Життєвий і творчий шлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долі тих «шістдесятників», які, зрозумівши кричущі протиріччя  хрущовсько-брежнєвської епохи, не змогли прийняти подвійну мораль радянського суспільства.
А «шістдесятниками» в історії нашої культури прийнято називати тих письменників і митців, творчість яких починалась у пору «хрущовської відлиги» на межі 50—60 років, які обрали шлях боротьби за свободу творчості і права людини. Досить влучно про це покоління сказав один з когорті; «шістдесятників», відомий сьогодні есеїст і культуролог Євген Сверстюк: «Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеоілогією, Люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола (Сталіна—В. О.) і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїн. Однак одиниці кинулись їх розширювати. З цього почалися щістдесятники (нині вже є охочі об'єднувати перших і других!) — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла».
До цього покоління відносять поетів Василя Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, Євгена Гуцала, наших земляків Василя Голобородька, Василя Стуса, а також митців Віктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук, Панаса Заливаху, Веніаміна Кушніра та ін. Серед них був і Іван Світличний...
Як більшість людей цього покоління, його не обминули тюрма та концентраційні табори. Неприйняття тодішньої хрущовсько-брежнівської дійсності, участь на хвилі політичної відлиги в акціях на захист української інтелігенції визначили його страдницьку долю...
Народився І. Світличний в селі Половинкиному Старобільського .району Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського університету. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Д. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка. в той час була студенткою Харківського університету, згадує:
«Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював добрюзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».
Після закінчення університету І. Світличний активно увійшов у критичний цех української літератури, ведучи полеміку з письменниками та читачами про літературу шістдесятих років, її моральні та естетичні проблеми. Хоча практично не можна було вийти в той час за межі жорстких приписів соцреалізму, критикові вдавалося підійти до самої грані дозволеного у коментуванні зашореної ідеологічними нормами української літератури. Це стосувалося творів провідних на той час письменників, твори яких сьогодні зняті з програмного вивчення в школі (О. Корнійчук, М. Стельмах, А.Головка, Ю. Яновський та ін.).
Інколи критичні виступи І. Світличного зачіпали досить впливових авторів, які пізніше розквитались з порушником громадського спокою. Так, аналізуючи на сторінках журналу «Прапор» у 60-і роки наукові опуси провідних тоді шевченкознавців, Іван Світличний виявив талант не тільки рецензента, але й публіциста-сатирика. Від нього дісталося і такому впливовому ревнителю класових чеснот, як І. К. Білодід, Досліджуючи його монографію «Т. Г: Шевченко в історії української мови», критик писав: «І. К, Білодід теж буває не проти того, щоб унаочнити свою думку солідною цифрою. Виявляється, обґрунтувати ідею про Шевченкове «філософське осмислення світу, всесвіту, прогресу, руху», можна й статистично: адже «слово світ фіксується в словнику мови Шевченка 354 рази».
Особливо ущипливо розвінчує Світличний стандартний заяложений вислів у працях цих вчених про те, що «вони не претендують» на великі відкриття, узагальнення, а є скромними дослідниками Шевченкового слова:
«Ми не претендуємо», — голосно заявляють учені і скромно опускають очі додолу. «Ми не претендуємо — і ви не майте до нас претензій..».
Ні, шановні, не треба ставати в позу нареченої і зніяковіло колупати піч. Ви справді не претендуєте ні на що, доки  свої «безпретензійні» витвори читаєте перед обідом чи на сон грядущий своїм чадам і домочадцям. Але коли в красивій оправі, під маркою університетів і академій, солідним тиражем випускаєте їх у широкий світ, ви, шановні, претендуєте, хоч би якими клятвами клялися в своїй скромності й безпретензійності. Ви претендуєте на читацьку увагу, на вчені звання, на народні кошти. Ви претендуєте — кожен може судити вас відповідно до цих ваших претензій».
Тож чи могло таке подобатись можновладцям від науки та й іншим ревнителям порядку у сталінському смислі слова?
Звичайно, ні!
Позиція молодого вченого і критика привертала увагу молоді. До нього горнулись В. Стус, В. Голобородько. Щирою була дружба між нашим земляком і Василем Симоненком. Саме завдяки І. Світличному були збережені для нащадків недруковані а Україні вірші В. Симоненка.
Та важка репресивна атмосфера, яку не розвіяли (та й не збирались цього робити) партійні з'їзди, почала густішати над «шістдесятниками» й Іваном Світличним. Про це можна судити хоча б з іронічного, але страшного за своєю суттю листа, який В. Симоненко написав до Світличного у червні 1963 року:              .
«Дорогий Іване!
Якби тебе зрідка не згадувала уважна «Літературна Україна», то можна було б подумати, що тебе вже вислали з Києва. Незрозумілим лишається і той обурливий факт, що естет-рецидивіст І.. Дзюба досі не виключений з Спілки або спеціальним рішенням не перейменований в Ів. Зуба. Це просто не вкладається у мій провінційно-лояльний мозок (поет тоді мешкав у Черкасах— В. О.), А як там Євг. Сверстюк: чи вже доскочив класового усвідомлення, чи досі хибно вважає, що Шевченко був українцем?
 До речі, недавно, був у Моринцях та Кирилівці. Обшарпані Моринці спішно припудрюють до 150-річчя Тараса, бо інакше туристам не буде що показувати. Оформляють держав ним (!) коштом центр села. Не вирішено тільки, кому біля клубу ставити монумент — незабутньому Потьомкіну чи Шевченкові. А люди кажуть приблизно таке:
— Що воно за людина отой Тарас? Навіть мертвий добро нам робить.
Усе — це між іншим. Загалом я живу тихо й одноманітно, як завжди. З «Літ України» видно, що пахне якимось «міроприємством по перевихованню» молодих критиків і демагогів, до яких належиш і ти...»
І справді, довго чекати не прийшлося: керівні хмари почали невдовзі випускати блискавки по неслухняних головах української інтелігенції... Коротка політична і культурна відлига змінювалася на нові шалені репресії проти творчої інтелігенції. В одній із своїх праць Іван Дзюба писав про Світличного: «Держава воювала з купкою «формалістів» у мистецтві. Але насправді йшлося про боротьбу проти всякої вільної думки і незалежної духовної творчості як загрози пануванню монопольного партійного, а радше вождівського догмату. На Україні, як завжди, ця кампанія була підхоплена з безприкладною запопадливістю і набрала особливо дикого характеру: адже за вигаданим «формалізмом» «шістдесятників» побачили реальну перспективу національно-культурного відродження, а це вже — «націоналізм».
Саме в цей час на Україні народився страхітливий афоризм: коли в Москві ріжуть нігті, то на Україні — пальці.
Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він ..передав за кордон вірші В. Симоненка. Після чого перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються нові нагінки проти української інтелігенції. Не минула ця доля і нашого земляка — сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання за антирадянську пропаганду і поширення самвидаву ,його вірші цього періоду написано на грані відчаю, внутрішніх докорів собі і всьому нашому суспільству за жертви беріївщини, голодомори, пасивність народу перед загрозою знищення самого імені українця.
Роки, проведені у тюрмах та виселках, підірвали здоров'я поета. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало,
Оцінку життєвому і творчому шляху І. Світличного і спокуту перед ним українського суспільства висловив у прощальній промові відомий літературознавець, директор Інституту літератури Г. Сивокінь. Він сказав: «Генієм доброти ми називаємо Світличного чи не в один голос. Але не забуваймо, яким грізним, непримиренним виступав він — почитаймо його вірші — до тих, хто сховався, замовк, принишк, як тільки гримнуло з неба. Зневага, а не доброта та всепрощення стають його зброєю. Заповітом не тільки племінникові Яремі, а всім, хто вважає себе мужчиною, отже, людиною сміливою й чесною, — заповітом, що набирає нової сили в умовах нашої української сучасності, є Іванові афористичні слова: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?» Вони печуть вогнем, не дають спокою, нагадують про гріхи, тяжкі гріхи.
Отож від себе кажу: «Прости, Іване!» Від інституції своєї грішної благаю: «Прости, Іване!» Від суспільності нашої нещасливої молю: «Прости, Іване!».
Хай тобі, нескореному степовикові, ця київська столична і, на жаль, столика земля пухом...»
Прочитавши цей скорбний текст про одного з поетів-звитяжців Україні і нашого земляка, ознайомтесь з його віршами, уміщеними на цій сторінці. Вони допоможуть вам осягнути поетову непересічну особистість, полюбити барви його гіркого, але правдивого слова.
(В.Оліфіренко)
 
 

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ ШЕВЧЕНКО             Люблю Отчизну я,       но странною любовью. М.Лєрмонтов У мене дивна. Не прикрюся, коли я знов Не догодив вам. І байдуже, чи мій Дантес Любов ту визнав. Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна. Не раб нікому й не слуга На побігеньках, Я ласки не запобігав І в неї, неньки. І в серці, непідвладнім злу, Ношу з собою Вітчизни славу немалу І рани болю. Ношу тягар пекучих правд, Ганьбу Вітчизни Не на показ, не на парад Патріотизму. За те, що був я в неї син, Мене карали, І я любов свою носив Поза Арали. Я знав: ся чаша не мине, Та доля в мене Жорстока, вибравши мене, — Благословенна.                         Кажу до побратимів я:                 - Всього ще буде.                       Та чисте збережіть ім'я:                 Ми — люди! люди! —                А вам, раби, кажу: — Раби!            Вас мало били.                         Люблю Вітчизну я... Якби               Ми всі любили! Н. СВІТЛИЧНІЙ У світі пошесті і змору,  Німотності і глухоти,  Де мудрі муштрою менти  Лінчують душі без розбору, — Там пісня, витвір висоти,  Свободи й пружного простору,  Шугнула вільним птахом вгору,  У вир! У небо! У світи! Ривком відчаєного тіла Роковано залебеділа В святій готовності офір, Та, браконьєрським залпом в небо Підтята — легендарний лебідь, — Упала на тюремний двір. В. СТУСОВІ У нас нема зерна неправди за собою            Т.Шевченко Коли твій вистражданий злочин — Твоя окрадена любов, Тоді нехай в чаду обмов  Ганьблять тебе ганьбою збочень, Відступництва, і зрад, і змов, —  Той чорний суд тобі ніпочім.  І ти в пусті й холодні очі,  Як в прірву, глянеш знов і знов. І будуть глузи, глум, погорда —  Тобі найвища нагорода, —  І ти, на проби й гарт готов, Крізь всі Мордовії й сибіри  Нестимеш гордо світло віри  В свою незраджену любов. ТЮРМА Ми серцем голі догола. Т.Шевченко В тюрмі, за ґратами, в неволі  Мені приснилася... тюрма.  Але не ця. Ні ґрат нема,  Ні варти. І всього доволі.  І світ — ідилія сама.  І люди — стовпище моголів  З кокардами, а серцем голі: Кричать, а мова в них німа,  Полуда очі заступила,  На світ їм глянути несила,  Всі ждуть... початку чи кінця?  Відпущення гріхів чи страти?  І гупають об ребра-ґрати  Безвинно-заячі серця. ПАРНАС М.Лєрмоитов І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.  Хтось невидимий ізбудив  Світ Калинцевих візій-див,  Драчеві клекоти і хмелі, Рій Вінграновських інвектив,  Чаклунство Ліни, невеселі  Голобородькові пастелі  І Стусів бас-речитатив. Парнас! І що ті шмони й допит?  Не вірю в будень, побут, клопіт —  В мізерію, дрібнішу тлі. Вщухає суєтна тривога.  І в небесах я бачу Бога,  І Боже слово на землі. МОЯ СВОБОДА Свободу не втікати з бою,  Свободу чесності в бою,  Любити те, що сам люблю,  А не підказане тобою, Свободу за любов мою  Хоч і накласти головою, А бути все ж самим собою, —  Не проміняю на твою, Ліврейську, жебрану, ледачу,  Вертку, заляпану, як здачу,  Свободу хама й холуя. Несу свободу в суд, за грати,  Мою від мене не забрати —  І здохну, а вона — моя. ПРОВИНА Великий гріх на серці я ношу. В.Стус Я винен, браття. Всі ми винні.  Наш гріх судитимуть віки  За беріїв, за Соловки,  За чорні, зганьблені, злочинні Перегвалтовані роки, За куці істини нізчимні  За те, що унтери причинні Нам кастрували язики, За довбані в катівнях ребра,  За реабілітанські жебри,  За небо гратами рябе,— Судіть менезнижки, Судіть без знижки Судіть — я винен — хоч до "вишки",  Мене, а заодно й себе.