Володимир Миколайович Сосюра — видатний лірик нашої епохи, автор понад 80 збірок поезій,  широких епічних віршованих полотен (поем), роману “Третя Рота”. З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими  темами героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась  зразками високої громадянської й інтимної лірики,  образами і картинами індустріального Донбасу, його людей. Любов до рідного донецького краю стала провідним мотивом його поетичної творчості. З синівською відданістю він признавався в одному із своїх віршів:
 

І сниться, все сниться й донині берізки тонкий силует. Хоч знаний я всій Батьківщині, а все ж я донецький поет. Або в іншому творі: Швидкий Дінець, і шум сосон, і аромати м’яти-рути, як золотий дитинства сон, мені ніколи не забути.

Складною, а інколи суперечливою була доля поета. Ще не про все з його життєвого шляху ми сьогодні знаємо.  Хоча б, здавалося, розкрив душу читачеві письменник , нічого не приховав у своєму прозовому творі —романі “Третя Рота” (повністю виданий 1988 р.). Тут він розповів нам про те , як глянув у вічі смерті   у полоні червоних. З  цього твору взнаємо, що насправді пішов Сосюра добровольцем не до червоноармійців, а до війська Української Народної Республіки. Ці факти були відомі небагатьом. Їх приховували, щоб у свідомості мільйонів сформувати образ відданої офіційній владі людини, палкого пропагандиста радянського способу життя. І треба сказати, що це  вдавалося зробити через сотні тисяч шкільних підручників, радіо, кіно, пресу. Та й сам Володимир Миколайович багатьма своїми творами допомагав творити цей міф про себе, відходячи  від життєвої правди.
Влада цупко тримала його у своїх руках, даруючи життя поету взамін на  патріотичні радянські вірші. А щоб Сосюра був слухнянішим, було арештовано і запроторено до таборів його дружину Марію. Самого письменника шляхом цькувань неодноразово було доведено до психічних зривів, до сталінських “психушок”.
І все ж Володимир Сосюра попри всілякі життєві незгоди зміг бути справжнім поетом. У його поетичному доробку знаходилось місце поезіям, які будили у читачів відчуття справжньої краси, душевної щирості і людяності. Багато віршів поет присвятив коханню, поваги до природи, до людини праці. Та про що б поет не писав, він шукав і знаходив можливість розповісти про свій вугляний край, про рідні серцю Наддінців’я, про нев’януче кохання, яке тут зародилося :
 
 

Задума, і спомини, й спокій... Знайомі і милі місця, де гай задивився високий в глибокії води Дінця. І гори крейдяні, і поле, осяяні, повні окрас, я вас не забуду ніколи, хоч в місто пішов я од вас.

А така поезія, як “Любіть Україну”, виразила найпалкіші прагнення сотень тисяч, мільйонів українців , що хотіли бачити свою країну вільною і  незалежною. У цьому творі поет зміг піднятись над вузькокласовими і партійними інтересами тодішньої ідеології й оспівати самоцінність України як держави, як сповненої самоповаги і сили країни.
Поет писав:
 

Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і радісну мить, любіть у годину негоди... Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову, і мову її солов’їну...

Цей вірш як спалах правдивого вогню проривався серед темряви покори й облудного славослів’я на честь кривавих керманичів держави і місцевих “вірних синів радянської України”. Сосюра вказував народу істинні, нефальшиві цінності життя. Цього простити йому влада не могла. Разом з тим і позбавити поета життя чи свободи власть імущим було невигідно. Почалося привселюдне і широкомасштабне оббріхування поета, звинувачення в усіх смертних гріхах.
Нелегким був життєвий путь поета. З болем і журбою сприймав він страшну наругу  над  собою  і над своїм народом. Та все ж наперекір стражданням з його душі , з його поетичного серця виривався спів любові до життя, до прекрасної нев’янучої молодості, до милої серцю Донеччини:
 

Там, як ніде синіє рідне небо, тече вода Дінця миліш від вод усіх. О, земле ти моя, нема рідніш за тебе! До старості тебе у пісні я зберіг.

 

ТВОРИ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ *     *    * Рвав восени я шипшину,  карії очі любив. Вечір упав на коліна,  Руки простяг золоті... Шахти, цегельні, заводи,  хлопці на зміну — вночі...  Місяць у полі бродить,  в трави лице вмочив. Пальці тоненькі, ніжні  і романтичні дощі...  Хто це зрадливий ніж мені  в руки тоді вложив? Ну, і пішов я ланами; там ешелони, сніги...  Блиски гарматні над нами,  в горло зорі — штики... Ну, і пішов я ланами,  вітер мотав шлики...  Там телефонні гами,  там ешелони, сніги... Там я забув про шипшину,  очі твої розлюбив.  Вечір упав на коліна,  руки простяг золоті... 1923 *  *  * Рвав восени я шипшину, карії очі любив.  Вечір упав на коліна,  Руки простяг золоті...  Шахти, цегельні, заводи,  хлопці на зміну — вночі...  Місяць у полі бродить,   в трави лице вмочив. Пальці тоненькі, ніжні  і романтичні дощі...  Хто це зрадливий ніж мені  в руки тоді вложив?           Ну, і пішов я ланами; там ешелони, сніги...  Блиски гарматні над нами,  в горло зорі — штики... Ну, і пішов я ланами,  вітер мотав шлики...  Там телефонні гами,  там ешелони, сніги... Там я забув про шипшину,  очі       твої розлюбив.  Вечір упав на коліна,  руки простяг золоті... 1923 *  *  *  Коли потяг у даль загуркоче,  пригадаються знову мені  дзвін гітари у місячні ночі,  поцілунки й жоржини сумні... Шум акацій... Посьолок і гони...  Ми на гору йдемо через гать...  А внизу пролітають вагони  і колеса у тьмі цокотять... Той садок, і закохані зори,  і огні з-під опущених вій...  Од проміння і тіней узори  на дорозі й на шалі твоїй... Твої губи — розтулена рана...  Ми хотіли й не знали — чого... Од кохання безвольна і п'яна,  ти тулилась до серця мого... Ой ви ночі Донеччини сині,  і розлука, і сльози вночі...  Як у небі ключі журавлині,  одинокі й печальні ключі... Пам'ятаю: тривожні оселі,  темні вежі на фоні заграв… Там з тобою у сірій шинелі  біля верб я востаннє стояв. Я казав, що вернусь безумовно,  хоч і ворог —на нашій путі...  Патронташ мій патронами повний,  тихі очі твої золоті... Дні пройшли. Одлетіла тривога...  Лиш любов — як у серці багнет...  Ти давно вже дружина другого,  я ж — відомий вкраїнський поет. Наче сон... Я прийшов із туману  і промінням своїм засіяв...  Та на тебе, чужу і кохану,  я і славу б свою проміняв. Я б забув і образу, і сльози...  Тільки б знову іти через гать,  тільки б слухать твій голос і коси, твої коси сумні цілувать. Ночі ті, та гітара й жоржини,  може, сняться тепер і тобі... Сипі очі в моєї дружини,  а у тебе були голубі. 1926—1957             *  *  * Білі акації будуть цвісти  в місячні ночі жагучі; промінь морями заллє золотий  річку, і верби, і кручі... Будем іти ми з тобою тоді  в ніжному вітрі до рання,  вип'ю я очі твої молоді,  повні туману кохання... Солодко плачуть в садах солов'ї,  так, як і завжди, незмінне...  В тебе і губи, і брови твої,  як у моєї Вкраїни... Ось вона йде у вінку, як весна... Стиснулось серце до крику...  В ньому злилися і ти, і вона  в образ єдиний навіки.                1927                               НІЧ   Догорає вечір, квітка пурпурова,  у дзвінках трамваїв, кроках і піснях,  і нечутно лине довга ніч зимова,  довга ніч зимова, чорнокрилий птах. Дзьоб його довбає квітку пурпурову,  заливає тьмою пелюсток огні. Тихша дзвін трамваїв, замовкав мова,  перехожих кроки, вигуки й пісні. Завмирає місто. Тишина і спокій.  Тільки сніг синіє, тільки вітру змах,  і коло будинків ходять одиноко  сторожі, як тіні, в довгих кожухах. Вулиці безкраї. Порожньо і дзвінко.  Кроки одинокі — ніби серця стук.  І в холоднім небі зорі, як сніжинки, шлють байдуже світло на замовклий брук. Де-не-де у вікнах світло янтаріє,  ліхтарі хитливі, тіні без кінця.  В серці пісня спіє. Місто, ніч і мрії.  Що мені навіє довга ніч оця? Скільки їх минуло, цих ночей зимових! Та навіки в серці тільки ніч одна —  ніч моя далека першої любові,  ніч моя чудесна, юності весна. Як тоді шуміли верби над рікою,  як світили зорі, як сніги цвіли...  Од твого волосся віяло весною.  В ніч ту над рікою ми одні були, Ні човна, ні весел, ні квіток, ні співів, тільки сніг, і вітер, і весна, весна в двох серцях жагучих, в двох серцях щасливих, першої любові сповнених до дна. Місяць над рікою в темному просторі  розливав на гори і на верби ртуть.  От чому для мене тільки сині зорі,  тільки сині очі у житті цвітуть. Линь же, моя пісне юності й любові,  і весною линьте в серце, сніг і мла!  Я за те люблю їх, ночі ці зимові,  що одна з ночей цих щастя принесла. 1938 *  *  * Над шахтами лине задимлене небо  в огні заводському заграв.  Донець мій коханий, давно я про тебе  пісень голубих не складав. Одкрили зорі золотої ворота  ми в битві за щастя своє,  і з попелу згарищ моя  Третя Рота  в симфонії праці встає. Все так же гудок свою пісню заводить  про нашу незламну могуть, і друзі дитинства ідуть до заводу,  по вулиці Красній ідуть. Я згадую в синьому димі махорки про нашу весну дорогу  і бачу вікно прохідної конторки й незлічні сліди на снігу, упевнені й рідні... І стежка вузенька з гори до чавунки біжить, де мчав я на санках хлопчиськом маленьким крізь снігу колючу блакить. І станція та, і вагони, вагони,  і  гуркіт невпинний коліс; і зір мій ясний, як у мареві, тоне,—  там жив, там любив я, там ріс. 1947. НЕЗАБУТНІЙ Твій образ знов стоїть переді мною, учитель!..І тихий кашель твій я чую знов за довгих літ стіною у далині донецькій заводській... Ось ти ідеш...Над церквою новою літають галки. Осінь. День смутний... І хлюпає болото під тобою... Перед очима знову образ твій... Маленький, я тебе випереджаю, щоб швидше в клас потрапить гомінкий... Усе, що задано, я вивчив, знаю. Біжу, а за плечима кашель твій... А в класі повно пороху і крику... Дзвінок...Заходить вчитель. Ми встаєм. Як передать любов мою велику до нього, що зростала з кожним днем. в маленькім серці!.. Задушевним словом він нас учив любити рідний край. Ми з ним ходили, рідним, чорнобровим, не раз, не два у поле і у гай. Текли кудись Дінця величні води,  ми слухали, уважні і малі, про неповторнеє життя природи і про любов до рідної землі... Василь Мефодьєвич! Ти вчив любить прекрасне і готував до чесного труда нас, селюків. У серці не погасне твоїх очей усмішка молода, покіль воно у грудях буде битись... Знов образ твій переді мною, ти перед бідою кликав не коритись, для батьківщини радості рости. Одснилась школа...Юними ми стали. В осінній день, задуманий такий, твої слова в душі моїй звучали, коли пішов за щастя я на бій... Ти йшов зі мною в огненні походи, в знемоги час підтримував мене, як рідні плечі воїнів свободи... Я не забув лице твоє ясне і запорозькі довгі чорні вуса, що так нагадували батька...Ти в душі моїй навіки, я клянуся, хоч поміж нами—днів мости й мости... Хоч ми йдемо все вище і все вище, все далі ми од горя і нужди... А ти лежиш давно на кладовищі, де татко мій, де брат, баби й діди... Я з рук твоїх давно пішов у люди, в житті бурхливі, грозяні моря, учитель мій!.. Тебе я не забуду, моєї юні радісна зоря!                                       1959 *  *  * Як я люблю тебе, мій краю вугляний,  твій кожний камінець, твою билину кожну,  де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,  що снилося мені в заграві заводській... Коли доводиться в краях твоїх бувати,  од щастя плачу я, і плачу і сміюсь... Щоб сили для пісень джерельної набрати,  я серцем до землі донецької тулюсь. Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив, і рейок димний дзвін, і шахти на горі,  куди біжать, біжать вагончики з заводу,  смуглява дітвора, щасливі матері... Це там, це там, це там зростали ми й любили, і я горджусь, що я землі моєї син, де силу мускулів машини замінили, щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін. Щоб він злетів орлом в простори наукові,  щоб шлях пізнав до зір по тільки у піснях.  Я шлю тобі слова безмірної любові,  донецький краю мій, на твій громохкий шлях. Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою  і прокладай нову, іще не знану путь!  В майбутнє ідучи веселою ходою,  у щасті про свого поета не забудь. 1959 *  *  * Де небокраї сині й чисті  зорі обарвлені огнем,  не раз, не два жовтіло листя  і осипалось над Дінцем... Мені усе там рідне, миле —  і гай, і содовий завод,  де ми ходили, де любили  послухать шум донецьких вод. Надходить осінь, мила, люба.  Шумить пожовклая трава там,  де тугі вишневі губи  я цілував не раз, не два... Хай листя падає на груди  і навіває вітер сни,—  той знати осені не буде, хто народився для весни. 1959 (Джерело: Володимир Сосюра. Твори в чотирьох томах.—К, 1986) ДЕБАЛЬЦЕВЕ У імені твоїм  Я чую рейок дзвін. Дало мені життя ти В срібний донь зимовий, ІЦоб, як і всі, Я йшов з тобою до вершин, І розцвілала весна  І дружби,  і любові.  Маленьким хлопчиком  По вулицям твоїм  Так часто бігав я  Із друзями своїми, І райські яблучка  Рвав у садках густих...  А дні пливуть, пливуть  Немов заводів дим. Дебальцеве моє. Колиско днів моїх, Це ти мені дало  Співучу, ніжну вдачу  І, славлячи життя  Невиданий розбіг,  Я піснею тобі,  Дебальцеве, віддячу.  Життям і піснею ! Вони твої, твої,  Бо я твій вірний син,  Окрилений тобою.  На пісню і на труд, І на тяжкі бої,  Коли нас вороги  Залить  хотіли тьмою. Дебальцеве. . . Гудки...  Там димарі у вись,  Як виклик, підвелись,  Як знак, то з кожним роком  Все дужчими стаєм.         Не марно ми клялись      Буть вірними тобі,  Мій краю сонцеокий…  1962 р.

Народився я на станції Дебальцево о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила з вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно.
Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула: "Чорт!" — і знепритомніла. Мати моя була дуже легковажна і романтична. На останнім місяці вагітності вона бігала, переплигувала через тини, і взагалі майже не було помітно, що вона скоро стане матір'ю. Вона з походження була (чоловіча лінія) сербіянка, хоч прізвище у неї було Локотош, що угорською мовою значить — "слюсар". Мабуть, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою.
Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз,— правильно прізвище "Соссюр", навіть з приставкою "де". Пономаренко Пантелеймон Кіндратович, який читав початок цього роману, сказав мені, що я ніякий не француз і що правильно моє прізвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (і відкіля він це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище "Сюсюра"), що у нього був друг його батрацької юності, козак із Кубанської станиці Брюховецька Сюсюра, що в тій станиці майже половина Сюсюрів.
Але дід мій підписувався "Соссюр" і казав, що наше прізвище українізували писарі. Можливо, цетак і було. Очевидно, мій предок,— чомусь мені здається, що він з Південної Франції, Провансалю,— потрапив до Запорозької Січі, де писарі і записали його "Сюсюрою".
Мої родичі, звичайні селяни і робітники, кажуть:
"Ми — французи".
А відкіля вони це знають?
По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець. У нього під нижньою губою була еспаньйолка, а на підборідді полини неросло. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорізькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він бун стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зігненими кавалерійськими ногами; ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задушевних українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні.
Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, мятежна і розкидана. Вона була красуня. Її смугляві тонкі риси, темно-карі очі; чорні, аж жагучі, мов крила летючих птиць, красиво загнуті брови; нервові ніздрі майже класичного, з ледве помітною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнім, хвилюючім русі. Мама була чудесно збудована. У неї було чорне, аж до синяви, волосся, і вся вона була як зоряна і пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі і часто молилась і плакала під ними, В юності своїй вона працювала на патронному заводі в її ріднім місті Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). 1 на загальноміськім балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками дочки багатіїв міста, а вона, звичайна робітниця, всіх їх перемогла. Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіли. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча. Її одвертість була потрясаюча.
Коли я був ще маленьким і ми багато їздили, мама своїм випадковим вагонним сусідам розповідала про все своє життя, і з такими інтимностями, що, не тоді, коли я був маленький, а зараз, коли я великий і вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разів, тому що у неї було багато сусідів під час різних мандрівок, розповідала одне і те ж. Це врізалось назавжди в мою душу. Вона багато разів розповідала про себе і татка, про свої романтичні пригоди, коли вона була ще дівчиною, про своїх близьких, рідних і знайомих. Вона розповідала це так поетично і образно, що переді мною як живі стояли повні чар і краси срібно-місячні ночі Донбасу і люди, цілі зоряні світи, святі, далекі і казково близькі.
Дід мій, по батькові, виховувався поміщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли він підріс, його віддали в Лисичанську штейгерську школу, дворічну. Дід не хотів вчитись, прибігав додому і ховався на печі. Тоді приходив прикажчик поміщика з мішком. В цей мішок він, як порося, заштовхував мого діда і тягнув його на плечах кілька кілометрів, в Лисиче. Дід, Володимир Кирилович Сосюра, закінчив нижчу гірничу освіту, але через кволе здоров'я в шахті не працював, а пішов по канцелярській лінії. Сорок років він був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За вислугу літ йому давали дворянство, але він одмовився: "Я крестьянином родился й таковнм хочу умереть". На старості йому дали казьонку, і він до самої смерті торгував горілкою на користь російській імператорській армії, яка одягалася і годувалася за прибуток од продажу горілки. Дід, як і мій батько, писав вірші, теж із сатиричним уклоном і теж українською й російською мовами. Пам'ятаю зміст його сатиричної поеми українською мовою, датованої 1859 роком. (Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка3, але за Вітчизняної війни все загинуло і портрет мого прадіда Майбороди — теж). У поемі говориться про те, що пани без селян поздихають, звільнивши їх од кріпацтва. У ній говорилось про те, як поміщики міняли на цуценят людей, як вони знущалися з них 1 мучили їх і на крові й сльозах тружеників будували своє сите і підле життя.
Батько мій теж учився в штейгерській школі, але вже трирічній, та не скінчив її. Він почав вчитися з п'яти літ, на колінах у вчителя. Закінчив церков-ноприходську школу, потім міське начальне училище. Мріяв бути моряком, але мрії не здійснились, і він став учнем штейгерської школи.. Вчився він на "відмінно" і одержував як відмінник казьонну стипендію. Маму дуже смішило, коли мій батько, безвусий парубійко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класі, своїх бородатих старшокласників, і, коли вони туго сприймали його пояснення, він нервував і називав їх "ослами". Але вони не ображались на нього, бо він так їх називав заслужено.
За рік до закінчення штейгерської школи батько був виключений за участь у революційному гуртку з формуліровкою: "За пьянство". Тільки завдяки зв'язкам діда батько не був засланий туди, куди Макар телят не ганяв5. Коли татка виключили з штейгерської школи, він написав дідові віршованого листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарікання на самотність, на судьбу, на незаслужені страждання:
Не убил я человека, Златом будучи прельщен...
А дід йому відповів:
Ты страдаешь, это ясно. Но ты сам тому виной:
Променял свон путь прекрасный На тернистый и глухой.
Дід після своєї смерті не залишив батькові спадщини. В заповіті було написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю".
У батька була сестра, тьотя Ніна. Вона мала начальну освіту, а далі не вчилась. Дід її дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але іншою, суворою і мужньою любов'ю. Він бачив, що татко талановитий і сам проб'є собі дорогу. А тьотя була непристосована до життя і боялась його. У неї була нещасна любов, і вона так і залишилась до смерті старою дівчиною. Гроші вона сховала в матрац, і під час пожежі згоріло десять тисяч.
Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не так дуже. У діда був незаконнороджений син, якого він виховував тайно від бабусі і платив великі гроші за його освіту, що відбивалось на матеріальному стані його сім'ї.
1 одного разу бабуся узнала про це, що у діда є незаконнороджений син, і з нею стався припадок, під час якого вона вивела в степ мого татка з сестрою і хотіла їх повісити... Добре, що не було на чім... Припадок пройшов, але у бабусі на обличчі залишився слід: у неї був викривлений рот із лівого боку.
Дід весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у неї була грижа. Дід одружився з нею від злості на дочку поміщика, яку він дуже любив, а потім розчарувався в ній, бо вона була дуже легковажна, легкодумна і зрадлива.
Бабуся служила в батька невдалої нареченої мого діда економкою і чудесно знала французьку мову.
Бабуся моя була теж, як і мама, смуглява.
Я схожий на мамку, татка і на себе.
Бабуся Віра Іванівна була черкешенкою по жіночій лінії, а по чоловічій — росіянка. Вона була до фанатизму релігійною і, по суті,була моєю духовною матір'ю. Але про це потім.
Батько моєї матері, мій дід Дмитро Данилович Локотош, був міщанином города Луганська і мав водяного млина, якого пропив. Його дід був багатий серб, а прадід — полковник сербської армії, що за російсько-турецької війни перейшла на бік росіян, і загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, і його вдову з сином записали в міщани города Луганська. У діда було два брати. Після смерті мого прадіда вони ділили землю і взагалі спадщину. Дідів брат Андрій не захотів залишатись на землі, а сказав, щоб за нього платили за учобу, а землі йому не треба, і став вчитись.
Він закінчив юридичний факультет Воронезького університету і дослужився до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я прізвище забув), а утриманкою — красуня прачка. Я пам'ятаю її, повну і чорноброву. Вона розповідала матері, що для того, щоб поправитись, намазувала маслом хліб на два пальці товщини. А я, голодний, слухав. Це — про дядька моєї матері.
Дід мій був дуже балакучий, натхненний і все мені розповідав про Гарібальді і взагалі всякі інтересні романи. Він розповідав так натхненно, що у мене од захвату серце сіяло, як сонце, і я не міг його наслухатись. Він одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадіда, Майбороди, що при
переході в духовне звання змінив прізвище на Костянтинів. Мій прадід був дрібний український шляхтич, нащадок одного з ватажків і організаторів Запорозької Січі, Майбороди.
Мій прадід Микола Костянтинів закохався в красуню єврейку Розу із купецької родини Старикових в городі Катеринославі.
Мати Рози співчувала любові прадіда і Рози, а батько її і його родичі були гостро проти.
Тоді прадід із Розою однієї осінньої ночі втекли. За містом їх наздогнав батько з родичами, і прадіда так побили, що в нього зіскочила нижня щелепа вбік. Вони думали, що він убитий, і кинули його в ярок. Була пізня осінь. Прадід всю ніч лежав у ярку, а вранці його побачили селяни, що їхали до міста на базар, і витягли з ярка.
Два місяці хворав мій прадід, а коли він одужав, то знов украв Розу.
І Роза стала Надією.
Бабуся моя по матері, Ольга, — напівєврейка і напівукраїнка,— була дуже вразлива і все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму і, коли узнала, що татко гірко п'є горілку і ми бідно живем, тихо збожеволіла.
Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було Андрієве стояння. Бабуся тихо сіла в темний закуток, до неї підійшла мати і щось запитала, а бабуся замість відповіді страшенно глянула на маму і заспівала: "Преподобний отче Андрее, моли Бога за нас..."
З криком: "Ой Боже, мамочка збожеволіла!.." — мати моя вибігла з кімнати.
Ну, ще про кохання моїх татуся і мами.
З Лисичанська, будучи учнем штейгерської школи, батько приїздив на канікули до дідуся в Луганськ. Там він проходив практику. В мою майбутнюмаму всі закохувалися, навіть один грузинський князь хотів її зарізати, тому що вона його не любила. 1 взагалі на вечорах всі кавалери до неї підлизувались, і мама вертіла ними як хотіла. Вона назначала до п'яти побачень, звичайно, в різний час, але в один і той же день. Кавалери її врешті-решт узнали, що вона водить їх за ніс, і прийшли всі разом на кладбище (а мама думала, що прийде один) і поставили питання ребром: "Скажіть нам, Антоніно Дмитрівно, кого з нас ви кохаєте?"
Мама крикнула: "Нікого я з вас не люблю!", заплакала і втекла. Особливо самовіддано і свято кохав її хороший і задушевний юнак Сеня Логозинський, а мама не любила його, тільки дуже жаліла, до сліз жаліла. А любила вона якогось Ярового, якому вона готова була цілувати ноги і навіть сліди його ніг на землі, а він не любив її...
Потім тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освіту, далі не схотіла вчитися. На міському балі вона одержала перший приз за красу. Врахуйте, що це звичайна робітниця, яка працювала на патроннім заводі. Вона була дуже егоїстична і самозакохана і не могла собі уявити, що в неї хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорі вона зустріла світлого, задумливого юнака у формі учня штейгерської школи, який на неї дивився так ніжно і закохано, але тримав себе гордо й незалежно. Він не принижувався і не підлабузничав перед нею, а любив її до безтями. В нім відчувалась якась потаємна, ваблива сила. 1 мама, від злості, тому, що він на неї не звертав уваги, вірніше, робив вигляд, що не звертає уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але характер свій вона спробувала показати й на ньому, тобто повертіти ним, як іншими. Після одного з вечорів татко проводжав її глухими кам'янобрудними
вулицями, де сади, ламання ребер і взагалі всякі хуліганські витівки із свинчатками й ножами. На півдорозі до будинку матері їх наздогнав фаетон з одним із материних поклонників.
— Антоніно Дмитрівно! Сідайте, підвезу. Вона неуважно попрощалася з моїм батьком, сіла в фаетон і поїхала, а батько залишився на самоті, серед жахливої, глухої хуліганської ночі з шаленими бурями в душі. Наступного разу, після такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Він привів її точно до того ж місця, де вона його так покинула, попрощався з нею і сказав:
— А тепер, Антоніно Дмитрівно, можете йти самі. 1 мама з плачем побігла в ніч... Потім вони помирилися.
Більш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
Від'їжджаючи з Луганська, татусь сказав матері,
яка гірко плакала:
— Через рік я повернуся, і, якщо ти мене за
цей час не розлюбиш, я одружусь на тобі.
Мати вірно чекала його, вона забула про всіх своїх поклонників, нікого не помічала, була як уві сні і так покохала його, так покохала, що, коли він повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
Так що я — дитя першого кохання...