарю тебя, крепостной Паганини!»
( Буфетник пароплава Олекса Панфілович Панов ).
               Відчуття моральної і фізичної свободи ( волі ), оточення друзів, майже однодумців, чудова природа вимагали ще чогось…чуттєвого, основоположного в житті людини…Кохання? Він ще не усвідомлює, але шукає в навколишньому світі те, чого в його житті ще не було…Родина…Діти.
               У Тараса Григоровича чутливе, батьківське ставлення до дітей. Пригадаємо дочок коменданта фортеці Наталочку і Надійку, завдяки яким він одержав дозвіл добиратися через Астрахань. В Нижньому на вулиці він зустрічає хлопчика і двох дівчаток, які були одягнені якось чудернацьки, на німецький фасон. Поговорив з ними. Діти розумні, дотепні і він купує їм солодощів на полтину. Тарас взаємно закоханий у п’ятирічного сина Сапожникова. Як художник-декоратор допомагає Мар’ї Дороховій, виховательці “фортопіанних талантів” оформляти випускний вечір дітлахів і робить це з задоволенням. Та й сама Катруся в своїх спогадах пише:
“Тарас Григорьевич бывал у нас каждый день. И все его ужасно любили ( это милое нижегородское «ужасно любили!»). Особенно его любили наши малыши, в которых и он души не чаял. Вообще Тарас Григорьевич детей крепко любит”. (Воспоминания К.Б. Пиуновой-Шмитгоф// Артист. – 1890. - № 7. – С. 176-181).
               Особливою пошаною Шевченка користуються люди, які віддають дітям душу. Ось та ж М.А. Дорохова, або його земляк мовчун Андрій Обеременко, в якого солдатчина відібрала двадцять років життя, лишивши можливості мати дружину, дітей.
Із щоденника:
                 “29 (июля)
Он страстно любит маленьких детей, а это верный знак сердца кроткого, незлобивого. Я часто, как живописец, любовался его темнобронзовой усатой физиономией, когда она нежно льнула к розовой щечке младенца. Это была единственная радость в его суровой одинокой жизни.”.
              Шевченко, якщо казати сучасним сленгом, людина комунікабельна, він скрізь і завжди знаходить вірних друзів.

               Починаючи з Астрахані в його щоденнику роблять записи шанувальники великої людини. 20 вересня головний лікар 17-го робочого екіпажу в Астрахані, вихованець Київського університету Зброжек Томіш записав:
               “…остается только молча удивляться и благодарить творческую силу, святой ты наш пророк-мученик Малоросии.”
                 Шевченко увечорі того ж дня пише:
Із щоденника.: “20 (августа)
Вы одарили меня радостью, таким полным счастьем, которое едва вмещаю в моем благодарном сердце.”
                 Слава випереджає його. Де б не зупинився пароплав, відразу з’являються люди, які шукають можливостей познайомиться з великою людиною.

х х х

Із щоденника: “1 сентября
В Саратове Петр Ульянов Чекмарев ( незнайомий до того ) сказал:
«Мария Григорьевна Солонина, незнаемая вами ваша милая землячка и поклонница, поручила мне передать вам ее сердечный сестринский поцелуй и поздравить вас с “вожделенной свободой”. И тут запечатлел на моей лысине два полновесных поцелуя: один за землячку, а другой за себя и саратовскую братию. Я долго не мог опомниться от этого нечаянного счастья…”

х х х

               Перебування в Саратові слід відмітити ще двома “історичними подіями”. Тарас Григорович відвідав матір свого друга М.К. Костомарова, колишню кріпачку Тетяну Петрівну ( але подробиці тієї зустрічі пізніше, в більш слушний час ). І в Саратові Шевченко купує славетний кожух та баранячу шапку-папаху, які відомі нам з усіх книжок і підручників, де мова іде про поета Т.Г.Шевченка. Але ж є   чудові портрети Тараса Григоровича роботи Василя Івановича Штернберга, друга і однокашника Шевченка по Академії. Але автори публікацій про Шевченка чомусь більш полюбляють “дідуся”. Молодий кучерявий красень з блискучими щасливими очими, мабуть, в їх уяві не відбиває соціального стану поета-кріпака. Подавай їм пригніченого солдатчиною!
               За місяць що плили по Волзі все на північ та на північ погода змінилася, пішов сніг з дощем.
                                                                     х х х

Із щоденника: “28 августа
Я оставил знойную степь в кителе и туркменском верблюжьем чапаке” (халат).
              На такий випадок Сапожников подарував другові, потрапившому в біду тепле пальто, брюки та жилет. Солдатські чоботи Шевченка ще з часів його втечі з Новопетровської фортеці “просили каші” і брат тещі Сапожникова Н.Ф. Явлінський запропонував Тарасу чоботи з свого величезного запаса. Нові і модні “на высоких каблуках, что мне не совсем нравится, но дареному коню, как говорится, в зубы не смотрят” ( 8 вересня ).
             А другі чоботи теплі, зручні теж моднячі – оксамитові – Шевченко заробив, намалювавши портрет сімейного лікаря Сапожникових.
             Чому про одяг саратовського придбання стільки говорено? Тому що пані Піунова – Шмитгоф у 1887 році ( тридцять років по всьому ) пригадає той кожух і ту баранячу папаху і чоботи, коли розповідатиме як сватався до неї Тарас Григорович.
             Оточений увагою, шаною, відчуваючи кожною клітиною тіла, усіма фібрами душі моральну, фізичну необмежену волю, вимріяну за довгі роки солдатчини, Шевченко 20 вересня 1857 року прибув у Нижній.
Із щоденника: “20 сентября
В одиннадцать часов утра «К. Пожарский» положил якорь против Нижнего Новгорода. Тучки разошлись и солнышко приветливо осветило город и его прекрасные окрестности…………………………………………………………………………
И только что я успел поздравить с временным новосельем хозяйку ( Сапожникову у її будинку, куди родина перебралась з пароплава ) хозяина и вообще сопутниц и сопутников как является Николай Александрович Брылкин ( главный управляющий кампанией пароходства «Меркурий») и по секрету от других объявляет сначала хозяину, а потом мне, что он имеет особое предписание полицеймейстера дать ему знать о моем прибытии в город. Я хотя и тертый калач, но такая неожиданность меня сконфузила”.
               І все те відчуття повної свободи відразу перетворюється на попіл багаття, яке згасили, виплеснувши добряче цеберко води.
               Що з того приводу робити? Він у відчаї. Хоч каменюку на шию та у вирву. Знов солдатчина?
Із щоденника: “21 (сентября)
Добрые мои новые друзья, Н.А. Брылкин и П.А. Овсянников ( архітектор Н.Новгорода, який запросив Шевченка до себе на квартиру) посоветовали мне прикинуться больным, во избежании путешествия этапом в Оренбург за получением указа об отставке ( насправді, в Оренбурзі на нього чекали не тільки документи на відставку, але і наказ генерал-губернатора поселити Шевченка в Оренбурзі, не пускати ані в Петербург, ані в Україну). Я рассудил, что не грех подлость отвратить лицемерием и притвориться больным……………………………..
Вот тебе и Москва! Вот тебе и Петербург! И театр, и Академия, и Эрмитаж, и сладкие, дружеские объятия земляков, друзей моих Лазаревского и Гулака-Артемовского! Проклятие вам, корпусные и прочие командиры, мои мучители
безнаказанные! Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!
              В 7 часов вечера пошел я к Н.А. Брылкину, встретил у него Овсянникова и Кишкина ( капітан “К. Пожарського”) и дружеской откровенной беседой заглушил вопли так внезапно, так гнусно, подло уязвленного сердца. Если бы не эти добрые люди, мне бы пришлось теперь сидеть за решеткой, где и дожидаться указа об отставке или просто броситься в объятия красавицы Волги. Последнее, кажется, было бы легче.”

х х х

Що це? Думки про самогубство? Чи алегорія? І з цього часу він на все дивиться з недовірою, як людина, яку знов надурили, зрадили. З цієї хвилини все у житті і навколо нього огидне, бридке, потворне. Все-все: погода, небеса, люди…Можливості внутрішнього опору, які весь час допомагали виживати в нелюдських умовах, вичерпалися геть.
Із щоденника: “22 (сентября)
Сегодня, как и вчера, погода – дрянь, слякоть и мерзость. На улицу выйти нет возможности. Скучно.”

х х х

Із щоденника: “23 (сентября)
Погода постоянно скверная. Я постоянно лежу и читаю Зиновия Богдана (книга Костомарова “Богдан Хмельницький”). Прекрасная, современная книга. От нечего делать рисовал сегодня портрет В.В. Кишкина”.

х х х

Із щоденника: “26 (сентября)
Опять дождь. Опять слякоть. Настоящее безвыходное положение”.

х х х

Із щоденника: “27 (сентября)
Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на доске ( Ікона ).
…Я хотел войти в самую церковь, как двери растворились, вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая и, обращаясь к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка. Идолопоклонница. И, наверное, блядь.”

Із щоденника: “30 сентября
В ожидании незваного гостя, г. полицеймейстера, я предложил сеанс моему доброму хозяину Павлу Абрамовичу Овсянникову. Портрет был закончен к двум часам довольно удачно, а г. Лапа ( Лаппо-Старженецький – новогородський поліцеймейстер ) к нам не пожаловал “.

х х х

Шевченко з внутрішнєю напругою чекає цієї зустрічі з поліцеймейстером Лапою, яка мусить визначити його подальшу долю. Ось так приречений до страти чекає: помилують його небеса чи …він доживає останні хвилини…
Із щоденника: “1 (октября)
Грязь, туман, слякоть и прочая атмосферная гадость, вследствии чего я предложил сеанс г. Грасу, зятю Н.А. Брылкина. Сеанс на половине был прерван приходом г. Лапы и г. Гартвиг. Первый бравый и любезный гвардейский полковник и полицеймейстер. Второй -–не бравый, но не менее любезный полицейский медик. Гартвиг, спасибо ему, без малейшей формальности нашел меня больным какой-то продолжительной болезнью, а обязательный г. Лапа засвидетельствовал действительность этой мнимой болезни, и после взаимных нецеремоний мы расстались. В следствии этого обязательного визита я представляю себе мое возвращение в Оренбург сомнительным.”

х х х

               Все! Настрою приреченого на страту як і не було. Вже і погода зовсім інша: ( 2 октября: «Утро ясное, тихое, морозное»).
               Диво сталося? Чи продовжувалось те, що почалося другого липня 1857 року, коли комендант Новопетрівської фортеці видав йому майже ось саме таку довідку, що відкривала шлях до свободи: “з виключкою” і – на Астрахань!
               Він знов відчував як в нього виростають крила і його тягне в небо, у височінь, як того Ікара, до самого сонця. Він був відкритий серцем до сприйняття головного чудо-дива у нашому житті – кохання. Можливо це і є зміст існування живої істоти? І він своїм довготерпеливим життям заслужив звичайне людське щастя.
               Першого жовтня, тобто в день його помилування, відкривався театральний сезон. Н.О. Брилкін запросив його у власну ложу.

                  “Водевиль ( “Коломенский нахлебник” ) балаганный и исполнен был соответственно своему назначению. В антракте маленький оркестр играл несколько номеров из «Дон Жуана» Моцарта прекрасно, может быть потому, что это очаровательное произведение трудно сыграть не прекрасно. Зала театра
небольшая, но отделана просто и со вкусом. Публика, особенно женская, замечательно неблестящая и немногочисленная”.
                  Я припускаю, що саме в той день він побачив Катерину Борисівну Піунову. “У нее есть движения настоящей артистки”.
                 Але це так, мимохідь. Він не придивляється до Пиунової, вона для нього ще не Катруся, рядова артистка театру щойно відкрившого сезон. Поки він зацікавлений іншою особою.
Із щоденника: “28 (сентября)
Нарисовал портрет мамзель Анхе Шаубе. Гувернантка Брылкина, очень милая молодая немочка, резвая, наивная, настоящий мальчик в юбке”.

х х х

                 Так ось ця наївна, мила, Анхе-хлопчик у спідниці ( щоденник, 6 жовтня) запропонувала Шевченкові супроводжувати її до театру.
                 “Я с удовольствием принял ее предложение и во второй раз слушал музыку Моцарта из «Дон Жуана».
                 Під час вистави і Шевченко, і “наївна мамзель” з задоволенням фліртують.
                 Спочатку показали німецьку драму “Син любові”, а потім водевіль “Путаниця”, “по-здешнему – «хорошо», - робить резюме Тарас Григорович під грайливий настрій, бо поряд з ним рука об руку “очень милая, молодая немочка, резвая, наивная, настоящий мальчик в юбке”. Різниця у віці не викликає якихось гальмуючих комплексів з обох сторін.
                Слід нагадати, що у водевілі була зайнята Катруся Піунова, але Шевченко пішов проводжати о першій ночі не її, а пустотливу німкеню Анхе. Це свідчить тільки про те, що його почуття до Катрусі ще не сформувалися.
                Ось у Чехова: “ З хвіртки вийшов сорокатрьохлітній дідуган…” ( У ті часи за статистикою це був дуже солідний вік).
                Чим приваблює молоденьких, наївних, спритних дівчаток сорокачотирьохлітній поет? Він цікавий співрозмовник, якого Бог не скривдив на гумор. Не копилить губи. Вміє себе поводити, бути рівнею і з губернатором чи проводарем дворянства, і з музикантом-фахівцем, і з дитиною…, і з Анхен та Катрусею. Величезний життєвий досвід, з будь-якого модного чи вишукуваного питання він має власну оригінальну думку і вміє ненастирливо, необразливо доводити свою правоту, а як ні, то і мудро змовчати.

“ Люба і вельмишановна …”

Із щоденника:
“4 ( ноября)
Закончил сегодня портреты М.А. Дороховой и ее воспитанницы Нины, побочной дочери Пущина, одного из декабристов ( друг О.С. Пушкіна по ліцею, смертна страта якому була замінена каторгою ). Удивительно милое и резвое создание. Но мне как-то грустно делается, когда я смотрю на побочных детей. Я никому и тем более заступнику свободы не извиняю этой безнравственной независимости, так туго связывающей этих бедных побочных детей. Простительно какому-нибудь забубенному гусару, потому что он только гусар, но никак не человек. Но декабристу, понесшему свой крест в пустынную Сибирь во имя человеческой свободы, подобная независимость ( от моральных обязанностей ) непростительна.”

х х х

Шевченко, як людина чоловічої статі, стоїть на високому п’єдесталі моралі і особистої відповідальності.
Саме з цих позицій він підходить і у своїх відносинах з Катрусею. В 16-17 років вона, звичайно, не могла мати глибокої професійної школи, вона брала своєю юністю і природним талантом. І Шевченко поволі починає формувати з неї особистість. Він вводить Катрусю в коло своїх знайомих: це люди високої культури, які добре розуміються на мистецтві, музиці, архітектурі, володіють кількома мовами, знайомі з досягненням російської і зарубіжної літератури, знають особисто багатьох видатних людей. Вони – цікаві співрозмовники і приймають молоду актрису як подругу поета, віддаючи їй шану. Катруся скрізь під його патронатом. Шевченко представив Катрусю місцевому аристократу Якобі, який постачає йому підпільну літературу, наприклад, Герцена “Крещеная собственность” – стаття, що засуджує інститут кріпацтва, як підвалини неефективної економіки. А це болюча тема для Шевченка, бо і досі в неволі його два рідних брати і сестра. І він розповідає чутливій Катрусі про їх долю.

Із щоденника:
“10 ( ноября )
Получил от Кулиша книги «Записки о Южной Руси», два тома, и «Чорну раду». Какой милый оригинал должен быть этот г. Жемчужников ( російський художник, який створив серію реалістичних картин ( 48 полотен ) “Живописная Украина” ).

Как бы я счастлив был увидеть человека, который так искренно, нелицемерно полюбил мой милый, родной язык и мою прекрасную бедную родину”.
            Це ще одна тема співбесіди з Катрусею. Актриса жадібно ловить кожне слово свого Вчителя, вважає його святим, щиро вірить досвідченій людині, яка дуже дотепно вміє підказати тобі, допомогти…
               … Ось чудовий піаніст Татаринов…Тарас Григорович разом з ним і Катрусею запрошений до чиновника з надзвичайних доручень губернатора “мілейшого земляка по Києву” Костянтина Антоновича Шрейдерса.
               Знайомі Шевченка стають знайомими і Катрусі…
               …Поліцейський лікар Гартвіг. “Дуже порядна людина “, який визнав за Шевченком неіснуючу тяжку хворобу і врятував від поселення на довічно в Оренбурзі.
               …Капітан пароплава Кишкін, господар квартири, де живе Тарас Григорович, Овсянников, брат тещі Сапожникова Іван Никифорович Явлінський, від якого у Шевченка немає секретів. І багато-багато інших.
              Шевченко бере у Н.О. Брилкіна книгу “Краткий очерк истории Нижнего Новгорода” спеціально щоб продивитися її разом з Катрусею і довести їй як мало в цих нарисах присвячено автором уваги оригінальній архітектурі Новгорода і пам’яткам давнини. А від книги вони переходять до подорожі по місту, і Шевченко на конкретних прикладах доводить що є насправді і як це трактує художник..
              Ось вже і в неї з’являється бажання посперечатися, довести свою думку…Вона ніби поволеньки прокидається від чар недоброї феї, розумнішає, духовно зростає.
               Дуже близька Тарасу Григоровичу родина Н.О. Брилкіна щиро зустрічає Катрусю як щось єдине, неподільне з Шевченком. І багато родин, людей, установ, де Тарас Григорович був прийнятий разом з Катрусею.
               Шевченко майже щодня зустрічається з улюбленою артисткою. Він приносить, і вони читають разом книжки Пушкіна, Салтикова, Фета, Тютчева, Гете. Катруся багато пам’ятає різних віршів і вголос читає напам’ять прозу. І Шевченко радіє з того, що його Катруся глибоко цікавиться літературою.
                Вони раділи з такого спілкування, бо воно духовно об’єднувало і збагачувала обох.
                                                                 х х х
               Але в той час сталася незалежна від них подія, яка могла розлучити їх, вважай, назавжди: Тараса Григоровича знайшов наказ оренбурзького військового генерал-губернатора В.А. Овручева (від 28 травня № 543), який визначав звільненому солдату Шевченко постійне місце проживання Оренбург.
Із щоденника:
                “23 ( октября )
При свете великолепного пожара ( Новгород – місто дерев’яне і завжди горіло з задоволенням ), часу в 9, встретился я с А.К. Шрейдерсом. Он сообщил мне, что
обо мне получена форменная бумага на имя здешнего военного губернатора   (колишній декабрист О.М. Муравйов ) от командира Оренбургского отдельного
корпуса. Для чтения сей бумаги зашли мы в губернаторскую канцелярию, к правителю канцелярии, милейшему из людей Андрею Кирилловичу Кадинскому. Бумага гласила о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода! Собака на привязи.”
                Попередження друзів дозволило Шевченкові уникнути відправки до Оренбурга на довічне поселення.
                Слід сказати, що правитель губернаторської канцелярії “милейший из людей” А.К. Кадинський, ознайомивши з секретним документом “піднадзорного”, зробив посадовий злочин. Такий самий злочин вчинив комендант Новопетрівської фортеці Іраклій Олександрович Усков, що відпустив Тараса Григоровича в Астрахань “со снятием из списочного состава”, тому Шевченко при нагоді завжди передавав йому свої щирі вітання і навіть подарував книгу Салтикова “Губернские очерки” ( за такий подарунок комендант Новопетрівської фортеці дякував Шевченкові у листі), поліцеймейстер Нижнього полковник Лапа, поліцейський лікар А.Г. Гартвіг. Люди, які знали Тараса Григоровича особисто, або до того тільки чули про “єретика і піднадзорного”, але вони задля нього ризикували принаймні своєю кар’єрою. А ось Сергій Петрович Левицький, чиновник з Оренбурга, був заарештований III Відділенням саме за зв’язки з Шевченком і був покараний. Чимало зробив для Шевченка і губернатор Нижнього, колишній декабрист Муравьйов, який проігнорував лист до нього з Оренбурга.
                 Якщо виходити з постулата, що наші долі визначені на небесах, то слід сказати, що Небо надсилає нам різні негаразди, щоб посилити наші почуття і ствердити нас в нашій вірі. Труднощі посилюють кохання, якщо воно є.

Із щоденника:
              “26 (октября)
Заходил к Варенцову и взял у него для прочтения два номера, 2 и 3, «Русской беседы» ( Московський журнал, в якому Куліш друкував свій роман “Чорна рада”. Публікацію завершив статтею “Епілог”). В эпилоге к «Чорной раде» П.А.Кулиш, говоря о Гоголе, Квитке ( Основ’яненко ) и обо мне, грешном, указывает на меня как на великого, самобытного народного поэта. Не из дружбы ли это?
             Во 2 номере «Русской беседы» я с наслаждением прочитал трехкуплетное стихотворение Ф. Тютчева:
            «Эти бедные селенья,
             Эта скудная природа –
             Край родной долготерпенья,
             Край ты русского народа»

Звичайна річ, що Шевченко прочитав Катрусі вірш Тютчева і трішечки поглузував з себе стосовно похвали Куліша: ”Указывает на меня как на великого народного поэта. Не из дружбы ли это?”

х х х

Вона була глибоко переконана, що Пантелеймон Олександрович говорить таке зовсім не з дружніх почуттів, а він вважає, що так воно є.
Але головним каталізатором їх взаємовідносин став приїзд великого російського актора Михайла Семеновича Щепкіна в Нижній на особисте запрошення Шевченка. Тарас Григорович попросив друга, щоб той узяв Піунову в спектакль “Москаль-чарівник” на роль Тетянки, в якому він сам грав головну роль.

Із щоденника:
              “24 (декабря)
Праздникам праздник и торжество из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семенович Щепкин………………………………………………………………………
               29 (декабря)
В 12 часов ночи уехал от меня Михайло Семенович Щепкин. Я, Овсянников, Брылкин и Олейников проводили моего великого друга до первой станции и в три часа возвратились домой. Шесть дней, шесть дней полной, радостно торжественной жизни! И чем я заплачу тебе, мой старый, мой единый друже? Чем я заплачу тебе за это счастье? За эти радостные сладкие грезы? Любовью! Но я люблю тебя давно, да и кто, зная тебя, не любит? Чем же? Кроме молитвы, самой искренней молитвы, я ничего не имею………………………………………………………………………..
                30 (декабря)
…Но ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек, кротко улыбающийся друг мой единый, мой искренний, мой незабвенный Михайло Семенович Щепкин.”

х х х

Приїзд Щепкіна перевернув усе життя Шевченка, він забув навіть те, що з Оренбурга прийшов від військового губернатора лист, який зобов’язував “солдата Шевченка” негайно прямувати в Оренбург, а як той не схоче, то під конвоєм.
Тарас Григорович довірився другові і признався йому у своїх почуттях до Катрусі Піунової.

Із щоденника:
“1 генваря 1858
Сегодня же познакомил я с семейством Брылкина милейшую Катерину Борисовну Пиунову (актрису). Она в восторге от этого знакомства и не знает как меня благодарить. ( Вже так прийнято: кохану, перед тим як назвати нареченою, приводять на оглядини до батьків. Тарас Григорович привів Катрусю до найближчих друзів, Брилкін – це той. хто попередив його і врятував від повернення в Оренбург ще 20 вересня, в день приїзду до Нижнього). Как благодетельно подействовал Михайло Семенович на это милое и даровитое создание. Она выросла, похорошела, поумнела после «Москаля-чаривныка», где она сыграла роль Тетяны, и так очаровательно сыграла, что зрители ревели от восторга, а М.С. сказал мне, что она первая артистка, с которой он с таким наслаждением играл Михайла Чупруна, и что знаменитая Самойлова ( широко відома петербурзька актриса того часу ) перед скромной Пиуновой солдатка”.

х х х

І це було найавторитетніше “добро” на сердешний вибір Тараса Григоровича. Над тим, щоб Піунова стала саме такою, добре попрацював Шевченко, це результат його педагогічної школи, бо він передав Катрусі-Тетянці свій життєвий досвід і вона щиро із вдячністю його сприйняла. Її успіхом він пишався.
Він ще не сказав вголос слова “наречена”, але всі його почуття і поведінка у ті дні свідчать саме про це. Він, наскільки дозволяють обставини ( робота, родина), вже не розлучається зі своєю “Тетянкою”, як вони вдвох із Щепкіним називають ласкаво її поміж себе. І вона відзивається на це ім’я, яке зближає її, зріднює з двома великими митцями.

Із щоденника:
               “11 (января)
Сегодня суббота. По субботам я и милейшая К.Б. Пиунова обедаем у М.А. Дороховой ( тобто Катруся-Тетянка поряд з Тарасом Григоровичем відчуває себе зовсім “своєю”). Но сегодня я должен отказаться от этой радости и моя милая компаньонка отправилась сам-друг с портретом М.С. Щепкина, присланным им в подарок Марье Александровне, а я поехал провожать до первой станции по Казанской дороге моего привлекательно-благородного капитана В.В. Кишкина.
              Грустно расставаться с такими добрыми людьми, как этот симпатичный Кишкин. Я, возвратившись домой, чувствовал себя совершенным сиротой. ( Кишкін знав про відношення Тараса Григоровича з “милою Катрусею” все-все і навіть більш того ). Но тягостное мое одиночество не долго длилось. Я вспомнил, что я из счастливцев мира сего. М.С. Щепкин, уезжая из Нижнего, просил меня полюбить
его милую Тетясю, т.е. Пиунову и я буквально исполнил его дружескую ( точніше сказати “батьківську” ) просьбу…………………………………………………………………
                …и в 6 часов вечера отправился к Пиуновой. Застал ее дома. Продиктовал ей стихи Курочкина “ Как в наши лучшие годы”, а она прочитала мне некоторые вещи Кольцова, а потом чуть не все басни Крылова. Я в восторге был от этого импровизированного литературного вечера и пришел домой совершенно счастлив. Она любит…Дай Бог, чтобы сбылось мое пророчество.”

х х х

              Що можна додати до цього! Людина закохана! Як каже прислів’я: “У бороді срібло, а дідько на ребрах у цимбали грає”.
              Перше кохання у сорок чотири роки…Точніше останнє. Слід пригадати портрет молодого Тараса ( Шевченку – 21 рік ). Красень. Загибель дівоча.
              У відомій пісні: “ Зачем вы, девушки, красивых любите
                                             Не постоянная у них любовь.”
              Так, може, то і не любов, у гарних та вродливих? Так собі…частка життєвого досвіду…Але було колись і щось справжнє, якщо згадується навіть у сні після того, як минуло майже тридцять років. Йому – шістнадцять. Дуні Гусіковській…Це на той час не мало значення скільки їй років. Він і вона – енгельгардівські кріпаки. Вона – швачка. Жили у Вільні…Перший парубоцький досвід. Те у пам’яті на все життя. Кріпацька доля їх розвела. А якби не розвела? Сталося так, як сталося.
              Катруся – зовсім інше. Це – святе. Але він вже не парубок. Ось пригадав свою зустріч у Саратові з ненькою свого друга Миколи Костомарова, Тетяною Петрівною, яка його пам’ятала ще по Києву з давніх часів.

Із щоденника:
“31 (августа)
Добрая старушка, она сразу узнала меня по голосу, но, взглянувши на меня, усомнилась в своей догадке. ( Перед нею стояв сивий дідуган в некритому кожусі, тримаючи в лівиці стареньку смушкову шапку-папаху ). Убедившись же, что это действительно я, а не кто иной, она привитала ( він вживає українське слово, може вона його і “привітала”, як звикла з дитинства ріднесенького ) как родного сына радостными поцелуями и искренними словами……………………………………………….
14 (января)
Сегодня зашел я к Пиуновой. Речь зашла о конце ее театрального года, о возобновлении контракта. Ей, бедняжке, ужасно не хочется оставаться в Нижнем. ( “Ужасно не хочется”. З чого б? Такий вдалий сезон, після
тріумфального виступу з Щепкіним (завдяки турботам Тараса Григоровича), який представив її і як театральну артистку, і як опікунку самого Шевченка? Мати! Ось головна біль Катрусі.) Куда девать себя? В Казань ей не хотелось бы, она боится там какой-то Прокофьевой, но не как соперницы, а ужасной интригантки. В таком ее горе я предложил ей посильные услуги. Я напишу письмо директору Харьковского театра и буду просить Михайла Семеновича Щепкина о его заступничестве за нее. Как бы это хорошо было, если бы удалось ей переселиться в Харьков ( тобто в Україну )……………………………………………………………….

15 (января)
Не откладывая в длинный мешок, сегодня же я написал директору Харьковского театра и моему великому другу ( М.С. Щепкіну ). Каков будет результат из моих нехитрых затей?”

х х х

Катруся вже живе в його серці тривогою, радістю, гордістю.
Із щоденника:
“21 (января)
Бенефис милочки Пиуновой. Полон театр зрителей и очаровательная бенефициантка – прекрасная тема для газетной статейки. Не попробовать ли? Попробуем наудалую.”

Стаття “Бенефис г-жи Пиуновой”, написаная “ під свіжими враженнями” ще 21 січня, була надрукована в газеті “Нижегородские Губернские Ведомости” 11 лютого 1858 р., а згодом передрукована в “Московских ведомостях” № 18. Це значило, що Тарас Григорович освідчився у своєму коханні на всю державу Російську.
І ось вершина стосунків – масниця!

х х х
Із щоденника:
“26 (января)
Встретил масленицу катанием за город. Я предложил это удовольствие милейшей Пиуновой с семейством. Она согласилась. И мы поехали в село Бор. ( Коні – звірі, у святковій упряжі, у гривах – кісники багатокольорові, під дугою срібні дзвіночки.
“Ямщик сидит на облучке, в тулупе, в красном кушаке “ (О.С. Пушкін). З-під копит – жменями вистрілюють, виблискуючи на сонечку, сніжинки. Всі рум’яні від морозу. Весело, легко на душі від почуття свободи, польоту.) Напились чаю в каком-то кабаке. ( А що то за масниця без млинців – сорок сороків різних сортів.

З чим бажаєте? З російським (томленим) маслом? Зі сметаною? З медом? З осетровою або лососевою ікрою? Будь ласка! Їжте на здоров’ячко! А горілочки не бажаєте? Для
сугріву. Бо ж свято!) И на обратном пути она все пела свадебную (сваточную) песню:
               « Меня милый ох журил – бранил
                  Он журил – бранил, добром говорил,
                  Ай люли-люли выговаривал,
                 Не ходи, девка молода, замуж,
                 Наберись, девка, ума- разуму,
                 Ума-разуму да сундук добра,
                 Да сундук добра, коробок холста.»

х х х

І чого це заспівала Катруся-Тетяночка весільну пісню? Що їй віщало дівоче серденько? Билося горлицею у грудях? Жінки дуже добре відчувають, коли їх кохають по-справжньому, а ще вони відчувають в якої саме миті Він скаже Їй оте головне, що визначило б її долю на майбутнє.
І, нарешті, сталося.

Сватання за версією Піунової - Шмітгоф

“Зі спогадів К.Б. Піунової-Шмітгоф”, написаних через тридцять років :
“ Так вот, в одно из своих посещений, где-то сразу после масленицы, вдруг Тарас Григорьевич заявляет, что ему нужно сообщить что-то важное. ( схвильований він мимоволі переходить на українську мову і започатковує саме український обряд сватання).
- Слухайте-на, батько и матка ( он очень часто так называл, - вспоминает Катерина Борисовна, - любя моих отца и мать, и говоря так часто-густо мешал русские слова с малороссийскими). И ты, Катруся,- так он всегда звал меня,- прислухайся. Вы давно меня знаете, видите: вот какой я есть – такой и буду. У вас, батько и матка, есть товар, а я – купец, - отдайте мне Катрусю!”
У відповідь – довге мовчання. В тих же своїх спогадах К.Б. Піунова пише:
“Что в нем было жениховского? Сапоги смазные, дегтярные, тулуп чуть не нагольный. Шапка самая простая, барашковая, да такая страшная! В патетические минуты Тараса Григорьевича хлопающаяся на пол в день по сотне раз, да так, что, если бы она была стеклянная, то часто бы разбивалась".

Лукавить двоюрідна тітка мого рідного діда Дмитра Сергійовича Пеунова Катерина Піунова. Вона живописуючи женихівські якості того, хто освідчився їй тридцять років тому, мала перед собою фотопортрет, який на той час був їй дуже добре відомий: сивий дідуган, трішечки всміхається, у кожусі, смушкова папаха. Чобіт, яких мастять дьогтем, щоб вони не боялися води, на портреті, звичайно, не видно.
Після того, як турботи друзів врешті-решт допомогли і Шевченко одержав дозвіл жити в столиці, він приїхав у Петербург.

Із щоденника: “29 (марта)
В 10 часов утра явился я казанским сиротой к правителю канцелярии обер-полицеймейстера, к моему земляку И.Н. Мокрицкому ( родичу Є. Гребінки ). Он посоветовал мне сбрить бороду, чтобы не произвести неприятного впечатления на его патрона графа Шувалова, к которому я должен явиться, как главному моему надзирателю…………………………………………………………………………………………
30 (марта)
Заказал фотографический портрет в шапке и тулупе для М.А. Дороховой.”

х х х

               Той фотопортрет Тарас Григорович надіслав у Новгород милішій з жінок Мар’ї Дороховій, яка була в курсі усіх подробиць їх взаємовідносин з Катрусею-Тетянкою. Саме в неї вони обідали щосуботи.
                Звичайно, Дорохова показала подарунок Тараса Григоровича колишній його нареченій К.Б. Піуновій. І Шевченко знав, що Дорохова обов’язково покаже портрет Катрусі-Тетянці. Для чого це було йому потрібно? Справа, мені здається, в тім, що Катерина Борисівна ще і досі займала якесь місце в його серці, жила в ньому, так би мовити, нелегально, інкогніто. І це був своєрідний відомий спосіб сказати: “Ех!” – вдаривши баранячою папахою по підлозі.
                Але Піуновій був добре відомий зовсім інший портрет, точніше автопортрет, на якому підпис: “Михаилу Семеновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года отъ Тараса Шевченко”.
                І цей портрет високолобої людини з глибокою думкою в очах, з модною розкішною бородою, у сорочці з широким ( теж модняцьким ) коміром, краватка “бабочкою-метеликом”…Той портрет народжувався на очах Катрусі в годину її зоряного зльоту. І дарував Тарас Григорович його найкращому другові в присутності “своєї улюбленої”, на яку Михайло Семенович скаже :”Покохай мою милу Тетясю”, тобто Піунову. Щепкін знав як його Тарасу потрібна Катруся, бо прожите вимагало “постійного надійного причала” і таким причалом “ на останнє
життя”, як здавалося друзям (Шевченку і Щепкіну), і була, чи могла бути саме Катерина Борисівна. Та не судилося.
               У той же день, як Шевченко зробив фотопортрет на згадку про минуле, де залишилась його солдатчина, щаслива подорож по Волзі, Новгород з його образами і нездійсненними надіями, він поголився, прийняв пристойний вигляд. А хіба відправляючись з Катрусею в гості до аристократа Якобі, або найближчих друзів по Новгороду родини Брилкіних, чи до тієї ж Мар’ї Дорохової він виглядав інакше? При молодій, красивій коханій він сорокачотирьохлітній, звичайно, хотів бути достойним її … А бенефіс?
               Ох, Катерино Борисівно! Жіноча ваша душа!
               Так ось у Петербурзі в той же день…

Із щоденника:
“30 марта
Вечером гр