Олексій Іванович Тихий народився 27 січня 1932 року на хуторі Їжівка біля міста Дружківка. Закінчив філософський факультет Московського університету, працював учителем, завучем. У 1956 році виступив з відкритою заявою проти окупації радянськими військами Угорщини,  за що був засуджений несправедливим судом на 7 років таборів суворого   режиму   та   5   років   позбавлення громадянський прав. Перебуваючи у концтаборах Мордовії, О. Тихий познайомився з багатьма активістами національно-визвольних змагань, зокрема з композитором Василем Барвінським, лікарем Б. Кортухом, якому допоміг скласти, а згодом і видати книгу "Ліки навколо нас". Про зустріч з Тихим відомий правозахисник Л. Лук'яненко згадував: "Уперше ми побачились з ним навесні 1961 року в мордовському концтаборі у селі Сосновка. У міцному потискові його руки, в усій його постаті і навіть у ході відчувалася якась урівноваженість його високої душі
Він не нарікав на труднощі табірного життя. Немовби не помічав. Але так і не призвичаївся до несправедливості та знущань табірної адміністрації. Утім,   присікування   тюремників   та   вибіркові жорстокості   сприймав   звичайно   з   гумором, підбадьорював інших".
Звільнившись у 1964 році, О. Тихий став працювати на цегельні. Згодом трохи вчителював, але душа не могла примиритись з роллю проповідника фальшивих істин. Заробляв на прожиття в основному фізичною працею, хоча мов два дипломи про вищу освіту. А тим часом підготував книгу висловлювань видатних людей світу про рідну мову "Мова народу — народ", написав статті "Думки про рідний донецький край", "Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області",  "Вільний час трудящих". О. Тихий уклав словник мовних покручів Донеччини.    Його    перу    належить    низка публіцистичних праць з педагогіки.
Судочинці, які поставили за мету знищити непокірного правдолюбця, дали таку свою політичну оцінку нарису "Думки про рідний донецький край": "Тихий зводить злісні наклепницькі вигадки, які порочать радянський державний і суспільний лад, національну політику КПРС і радянського уряду". Виявилося, що роздуми над питанням національного розвитку народу було для імперії найнебезпечнішим. Один з дослідників спадщини нашого земляка Сергій Пирогов   зауважує: "…якби   Тихий   закликав   до "повалення"... тощо, то з ним обійшлися б м'якше, покарали б легше... Мабуть, через свою простоту душевну, через природний український патріотизм Олексій Тихий зачепив,  навмисне,  не хотячи, найболючішу жилу". Ця жила — національне питання, і зачепив він свідомо розуміючи, що йому загрожує. Адже на цифрах показано було результати "мудрої" національної політики партії у сфері культури. Так, зокрема, Тихий виявив, що з 1200 шкіл Донеччини тільки сотня була з українською мовою викладання. Та й школи ті були в далеких селах і нараховували від 50-ти до 150-ти школярів, в той же час у міських і російських школах учнів нараховувалось від 500 до 2500. Це був фактично геноцид: цілеспрямована політика радянської держави на винищення української культури, українського народу.
О.  Тихому було  пред'явлено ще  одне звинувачення.  Коли   1976   року  організувалася Хельсінкська група (згодом Українська Хельсінкська Спілка), то серед її членів-засновників був і Олекса Тихий — учитель з Донеччини. А 4 лютого 1977 року його та письменника Миколу Руденка заарештували за звинуваченням у "зведенні наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний лад".
У своїх спогадах Л. Лук'яненко свідчив, що у грудні 1979 року на 17-й день голодівки-протесту проти знущань охоронців концтабору, у Тихого прорвался   шлунок.   Перед   операцією   йому запропонували. написати заяву про відмову від своїх переконань, натякнувши, що від цього залежатимуть результати операції. Та в'язень відкинув торги зі своєю совістю навіть перед реальною загрозою смерті.
Довгі роки перебування в ув'язненні, голодівки-протести виснажили здоров'я Олекси Тихого. 5 травня 1984 року він помер після чергової операції в концтаборі міста Пермі. Про останні дні його стражденного життя Василь Овсієнко, побратим Тихого по концтаборам, згадував: "Смертельні    метастази    вже    наскрізь пронизували зболіле Олексине тіло, але з лиця не сходила доброзичлива посмішка, якою він осявав співрозмовника. Знеможений, він лягав на долівку, охоплював руками коліна і так затято, без стогону, терпів люті болі та лайку наглядачів, які вимагали працювати, "не порушуючи режим".
За участю сина О. Тихого Володимира, його поховали на кладовищі "Сєвєрноє".
Україна не забула свого сина. 19 листопада 1989 року Олексу Тихого разом з Василем Стусом та Юрієм Литвином було перепоховано на Байковому кладовищі в Києві.
Залишене ним критичне слово не втрачає свого значення й досі: пекучі проблеми національного відродження залишаються злободенними і на початку ХХІ  століття.
 
 

Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. Ломоносова. Працював у школі, .сидів у тюрмах та таборах, працював на заводі Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.
Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу,   у  пошуках  істини,   у  боротьбі   за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.
Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
Сьогодні я думаю:
Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром члінороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин УРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу.   Окремі  клітини  будь-якого  організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, але організм живе, бо народ безсмертний.

            Любіть Україну, як сонце любіть,
            Як вітер, і трави, і води.
            В годину щасливу і в радісну мить
            Любіть і в годину негоди
                                                                В. Сосюра

Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови.
Любити свою Україну та свою Донеччину, як любили її Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, В.Сосюра, В. Симоненко, Б. Антоненко-Давидович. Люблю, як любили Росію М. Лєрмонтов, І. Тургенєв, С. Єсенін, К. Паустовський, А. Солженіцин. Люблю, а що не маю хисту, таланту, щоб більше прославити її, — то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.
2) Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосному хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків,   російськомовних   інженерів, агрономів,  лікарів,  учителів,  а  й українських спеціалістів-патріотів,    українських   поетів    та письменників, українських композиторів та акторів.
3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей,  усвідомлюючи  гіркі наслідки  сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одномлемінців, задовольняюсь   ситістю,   маніловськими   мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, затурканих, забитих земляків своїх — донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.
Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом...
...Я — інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального добробуту та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить в міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема його частка — донбасівці, вносив свою лепту в скарбницю світової культури.
Хочу, щоб кожна людина могла жити на своїй батьківщині, могла користуватися її багатствами (як матеріальними, так і духовними), щоб не було чужоземних колоністів чи плантаторів, які несли б тубільним народам свої "вищі": спосіб життя, культуру, мову, цивілізацію, індустріалізацію тощо. Хочу, щоб будь-який громадянин у будь-якому куточку світу мав реальне право сказати: "Я син мого народу, я живу на своїй землі, мій народ не має потреби в господарях чи жандармах в особі чужої держави, іншого народу чи окремої особи". Щоб кожний міг сказати кожному зайді, що зневажає його народ,  культуру  та  мову: "Ти  прийшов  сюди непрошеним колоністом, твої предки завоювали мій народ (або шляхом підлих інтриг, обману, підкупу, обіцянок сіли йому на шию), але вік колоніалізму, національного гноблення минув. Я господар цієї землі. Ти зневажаєш мій народі. Геть з моєї землі!".
Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки, Мусоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — всім відомо.
Про долю української мови та культури на Донеччині і піде мова в моїх писаннях. Не буду наводити цитат про значення та роль рідної мови, про  право  кожної  людини   на   національну самосвідомість,   про   право   користуватися   на батьківщині рідною мовою. Вам це не менше, ніж мені відомо. Спробую лиш намалювати правдиву картину в цьому питанні на Донеччині. Сумно й моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до  всього прекрасного, святого, людського. Театри українські позакривались і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних  інструментів у  ресторані, на танцмайданчику, записі на магнітофонну стрічку. Люди майже ні в що не вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі та не дуже старі традиції та обряди,   щезли вечорниці, колядки, щедрівки, купальські пісні А що лишилося? Бездумне сидіння біля блакитного екрану, ходіння в кіно ("щоб убить времня"), пляшка та бсзконечні розмови біля неї про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні
сексуальні бувальщини.
У чоловічому товаристві процвітає лайка — не зважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі. Серед моїх сьогоднішніх колег-робітників живе переконання, що без мату взагалі не можна    працювати.    Матюкаються    інженери, начальники на робітників, робітники на начальників, матюкаються при жінках і дітях, бо мат став своєрідною окрасою мови ("для связки слов", як кажуть мої колеги). Ніхто не думає, як сказати правильно, якою мовою треба говорити. Просто кожний говорить "як усі" і про те, що "всі". Говорить лиш для того, щоб не мовчати...
Тяжка була доля робітників та селян на Вкраїні до революції. Вони працювали в полі від зорі до зорі, народжували, годували та виховували по 8-12 дітей, передавали нащадкам надбання попередніх поколінь. Нелегка була й праця робітники. Я не збираюся ідеалізувати минуле, але то є факт, що народ жив не хлібом єдиним, творив пісні, танці, казки, легенди, яких і набралося у нас сотні тисяч. У роки мого дитинства ще живі були вечорниці. Тихого літнього вечора можна було почути пісні дівчат та парубків у моєму хуторі Їжівка, доносились вони до мого вуха й із сусідніх сіл (Клинове, Віролюбівка, Олексієве-Дружківка). Щодо праці, то сьогоднішні колгоспники працюють не менше, коли не більше. Праця на колгоспному полі чи фермі, на присадибній ділянці, біля власної худоби, птиці, ходіння чи їзда на базар, купування, діставання, будівництво... Усе це практично забирає весь час, і для інтелектуального життя, навіть для відпочинку, його залишається обмаль. Робітники переважно витрачають менше фізичних зусиль, але робота, черги, переїзди теж забирають багато часу, і тому культурний рівень як у селі, так і в місті, стає все нижчим: пісні не чути, хіба на весіллі, хрестинах чи проводах у солдати після чарки. Палаци культури, клуби тільки демонструють кіно та іноді влаштовують танці. Молоді в селах майже немає. Село вже на Донеччині перестало бути українським, з'явилося чимало пришельців. Про це пишуть в газетах,  соціологічних дослідженнях, називаючи     цей     процес      прогресивним, інтернаціоналізацією. Я особисто не бачу в цьому нічого ні прогресивного, ні інтернаціонального. Це веде до зниження рівня культури, до знищення вікових традицій народу, до псування (а часом, може, до повного знищення) української мови.
Може, я не вмію бачити великих зрушень, піднесення культурного рівня народу, колективної відповідальності, патріотизму, високих моральних якостей трудящих та інтелігенції? Може, я дивлюся на життя через чорні окуляри? Багато (безліч) раз ставив свої спостереження, думки під сумнів, шукав помилки у своїх висновках, що викладені в цих замітках, і не знаходив виправдання баченому, не зміг уявити собі райдужного майбуття. Усе, що стосується культури в сьогоднішньому житті, мені здається беззмістовним, безглуздим. А майбутнє уявляється трагічним та пустим.
А може так і треба? (Кожен за себе, а Бог, з'їзд чи пленум за всіх). Може, це є логічним шляхом розвитку культури на Донеччині на сьогодні? Так ні ж. Не може так бути.
Наукові працівники становлять 10,4% всього єврейського населення СРСР, 3% — грузинського, 2,1% — російського, 0,9% українського, 0,8% — білоруського (з книги В. Кичко "Сіонізм — ворог молоді"). Що можуть означати ці показники? Що білоруси в 13 разів дурніші за євреїв та в 2,6 раза за росіян? Українці відповідно в 11,5 та 2,3 раза? Мабуть, що ні. Так чим же це пояснити?
1) Викачуванням з України матеріальних ресурсів;
2) Виховання та навчання українських дітей російською мовою (на "родной речи" і "родной литературе");
3) Занедбання українського патріотичного виховання  теорією  "єдиної  братньої  класики", "теорією "двох рідних мов", теорією злиття "братніх народів в єдиний великий радянський народ".
Я не вірю в богообраність-будь-якого народу, не вірю у великість народів та мов, не вірю в злиття народів, не вірю, що через 10, 100 чи 500 літ мого українського народу не буде. Як інтернаціоналіст я щиро бажаю богообраному народові (єврейському), великому російському та всім іншим народам всього світу жити на своїй землі, працювати на благо своїх народів, підвищувати відсоток науковців до 15, 20 чи 50%. Хай кожний народ допомагає іншим народам, у тому числі моєму українському, але не шляхом "інтернаціоналізації" Донеччини, не шляхом злиття націй, не шляхом направлення в Донбас спеціалістів з Ленінграда   чи   Новосибірська,   а   українських спеціалістів у Казахстан чи на Урал.
До 1917 року на Донеччині були російські, німецькі   та   єврейські   школи.   Наприклад,   у Бахмутському повіті було російських шкіл 272, єврейських — 54, німецьких — 37. Українських не було ні одної (за книгою А. І. Гайового "Краткое историко-географическое   описание   Бахмутского уезда", Бахмут, 1906 г.). Після короткого періоду українізації (1917-1934 рр.) почалася нова хвиля переслідування за часів культу Сталіна. Культ ніби розвінчаний і засуджений, а його наслідки щодо мови та культури на Донеччині залишились...
Кожний великий письменник дбав про чистоту мови, закликав не вживати без потреби іншомовних слів. Тургенєв писав: "Російська мова так багата і гнучка, що нам нічого брати у тих, хто бідніший за нас". Так скаже кожний француз чи іспанець, чех, серб, грек і турок і т. п. Так думаю і я про українську мову. Для чого, наприклад, "кружка" коли є "кухоль", "кварта", "горнятко"; для чого "галстук", коли є "краватка"; для чого "костер", коли є "багаття", "вогнище", "ватра" і т. п.
Російській мові не загрожує знищення, вона може дозволити собі запозичення з інших мов, часом і незграбні, невідповідні її нормам. Для української мови — це смерть, бо втрачається її самобутність, що знищувалася  упродовж  сотень  років  багатьма колонізаторами, асиміляторами.
Українська мова не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу. І, на жаль, тепер, в епоху розвитку націй та національних     культур,     часто насильно впроваджуються слова, що не відповідають нормам української мови. Наприклад, площа, площадка, процент, ботинки, лимон, дев'ять годин десять хвилин, кофе натуральне, носки чоловічі і т. д., У той час, як є майдан, відсоток, черевики, цитрина, десять на десяту, кава, шкарпетка. Боротьба за чистоту мови для українців Донеччини, де надзвичайна різноманітність зайшлого елементу, набуває особливого значення, і повинна б стати основою в боротьбі проти асиміляції.
Усі газети Донеччини, в тім числі і "Радянська Донеччина",   подають   чимало   матеріалів   про рівноправність народів і мов, про розквіт націй і народностей — великих і малих. Особливо багато стало з'являтися їх у зв'язку з підготовкою до святкування 50-річчя з дня утворення СРСР. А ось про недоліки в галузі національної культури, української мови на Донеччині — не з'являється.
Основою ж культури будь-якого народу, повторюю,   є  його  мова.   Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс   через   віки   поневірянь,   принижень, декретованих знищень, зневаги, на Донеччині служить зараз лиш незначному відсоткові людей і тільки для хатнього вжитку. Українська мова цілком витіснена з вузів, науково-дослідних установ. Не чути її на підприємствах, дитячих садках численних міст. Зникає вона навіть уже і в селах. Чи можна при такому становищі говорити про розквіт, культуру? Свобода і культурний рівень народу — основа прогресу, справжнього людського життя.
Полишивши в стороні проблеми свободи, продовжу опис становища рідної мови в Донецькій області, оскільки воно, на мою думку, вкрай плачевне та критичне.
У нас в республіці державного мовою є (згідно Конституції УРСР та СРСР) — українська мова. Мовою спілкування, природно, також повинна б бути українська. Російська мова є мовою міжнаціонального порозуміння.
За царату без знання російської мови людина не могла, не мала права займати будь-які державні посади. Її не призначили б на керівну посаду, в установі чи на підприємстві, не допустили б до школи, бо там — російська мова, а всі інші мови (за Пурішкевичем) були "собачими наріччями", у тім числі й українська. Революції 1917 року поклали край національному гнобленню та відкрили шлях до розвитку національних мов та культур усіх народів та народностей колишньої Російської імперії...
На Донеччині, наскільки я знаю, університет та всі інші вузи послуговуються російською мовою. Чи нормально це? Очевидно, що ні. Кожна окрема людина вправі  вибирати  собі  мову  і  місце проживання, але мовою університету, вузів мусить бути мова суверенної держави, якою є Україна, Естонія, Італія чи яка інша держава.
У Донецькій області живуть 2,7 мільйона українців, 1,9 млн. росіян, 103 тис. греків, білоруси та інші. Приблизно такий же національний склад Ворошиловоградської області. Але Донеччина не держава, складова частина України. Росіяни та інші народи в ній не мають права автономії чи складової частини як Квебек у Канаді, татари, удмурти чи якути в Російській Федерації, аджарці, чи осетини в Грузії і т. д. Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції народу, серед якого живуть. Російськомовні вузи на Донеччині — це порушення суверенітету держави. Людей,  що живуть на Донеччині і зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австрії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорізьких козаків, у тім числі на Донеччині з ласки Катерини другої у XVIII ст.
Національна свідомість пробуджується в першу чергу в інтелігенції. Починається вивчення минулого свого народу, етнографії, фольклору, літератури. Продовжується відкриттям вузів рідною мовою і завершується освітою всього народу. Так було в минулому в колоніально залежних народів: у Чехословаччині, Болгарії, Україні. Такого перебігу історії бажав би і я для сучасної Донеччини. І це тим легше, що офіційна національна політика в СРСР спрямована  на всебічний  розвиток  націй  та народностей...
Я за те,  щоб українські хлопці та дівчата вчились у Москві, Тбілісі, Ризі, у Парижі чи Лондоні. Хай би знали різні народи, їхні мови, культури та несли свої надбання рідному народові, як то робили Т. Шевченко, М. Лисенко, І. Франко, Расул Гамзатов, Ганді, Хо Ші Мін та багато інших діячів українського та інших народів. Вони пізнавали чужу, часом вищу, культуру, щоб нести свої знання рідному народові, підносити його культурний, суспільно-політичний та науково-технічний рівень.
Я й за те, щоб у донецьких вузах вчилися росіяни, грузини, в'єтнамці, юнаки та дівчата інших народів. Це зближує народи, взаємозбагачує їх. Але чужинці у вузах Донеччини повинні вчитись українською мовою. Тільки тоді вони одержать не лише знання за фахом, а й пізнають наш народ, його культуру, його звичаї та понесуть свої знання про Україну своїм народам.
Тільки жалюгідним покидькам байдуже, де жити, кому служити. Вони за гроші готові продати і рідну неньку. Справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя і в міру сил та можливостей працює для нього. Яскравим прикладом цього можуть служити вірмени всього світу, особливо їхня інтелігенція.
Не можна собі уявити, щоб англійський уряд чи будь-хто відкрив у Лондоні французькомовний чи німецький університет, чи вуз, в Іспанії — англійський, в Москві чи Ярославлі якийсь неросійський. А на Донеччині   всі   вузи   (підкреслюю   —   всі!) російськомовні...
Моє покоління, кому зараз 40-50 літ, росло та     виховувалося в період репресій проти інтелігенції, страху за життя своє та близьких, матеріальних нестач, війни, повоєнної розрухи, масових переміщень, величезної кількості людей і цілих народів. Не обминуло це лихоліття і донбасівців. Замість того, щоб творити добро, люди пристосовувались до зла, прагнули задовольнити потреби, мріяли про те, як би вижити,  і поступово розгублювали національні традиції, культуру, мову. І такі залякані, зневірені, інтелектуально вихолощені люди сьогодні є батьками, вчителями, наставниками дітей та молоді.
Першою книгою дитини в школі є "Буквар". Вивчивши літери, дитина починає читати книжки "Родная речь", далі "Родная література". А вона ж на Донеччині "родная" тільки для третини дітей. Із другого класу починають вивчати українську мову. Для переважної більшості дітей вона рідна, але ж подається не як рідна, а як німецька, англійська чи будь-яка чужоземна мова, як можна знати абияк. Чомусь навіть у початкових класах україномовних шкіл нема підручника "Рідна мова", а просто "Українська мова". Термін "рідна мова" має права громадянства тільки стосовно російської мови. Чому?
Виховувати свідомих громадян і патріотів на чужомовній основі — це те ж саме, що зводити будову на піску без фундаменту. Будова може     розсунутись на самому початку будівництва, або ж рухнути  після його завершення, заваливши своїм камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів.
Російськомовні школи Донеччини збідніють, обкрадаючи дітей не лише щодо рідної мови, а й в інших планах, зокрема інтелектуальному. У результаті зневажливого  ставлення до рідної мови зневажається часто весь гуманітарний цикл основ наук, у тім числі і російська мова та література. Вартими уваги, з точки зору дітей, частіше бувають математика, фізика, хімія, ніж література, історія, географія.
Навчання в школах повинно вестись рідною мовою дітей. Це відстоювали всі видатні педагоги світу. Хто коли вважав, що для дітей краще вчитись чужою мовою? Зараз у Москві, Ленінграді та інших містах є спецшколи з англійською мовою викладання, Але ні один учитель тих шкіл не скаже своїм учням, що російську мову вчити абияк, можна її не знати. Чув, що є такі спецшколи і на Україні. Частина предметів викладається англійською мовою, частина російською, а українська вивчається як предмет. Чи багато знатимуть випускники таких шкіл з рідної мови? Мабуть, дуже небагато, або й нічого...
Патріотизм, національна гідність, любов до свого народу, свого міста, села, любов до рідного слова, до рідної пісні, до рідної природи, історії — ось зерна, які ми повинні б сіяти в душі дітей і в сім'ї, і в школі, і в комсомолі, і через літературу, кіно, телебачення. А на Донеччині сходи цих зерен безжалісно, по-варварському знищуються і виростає в душах дітей чортополох (міщанство, дармоїдство, хуліганство, пияцтво).
Гуртки любителів рідної української природи, рідного українського слова, народної української музики, кваліфіковані лекції чи бесіди на теми, наприклад, "Українська мова — найдорожчий скарб народу",   "Українська   архітектура",   "Живопис України", "Славні сторінки історії України та Донеччини" і т. п. поза всяким сумнівом зацікавили б значну частину підлітків та молоді, пробудили б у них почуття гордості за своїх предків, поставили б конкретні цілі життя. Але де вони є?..
Панівні класи завжди прагнули вбити в пригнічених народів їхню віру, мову, культуру. За прикладом  далеко  ходити  не  треба.   Досить подивитися в історію України. Поляки надавали окатоличеним, споляченим українцям маєтності, вищі шляхетні становиська, навіть королівську корону. Російські царі надавали зрадникам українського народу та національних республіканських традицій, тим, що зрікались рідної мови та сприяли русифікації українців, дворянські права, давали землі, кріпаків, урядові посади, військові чини. А тих, хто обстоював права народу, був вірним його сином, запроторювали в монастирі, на каторгу, в солдати.
На жаль, і сьогодні на Донеччині можна нерідко  зустріти  тих,   хто  блюзнірствує  над українцями, їх мовою та культурою. А що зробиш? Затопити в ситу пику такого колоніста-плантатора — злочин, виступити десь на зборах — не дадуть слова, зацитькають, написати до газети — не надрукують, у суд не приймуть — немає закону. Отже, безвихідь. Єдине, що залишилося — терпіти. А терпінню ж може прийти й кінець.
З увагою читаючи статті та книги, я ніяк не можу перенести понять "інтернаціоналізм", "дружба народів", "патріотизм" на живу конкретну дійсність Донеччини. Адже інтернаціоналізм у теорії — це взаємна  повага  народів;  дружба  народів  — взаєморозуміння,   взаємопідтримка,   солідарність, патріотизм — щира любов до свого народу. А в нас, на Донеччині інтернаціоналізмом називають мішанину людей різних націй та народностей, які або соромляться називатись іменем свого народу, або й називаються татарами, греками і т. д., але всі хором зневажають народ, на землі якого живуть, на шиї якого їдуть, хліб якого їдять та закалюють землю, культуру, традиції українського народу. І українці не мають ніяких можливостей боронитись. По-моєму, тут інтернаціоналізмом і не пахне. Про яку дружбу може бути мова, коли людину з далеких країв пригнали на відбудову шахт, або завербували для заробітків, або молодого спеціаліста прислали на два роки і вони залишилися навіки на Донеччині чужими, байдужими до місцевих традицій, культури, мови. Варто було б наивести конкретні соціологічні дослідження, щоб виявити справжню картину та зробити відповідні висновки, а саме, чи може бути патріотом Донеччини отакий заробітчанин?
Українці,  що народилися і виросли на Донеччині, соромляться признаватися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають "хахлами", "бандерами"... Ні, такс становище    не    має    нічого    спільного    з інтернаціоналізмом.
Звичайно ж, і приїжджі люди приносять користь своїм трудом у сфері  матеріального виробництва,  приносять  чималий  прибуток  на спиртових напоях, купівлею автомобілів, мотоциклів, телевізорів, але не культурному розвиткові України...
... Я не хочу асимілюватися, не хочу стати безбатченком. Я не хочу, щоб асимілювались росіяни, греки, татари, євреї. Хай кожний народ живе на своїй землі, творить у міру своїх сил культуру, множиться і діє   на   користь  всього   людства  у   братній співдружності (а не як держиморда). Я категорично проти "добровільної" асиміляції українців, зокрема моїх земляків-донбасівців...
Дуже часто народ мордує, гонить своїх геніїв, а через десятиліття після їх смерті молиться на них. Народ хотів і хоче хліба і видовищ. Тепер ще хоче горілки, власних автомобілів, футболу, багатосерійних детективних фільмів, ресторанів... І це народу треба дати. Але не цим тільки живе і окрема людина і нація. Народ годилось би піднімати до рівня тих, хто боровся і бореться за його життя, розквіт, прогрес, хто за нього помирає, а не потурати тваринним інстинктам, що в більшій чи меншій мірі притаманні кожній людині.
Я знаю, що мої думки не знайшли б 100%-го схвалення народом. Я переконаний, що лише якийсь відсоток людей спромігся б прочитати і подумати над , цими моїми писаннями. Але я переконаний і в тому, й що після прочитання сотні чи тисячі батьків у Донбасі заявили б міськВНО, що вони хочуть вчити дітей, рідною мовою і в дитсадках, і в школах. А коли б був прийнятий закон, що у вузах, технікумах, ПТУ навчання буде вестись українською мовою (а саме так і повинно бути в суверенній республіці), то тільки поодинокі батьки та діти не хотіли б вивчати українську мову.
Повторюю, я — інтернаціоналіст. Не прагну привілеїв для українського народу та української мови в Росії, Грузії, Франції чи Америці. Я хочу тільки, щоб український народ був господарем на своїй землі, був власником своїх багатств, почував себе рівним серед рівних,  не деградував,  не асимілювався...
Національне питання на Донеччині, на мою думку, не розв'язане і розв'язане воно буде лише тоді, коли кожен українець буде свідомий того, що належить до свого народу, йому служить, для нього живе, за нього бореться. Коли кожен чужинець. поставить перед собою запитання: "Хто він? Для чого він на Донецькій землі? — Колоніст? Заробітчанин? Емігрант?   Незамінний  бажаний   спеціаліст   чи нахлібник-дармоїд на шиї "братнього" народу? Коли кожний зайда, що прийшов непрошений на чужу землю, буде поважати український народ, або перебереться на свою батьківщину. Коли доброзичливі щодо українського народу чужинці на Донеччині матимуть свої національно-культурні товариства, газети, книги рідною мовою, дитячі садки та школи (російські, грецькі, білоруські, вірменські та ін.). Прикладом для нас може служити Закарпатська область,  де мадяри , румуни, росіяни мають свої школи, засоби самодіяльності тощо. Прикладом можуть служити і товариства, які мають українці Польщі, Чехословаччини, Канади та інших країн.
Зараз газети, радіо, лектори закликають кожного активно втручатися в громадські справи, боротись із хуліганством, пияцтвом. Я вважаю, що національна   безликість,   моральна   порожнеча, тваринне життя — хвороби незрівнянно тяжчі від алкоголізму чи пияцтва і в значній мірі є причиною останніх. Тому вістря пропаганди та агітації повинно бути направлене в першу чергу проти них. А якраз цього нема ні в газетах, ні по радіо, ні в літературі.
1972