Вже протягом кількох десятиліть постать Григорія Баглюка , відповідального редактора журналу “Забой” —“Літературний Донбас”, відомого у 20-х роках  письменника , привертає  увагу дослідників літературного процесу на Донбасі. Від початку 60-х років , з часу його реабілітації владою, і до  останнього десятиліття його творчий і життєвий шлях літературознавці і  краєзнавці прагнуть піддати ретельному аналізу.
    Така увага не випадкова.  На фоні літературного життя  Донбасу 20- поч. 30-х років постать Григорія Баглюка була непересічним явищем: питомий донбасівець , талановитий письменник і активний організатор письменницьких сил глибоко увійшов у культурне  життя краю. Саме в той час на Донбасі під потужним благотворним впливом української революції 1917-1920 років становилось українське письменство. Одна з провідних ролей у цьому процесі належала Баглюку. Він був автором роману “Молодість” , кількох оповідань, зокрема, “Розповідь про підсудного”, та популярних серед молоді віршів.
    Двадцяті роки —це новий етап розвитку літературного життя на Донбасі, час становлення письменницької організації “Забой” та одноіменного художньо-публіцистичного журналу . У середовищі письменників розгортаються  пошуки нових тем , жанрів та образів. Митці  ще можуть вибирати кращий для себе варіант служіння у слові пролетарям та радянській владі. В республіці у цей час розгортається українізація. Починається активний перехід письменників Донбасу на українську  мову (Б.Горбатов, Г.Баглюк, В.Гайворонський, Г. Жуков, В.Торін, Ю.Черкаський та ін).
    Літературний Донбас інтенсивно втягується у вир загальноукраїнського літературного життя, висуває десятки нових поетів, прозаїків і критиків. Потужний літературний рух із своєю власною автономною  письменницькою організацією і журнальною трибуною—непересічне  явище в українському літературному житті. Шахтарським краєм опікуються відомі українські письменники Іван Ле та Іван Микитенко, перший з яких очолив на початку 30-х спілку письменників “Забой”, а другий увійшов до складу редакції однойменного часопису. Журнал “Забой” активно пропагує на своїх сторінках десятки творів молодих поетів і прозаїків. Тут інтенсивно друкуються поети Василь Іванів-Краматорський, Кость Герасименко, Микола Упеник, Дмитро Надіїн, Володимир Сосюра, прозаїки Григорій Баглюк, Василь Гайворонський, Юліан Западинський, Фелікс Ковалевський та ін.
    Часто авторами журналу стають робітники, переважно передовики виробництва — це пріоритетна автура  редакційної колегії і спілки письменників. “Твори на сторінках “Забою” —це в основному нарисового змісту оповідання й повісті, які  відтворюють життя промислового Донбасу , виробничі проблеми на заводах, фабриках і руднях (так спочатку називались шахти), актуальні вірші  тощо. На підприємствах відкривались осередки “Забою”, в яких, на  думку спілчанського керівництва , повинно було вигострюватись і гартуватись  письменницьке робітниче слово.
    Та на початку 30-х років страшний комуно-кремлівський смерч пройшовся над Україною ( в котрий уже раз!): відбувся судовий процес над так званими членами СВУ, у 1932-1933 рр.—владою організовано штучний голодомор в українських селах. У цей час тотально знищуються здобутки українства за межами України в республіках СРСР: закрито тисячі українських шкіл та періодичні українські органи, репресовано повністю українську інтелігенцію, арештовано українську книжку. В ряду цих злочинів проти українського народу і винищення українського письменства на Донбасі. Учасник тих подій і сам репресований владою літератор Василь Гайворонський,  заступник відповідального редактора журналу “Літературний Донбас” початку 30-х рокі , згадує:
“...одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкували “Літературний Донбас”, присвячений з’їздові письменників (з’їзд  повинен був відбутися у кінці 1932 року в Артемівську—В.О.), поставило біля машин озброєну варту, а вже вночі почалися арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали”.¹
    Причини такого крутого і трагічного повороту подій В.Гайворонський бачить перш за все ось у чому: “І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників П.Безпощадний, П.Сєвєров, П.Чебалін захопили журнал у свої руки, зрусифікували його, назвавши вже по-російському “Литературный Донбасс”, і видають вони його до цього часу”². З цих подій і починається стражденний шлях Григорія Баглюка.     За першим вироком письменник був звинувачений у антирадянській троцькістській діяльності і  відправлений до Татарії. Але невдовзі відбулися нові слідства і звинувачення . І,  вчитуючись у десятки сторінок його справи з фондів Донецького СБУ , бачиш, що якась невмолима і жорстока рука послідовно і настирно керувала процесом знищення колишніх троцькістів, яких було  зібрано у другій половині 30-х років з усього   Радянського  Союзу і сконцентровано у Воркутинських таборах . Для нелюдських знущань і тотального винищення.
    Далі  ми спробуємо зупинитись на  фактах , пов’язаних з останніми двома роками життя Г.Баглюка, коли він у 1936-1937 рр. вступив за колючим дротом у виснажливу і смертельну битву з тоталітарною державою, кинувши разом із сотнями своїх однодумців (швидше — однотабірників) виклик  її кремлівському  керівництву.

    Що ж лягло в основу нового матеріалу про перебування Г.Баглюка в таборах Воркути (до цього він відбував  термін покарання в Татарії.). Це, звичайно, ще раз і ще раз перечитані матеріали особової справи, яка згаходиться в Донецькому обласному СБУ , а також використання раніше не приступних в Україні глибоко хвилюючих спогадів українського літературного критика Григорія Костюка “Окаянні роки” (Торонто, 1978).
Як виявилося , відомий український літературознавець перебував разом з Г.Баглюком у таборах Воркути і був учасником знаменитої голодовки-протесту, одним із організаторів якої був наш земляк.  Дозволяють доповнити  спогади критика  яскраві і глибоко хвилюючі трагічні картини  помсти радянського ладу  активістам голодовки  у Воркуті 1937 року сторінки з  роману “Архіпелаг ГУЛАГ” Олександра Солженіцина.
Відновлена завдяки цим свідченням картина страждань і борінь Григорія Баглюка додасть  не тільки нових рис до портрета письменника, але й  ще раз виявить складності і трагізм становлення української літератури у ХХ столітті.
    Отже, звернемось  спочатку до  матеріалів особової справи Г.Баглюка, яка розкриває предмет нашого дослідження ,так би мовити,  “з середини”. У листопаді 1935 року у Татарії Баглюк був повторно засуджений на п’ять років . У матеріалах особової справи, яка знаходиться в архіві Архангельського УКГБ за №5944, і на основі якої укладена  для донецьких слідчих органів  “Оглядова  довідка” (у зв’язку з клопотанням у 60-х роках про реабілітацію Баглюка) про це написано так : “3 февраля 1936 г. особым совещанием при НКВД СССР Баглюк был осужден за троцкистскую деятельность к заключению на 5 лет”. У цьому документі називаються прізвища двох співучасників справи Баглюка —це уродженець Харківської області Крикун Микола Дмитрович і земляк Баглюка —Ємчук Олександр Олександрович ,1912 р. нар., уродженець села Благодатного на Донеччині. Цього останнього засуджено за   троцькістську діяльність ще на 3 роки.
     Так трапилось, а швидше всього з чиєїсь навмисної волі, у воркутинських таборах було зосереджено сотні учасників ліквідованого у кінці 20-х років троцькістського руху. Там, за свідченнями Г.Костюка, знаходився і син Троцького Сєдов. Сталіністи готували криваву розправу із своїми політичними опонентами, не останню роль серед яких відігравав і наш земляк, колишній прихильник ідей Троцького Григорій Баглюк  .
 Подальша доля приреченого на смерть письменника так описана в уже цитованій довідці:
     “В Архангельске, солидаризируясь с группой троцкистов, объявил голодовку. Активно занимался антисоветской пропагандой. По прибытии в лагерь (не названо який—В.О.) Баглюк продолжал свою контрреволюционную деятельность с троцкистами, отказывался от работы, мотивируя “что это каторжный труд”, выполнять мы не обязаны”. Вел активно агитацию за коллективную голодовку и сам в таковой участвовал с 19 октября 1936 г. по 19 марта 1937 г.”
 Участь у голодовці і стала причиною смертельного присуду сумнозвісної “трійки”.
     В останній інформації про воркутинський період страждань письменника взнаємо з тієї ж довідки :
 “27 декабря 1937 г. тройкой УНКВД по Архангельской области Баглюк был осужден к ВМН—расстрелу за то, что он , отбывая наказание в Ухт. Печ. ИТЛ,  систематически занимался контрреволюционной троцкистской агитацией”.
     Там же ,в документах слідчої справи, повідомляється, що вирок суду  здійснено —Г.Баглюк був розстріляний 1 березня 1938 року.
 За  протокольно-безбарвними  рядками ледь-ледь чи прозирається постать самого письменника, його думки, страждання і муки, на які він свідомо, як це ми бачимо, йшов. Протоколи тогочасного радянського слідства —це гра в одні ворота, безапеляційні звинувачення і жодного слова про катування і муки безвинної  людини. І, можливо, ніхто б ніколи не взнав як боровся і загинув Баглюк. Та свідки знайшлись і донесли слово правди до людства.
    Безпосереднім очевидцем боротьби Баглюка в таборах був відомий сьогодні український літературознавець зі Сполучених Штатів Америки Григорій Костюк. У  його спогадах   про перебування в радянських концтаборах є  сторінки, присвячені зустрічам з Григорієм Баглюком .  На Воркуту  Костюк потрапив 23 вересня 1936 року теж із звинуваченням в антирадянській та націоналістичній діяльності. Тут він одного разу і зустрівся з редактором “Літературного Донбасу” і був свідком проведення групою в’язнів (біля 400 колишніх троцькістів, серед яких був і Баглюк) голодовки.
    Костюк цього акту не підтримував, бо вважав , що це нічого не дасть, а лише підірве сили і так замордованих і знесилених в’язнів. Ініціатори страйку сподівались добитись поліпшенння умов у їхньому таборовому житті. Але кінець був трагічний: всіх учасників акції було пізніше розстріляно, а багато повмирали під час самої голодовки.
Про свою першу зустріч з Баглюком літературознавець писав:
    “Ми потиснули один одному руки, як давні знайомі і друзі … Григорія Баглюка я знав з преси, як молодого, але талановитого прозаїка. Його єдиний роман “Горизонти” заповідав народження талановитого і вдумливого соціяльного аналітика й психолога. За його редаґуванням, двотижневик “Забой” перетворений був у місячник “Літературний Донбас” (1932) і став солідним літературно-мистецьким україномовним журналом Донбасу. І ось цей син робітничого Донбасу, талановитий молодий письменник і редактор впливового журналу, в очах сталінських наглядачів за літературою стає небажаною і небезпечною фігурою...”
Про причини приєднання Баглюка до троцькістів у таборі Г.Костюк розповідає так: “Однаково,—сказав він (Баглюк—В.О.) мені одного разу, — наші шляхи схрестились. Сталін заповзявся знищити і їх і нас(мається на увазі троцькісти і націоналісти—О.В.). Недаремне ж і придумана сталінськими органами терору ота магічна формула “Українсько троцькістсько-націоналістичного бльоку”. Тож протиставлятись насиллю тиранії будемо спільно.”
У спогадах Г.Костюка перераховуються висунуті страйкарями вимоги до табірної і московської влад. Сталін називається у поданому  документі “кривавий собака революції” за розстріли  старих  революціонерів, за  перетворення країни у фашистську державу тощо. Вимоги висувались такі:
1.Відокремити політичних в’язнів від карних злочинців. Скасувати привілеї карних злочинців, яких призначали на керівні посади в таборах.
2.Кожному дати роботу за фахом.
3.Харчування повинно бути нормальне незалежно від виробленої норми праці.  Праця повинна бути  восьмигодинною.
4. В’язні повинні мати право на купівлю харчів і побутових речей у таборовій крамниці в межах свого заробітку.
5.На території табору подружжя повинні мати право жити родинним життям.
6.В’язням надати право на передплату журналів і газет, що виходять у межах Радянського Союзу.
    Біля 1000 чоловік почали голодовку й страйк—невихід на роботу. Частина в’язнів оголосила часткову голодовку і страйк...та через кілька днів вони припинили акт непокори  і вийшли на роботу. Адміністрація відокремила голодуючих і поставила коло них варту, чекаючи на вказівки з Москви. Голодуючих в’язнів вивезли за межі табору в далеку Сир-Ягу. Там приречених почали годувати примусово. Процедуру штучного годування,—згадує Г.Костюк, — тоді почали здійснювати силою, за допомогою  охоронної варти.
І от, остання зустріч після голодовки Г.Костюка з нашим земляком:
    “Одного разу, —згадує критик, — правдоподібно в липні, в таборовій лікарні я зустрів Григорія Баглюка. Ми потиснули один одному руки. Я був потрясений. Мені замкнуло мову. Переді мною стояв не той колишній міцно збудований, широкоплечий Гриць. Це була тінь його, яка ледь-ледь трималася на ногах. Я ще раз, як і колись, висловив йому свою думку , що не варто було йти на цю безнадійну голодівку . Він пробував слабо перечити:
—Як не варто? Адже ж вони таки змушені були прийняти наші умови.
—Друже, що вони прийняли? Навіщо жити ілюзією?
—Як що? Живемо окремо в палатці. Жінки наші з нами. На роботу нас не ганяють. Харчі стали задовільні. Обіцяють, що скоро й преса почне приходити. Яка ж тут ілюзія?....
    Це була моя остання зустріч і розмова з Григорієм Баглюком”.
А фінал протистояння озброєних мучителів з безсилими і напівживими в’язнями був такий. До Воркути у грудні 1937 р. прилетів з Москви літак, на якому прибула виїзна трійка Верховного суду СРСР Григорович, Кашкетін, Зеленін. Вони провели в   таборі “слідство”.  Було арештовано сотні  в’язнів у справі голодовки і деяких  інших для вигляду об’єктивності слідства...Тобто навмисно створювалося враження, що в таборі наводиться загальний порядок .
    А далі події розгортались таким чином: “І ось, —згадує Г.Костюк, — як грім з ясного неба: 9 березня 1938 року таборове радіо спеціальною передачею повідомило , що виїзна трійка Військового трибуналу Верховного Суду СРСР , після розгляду цілого ряду справ про антирадянську діяльність деяких в’язнів воркутинського табору, ухвалила:
    За організацію низки антирадянських контрреволюційних груп на терені табору, за контрреволюційний саботаж, за відмову від праці, за організацію втеч із табору, за таборовий бандитизм та інші контрреволюційні вчинки, —засудити до вищої міри покарання—розстрілу таких осіб...— далі  подавався список розстріляних біля 50 осіб....Серед розстріляних, в основному, учасників голодовки, було  названо й ім’я  Григорія Баглюка.
    Г.Костюку вдалося з’ясувати загальну кількість  розстріляних за вироком трійки Верховного суду у справі організованої колишніми троцькістами голодівки—ця цифра жахлива —1300 в’язнів із 3000 невільників воркутинського концтабору!
Те, що бачив своїми очима Григорій Костюк , не тільки доповнює матеріали  слідчої справи Григорія Баглюка, але й додає масу правдивих фактів про страждання  і муки нашого письменника-земляка в таборах, виявляє його неабиякий стійкий характер, волю.
Історія зберегла ще одне правдиве свідчення про смертельне змагання в’язнів з терористичною владою у воркутинських таборах. Це сторінки роману Олександра Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”.
    Солженіцин у частині третій “Истребительно-трудовые” розповідає  про розстріли і звірячі засоби знищення охороною страйкарів—троцькістів на Воркуті. Ось, одна з них.
    “Зимой 1937-38 года из разных мест сосредоточения—из палаток в устье Сыр-Яги, с Кочмаса, из Сивой Маски, из Ухтарки, троцкистов да еще и децистов (“демократические централисты”) стали стягивать на старый Кирпичный завод (иных— и безо всякого следствия). Несколько самых видных взяли в Москву в связи с процессами. Остальных к апрелю 1938 года набралось на Старом Кирпичном тысяча пятьдесят три человека... а потом с пополнениями, поставили рядом еще две старые рваные ничем не обложенные палатки на двести пятьдесят человек каждая...Посреди такой палатки двадцать на шесть метров одна бензиновая бочка вместо печи, а угля отпускалось на неё в сутки—ведро, да ещё бросали в неё вшей, подтапливали. Толстый иней покрывал полотнище изнутри. На нарах не хватало мест, и в очередь то лежали, то ходили. Давали хлеба в день трёхсотку и один раз миску баланды. Иногда, не каждый день, по кусочку трески. Воды не было, а раздавали кусочками лёд как паёк. Уж ,разумеется, никогда не умывались, и бани не бывало. По телу проступали цинготные пятна “.
Через деякий час бунтівників стали партіями відправляти “на етап”, який виглядав, як дехто помітив , дещо підозріло. Коли з возу падали речі ув’язнених, їх ніхто не піднімав...
    “Колонна,—пише за спогадами свідків О.Солженіцин,— шла бодро: ждала их какая-то новая жизнь, новая деятельность, пусть изнурительная, но не хуже этого ожидания...
    Светило солнце.
И вдруг по чёрной идущей колонне невидимо откуда, из ослепительной снежной пелены, открыт был частый пулемётный огонь. Арестанты падали, другие ещё стояли, и никто ничего не понимал.
Смерть пришла в солнечно-снежных ризах, безгрешная, милосердная.
...Из временных снежных укреплений поднялись убийцы в полярных балахонах бежали к дороге и добивали кольтами живых. А недалеко были заготовлены ямы, куда подъехавшие блатные стали стаскивать трупы...
23-го и 24-го апреля там же и так же расстреляли ещё семьсот шестьдесят человек.”
    Ще кілька вражаючих плановим садизмом влади  рядків про муки і страждання приречених на смерть:
“Ночами опозиционеров брали “с вещами” на этап, за зону, —пише О.Солженіцин. — А за зоной стоял домик оперчасти. Обреченных поодиночке заводили в комнату , там на них набрасывались вохровцы. В рот им запихивали мягкое, руки  связывали назад верёвками. Потом валили по пять—семь человек на подводу и отвозили на “Горку”—лагерное кладбище. Там сволакивали их в готовые большие ямы и тут ж и в ы х   з а к а п ы в а л и. Не из зверства, нет. А, выяснено, что обращаться с живыми—перетаскивать, поднимать—гораздо легче, чем с мертвыми.”
    Або ще один  приклад  кривавої бойні:
Солженіцин пише: “...с дальних командировок этапы смертников опоздали, они продолжали поступать по пять—десять человек. Отряд убийц принимал их на станции Кирпичный завод, вёл к старой бане—будке, изнутри в три-четыре слоя обитой одеялами. Там велели смертникам на снегу раздеваться и голыми входить. Внутри их расстреливали из пистолетов. Так за полтора месяца было уничтожено около двухсот человек. Трупы убитых сжигали в тундре.”
     Влада розправилась з людьми, які піднялись в умовах садистського терору на активний протест за свої права. Всі вони були знищені.
Російський письменник не згадує у своїй розповіді про Григорія Баглюка, він, мабуть, не був серед інших політичних зеків надто помітною фігурою. Та завдяки його розповіді останній шлях письменника-земляка набирає реальних і правдивих рис.
    ...Десь серед цих нещасних загинув і наш український письменник-донбасівець Григорій Баглюк.
З’ясовуючи п р и ч и н и тотального винищення українства сталінізмом, радянською владою, Г.Костюк наводить роздуми одного із в’язнів-українців, з яким не можна не погодитись:
“—От, думаю я, чому ми з вами отут сидимо? Ми ж не вчинили жодного злочину. Але нас бояться, нам не довіряють, нас ізолюють і винищують. Чому? Тому, що ми маємо свідомість української людини, яка збуджена революцією, випросталась на весь свій зріст і владно вимагає права на своє буття. Не знаю, може я помиляюсь. Але інакше пояснити не можу. Інших причин не бачу”.
    Що тут можна додати? І ,справді, хіба не прагнули комуністи і троцькісти     ( з ними починав свій свідомий життєвий шлях і з ними закінчував своє життя Григорій Баглюк) через революційний беззастережний порив, терор і насилля удосконалювати життя. Хіба не їхньою волею і зусиллями все це робилося?!
    Прояви запеклих революційних ідей  можна знайти і в творчості Г.Баглюка, часто наскрізь пройнятій революційним часто вузькокласовим поглядом на дійсність . Так, зокрема ,в його оповіданні “Розповідь про підсудного” зображено класовий радянський суд, який може простити людині злочин тільки тому, що ця людина пролетар. Але класовий ворог, звичайно, тут не може розраховувати на милість та прощення.
    Свого часу критики відзначили тонко відтворений письменником психологізм переживань героїв твору, уміння автора проникнути в душі ворогів пролетаріату. Та вже через кілька років, волею долі  сам письменник відчує на собі “справедливість” неправедного суду, сповна переживатиме “милість” тоталітарного режиму до своїх справжніх і надуманих ворогів.
    Разом з тим ми не можемо не засвоїти на прикладі життєвої трагедії Г.Баглюка ще один урок-науку: без власної держави наш народ приречений довічно  на знищення, на асиміляцію іншими державними народами...Такі реалії дійсності.
    У трагічній долі українського шахтарського письменника Григорія Баглюка  причини воркутинської і не тільки воркутинської трагедій щільно переплелися. Письменник, революціонер-троцькіст за молодості , активний відроджувач українського слова став жертвою і власної життєвої позиції й обставин бездержавності України. 

    Три дні тривав розгляд справи: читання обвинувачення, опитування свідків, суперечки сторін, і весь цей час Євсеєв жив, як тугий пружинний завод, що працював швидко і чітко. Виструнчившись, як солдат на параді, він давав свідчення, відповідаючи коротко і точно, і жодного разу не збився і не сплутався у відповідях, так що судді, яким не випадало дивуватися, дивувалися його холоднокровності і логічності думки. Від останнього слова він відмовився, стоячи чекав приходу суддів з останньої наради, і тільки коли почув «вважати виправданим», — швидко заблимав повіками, знесилився, опустився на ослін і, схопивши конвоїра за полу шинелі, зненацька для себе хихикнув голосно, на весь зал.
— Н-ну, ну, досить! — напівголосно вимовив конвойний із ДПУ, грубувато висмикнув шинель, строго смикнув бровами і раптом посміхнувся, і обличчя його стало ніжним, дівочим.
    Той конвоїр вів його назад. Була ніч. Місто спало. На площі, що сутеніла, різко світилися чотири квадрати  вікон друкарні, та біля театру мовчазно чорніла застигла черга прольоток. Біля яскраво освітлених воріт будинку ув'язнення Євсеєв зустрів свого слідчого. У слідчого була особлива манера з-під опущених повік дивитися на людей, але зараз його великі очі були відкриті широко і просто, і Євсеєв уперше не помітив у них сухої ворожості, що підстерігає.
— Отже, попрощаємось. Гора з горою, говорять... Тільки не тут, сподіваюся... — мотнув він головою убік залізних воріт допра.
Євсеєв промурмотів щось, самому не зрозуміле, і, помітивши протягнену руку, квапливо простягнув свою. Слідчий тиснув її, нахилившись, немов другу чи  союзнику, і говорив:
— Трупиков готовий. Весь до кісточки! — Потряс він портфель, начебто в ньому був Трупиков зі своїми кісточками. — А з цим, з цим от Саваофом упарився. Міцний, бородата бактерія... і розумний.
Слідчий був трохи молодший за Євсеєва, але Євсеєв слухав його як старшого, посміхаючись крізь звичну шанобливість, почуваючи вичерпаність цього відкрито висловленого ставлення.
— Сьогодні вам документів не дадуть. Пізно. Прийдеться ще разок переночувати в цьому притулку. Ну два рази — не біда... Буває гірше. Прощавайте!
Очікуючи, поки конвоїр переговорювався з вартовим, Євсеєв дивився вслід слідчому, що пішов. Звернувши з бульвару, слідчий ішов через вулицю ходою втомленої людини і, грузнучи у снігу, залишав за собою сірий ланцюжок слідів. Обернувшись, він ще раз кивнув Євсеєву і сховався за рогом.
    У  камері, крім Євсеєва, містилося ще двоє. Один з них, Трупиков, інженер, зустрів Євсеєва з робленою радістю:
Так вас виправдали...Заздрість виразно проступала крізь співчутливо радісний тон його слів. — Завтра ви будете на волі! — трагічно голосно вимовив він так, що з коридору крикнули: “Тихіше!” — А мене от не виправдають... — зовсім тихо додав він, і презирливо підняті плечі його
опустилися, голене бліде обличчя зробилося жалюгідним, губи витягнулися і стали схожими на заячі. — І не можуть виправдати, хоча я і зізнався... Ні, змушений був зізнатися... А Куніцин — негідник. Так, так, —  крикнув він, — негідник!
    З коридору знову крикнули: “Тихіше!”. Невдоволено забурчав третій мешканець камери. Інженер ліг на ліжко, відвернувся до стінки і замовчав.
Євсеєв роздягнувся, улігся, але заснути не міг. Завтрашній день поставав перед очима, думи про нього були болісні, і, щоб відігнати їх, він почав думати про своїх сусідів.
    Два місяці назад, коли Євсеєв уперше увійшов до камери — він тоді ще був здивований чистоті і порядку в ній,—назустріч піднялася низенька вертка людина, немита і обросла. Він підбіг до новачка і, дивуючись, простягнув руку.
— Без церемоній, інженер Трупиков. А це, знайомтеся, — указав він на сивенького дідка біля вікна, щуплого і благовидного, — Куніцин, учений, бактеріолог.
    Останнє слово було незрозуміле, але значущість, з яким Трупиков вимовив його, змусила Євсеєва перейнятися до дідка повагою.
Куніцин байдуже кивнув головою і продовжував своє заняття. Він стояв біля вікна й у відкриту кватирку кидав крихти хліба голубам, які весело туркотіли.
    Дідок був неговіркий, більше мовчав, а швидкий у рухах інженер без утоми бігав по камері, говорив багато, до нього важко було звикнути, важкі розмови його тиснули на людину, як брили породи на кріплення.
— Ви дивуєтеся? — запитував він, зауважуючи на собі вивчаючий погляд Євсеєва. — Культурна людина і раптом у бруді і щетині, як свиня... Це — протест... проти влади... Так, так! Не миюся і не голюся, і заросту, як Мафусаїл.
    Інженер був великоокий і короткозорий, розмовляючи, близько нахилявся до співрозмовника, — чорні зіниці в жовтуватих  неспокійних очах стискувалися і розширювалися, маленький чоловічок, відбитий у них — у ньому Євсеєв упізнавав себе,— здавалося, бився у тугій петлі.
— Хто кого? Що значить «хто кого»? Заради чого? Заради спортивного інтересу? Жити для того, щоб працювати? Ні, звільніть, я хочу навпаки. І потім, що за методи? Брр.. Був Трупиков, фахівець, інженер, людина, а тепер він — папірець, пришитий до справи.
    Старику-вченому, як і Євсеєву, не подобалися розмови Трупикова. Він просив замовчати, тому що це діє на нерви. Навіщо говорити? Усе ясно і просто, як божий день. Що за розмови можуть бути в слідчій камері? Чи не краще насолоджуватися тим гарним, що є у всякому поганому, тим деяким, що посилає провидіння, ну хоча б от цим веселим сонцем, що без пропуску, минаючи вартових, проникає в камеру, чи цими божими птахами - голубами, що знаходили задоволення туркотіти на кам'яному підвіконні в'язниці?
Він був схожий на святого, цей учений-старик, що любив годувати голубів і годинами простоювати біля вікна. Він немов зійшов з ікони, із широкою хвилястою бородою, з колом срібного волосся навколо акуратно блискаючої лисини, з добрими безтурботними ласкавими очима, що мирно світилися з-під старечих окулярів, перев'язаних шовковою ниточкою.
    Він — професор, вчений і, за його словами, не любив політики. Він любив науку і дітей, так от ще тихого птаха — голуба, і вони любили його. Професор  показував фотопортрет дівчинки з бантиком, на ньому зі зворотної сторони невміло карлючками було виведено: «Милому дідусеві». Євсеєву подобався старий, усе викликало повагу до нього, він і справді був милий дідусь, і онучатам, напевно, було затишно на його теплих сухих колінах.
    Тихі умовляння професора змушували вщухати Трупикова, але ненадовго. Після допиту він знову приймався за своє, докладно переказував бесіди зі слідчим, смакував деталі, і по них ніяк не можна було зрозуміти: чи це обурений і гордий своєю безвинністю чоловік, чи людина-шахрай, що смакує власну нахабність?
    Одного разу у камеру принесли газети. Газети хтось прочитав, окремі стовпці були підкреслені кольоровими олівцями, і в цьому Євсеєв угледів розумну навмисність. До вечора інженер сидів над газетами, а ввечері зажадав, щоб його відвели до слідчого. Євсеєв проглянув газети, червоним олівцем у них були відмічені звіти про процес шкідників, що почався, а синім — показання, у яких часто згадувалося ім'я Трупикова. З тих пір Трупиков не передавав своїх бесід зі слідчим, і надругий же день Євсеєв уперше побачив його вимитим і чисто виголеним.
    Після того як Трупиков зізнався, Євсеєв став помічати, що відносини між професором і інженером погіршились. Вони стали сперечатися, іноді дуже гаряче. З того, про що вони сперечалися, Євсеєв багато чого не розумів. Професор довго говорив про цивілізацію, про Європу й Азію, про те, що Азія наступає, а обовўязок науки врятувати Європу... Тихим ласкавим голосом він доводив інженера до сказу, і той один раз, розсердившись, підбіг до професора і тикнув пальцем у фотографію дівчинки з бантиком.
— А вона — Європа чи Азія? А якщо на ній ваш науковий засіб, яким — не відмовляйтеся, я не слідчий, — яким ви користалися, якщо на ній цей засіб випробувати?
Професор підстрибнув на ліжку, злякано глянув на Євсеєва і, відсапуючись, заявив, що Трупиков — не птах і не людина, а просто — плазун!
— А ви — птах, птах, звичайно! — ще більше розлютився Трупиков. — Тільки, не думайте, не орел. Ви-ворон і споживаєте падло...
А на другий день, коли професора повели на черговий допит, Трупиков розповів про нього Євсеєву. Куніцин до арешту завідував бактеріологічною станцією. Станція виготовляла сироватки для щеплення проти епідемій. Професор умудрився заміняти антизаразні сироватки заразними, пускаючи у кров людей бацили тифу, віспи і скарлатини. Сенс розповіді професора став зрозумілим, і Євсеєв зненавидів Європу, а разом з нею іконописного старого, противного у своїй голубиній лагідності. З того часу до останнього дня Євсеєв не чув міркування про політику: професор розмовляв тільки з голубами, а улюбленою темою Трупикова зробився закон про покарання і людська підлість, що, на думку інженера, була безмежною.
    Ранком іншого дня після суду, одержавши документи і речі, Євсеєв у радісному збудженні ходив  міськими вулицями, насолоджуючись відсутністю строгих конвоїрів за собою. Усі, хто зустрічався йому в той день, одержували від нього посмішки, а касирці міської станції дісталося їх кілька, так що вона запитально подивилася і ледве не спитала, що вона зробила цій літній усміхненій людині?
На вузлову станцію поїзд прийшов увечері, інший, у котрий треба було пересісти, спізнився, — приходилося чекати наступного ранку. У цей час відправлявся товарний, і Євсеєв вирішив їхати. У гальмовій будці, крім Євсєєва, їхала ще одна людина. Він увесь час пританцьовував і притупував. Людина була одягнена в стару ватяну тілогрійку, і їй було холодно. Потяг ішов балкою, потім вибіг у степ. Лінії обрію незвичайно віддалилися. Гірлянди рудничних вогнів закрутилися назустріч. Сніжний простір заблищав, немов з неба упали далекі зірки і, розбившись у снігах, заграли веселими земними вогнями.
    Людина, що їхала з Євсеєвим, захотіла закурити, спитала, чи немає цигарки, і, довідавшись, що ні, вийняла кисет і довго згортала самокрутку застиглими неслухняними пальцями. По голосу Євсеєв упізнав у супутнику однорудничника з важким значущим прізвищем Груда, що працював на «Ірині» стовбурним.
— Так це ви, Євсеєв! — вигукнув він, коли сірник освітив їх обох. — А-а! — простягнув він і замовчав. І від цього «а-а» Євсеєв відчув, як серце його раптом оніміло. Потім оніміння пройшло, але і радісне збудження, під владою якого із самого ранку знаходився Євсеєв, пройшло теж.
Показалися вогні «Ірини», копер з червоною зіркою. Євсеєв став думати про будинок, про шахту. Цього моменту він чекав давно з приготованою радістю, але тепер ця радість не приходила: їй заважало прийти почуття, що залишилося після вигуку Груди. І вже вдома, коли рука лежала на клямці дверей, коротка, як блискавка, думка освітила темне сум'яття Євсєєва.
— Але ж суд помилився... — подумав він, холонучи, і відразу відчув вагу у всім тілі, начебто навалили на нього важку поклажу, і цю поклажу, величезну і нікому не потрібну, він привіз із собою.
Змолоду Євсеєву запам'ятався такий випадок. Був він тоді коногоном, веселим і спритним, і був у нього кінь Мармуровий. Сильний і розумний кінь працював з Євсеєвим років зо три, поки один раз партія вагонів, забурившись, не порвала коню ногу. При цьому він осліп. Коня видали на-гора. Штейгер наказав відвести коня в луг, до Вовчої балки, щоб кінь відійшов там на зеленій ріллі. А ввечері того ж дня кінь пришкандибав до шахти. Почувши гул вагонетки на естакаді, він заіржав і, спотикаючись об розкидані в рудничному дворі стійки, кинувся на знайомий звук.
Його відвели і поплутали залізними путами. А щоб не прибіг, забили кіл і прив'язали. Але кінь пришкандибав знову з висмикнутим колом, бродив по двору, гриз бур'ян між штабелями кріпильного лісу і зрідка іржав тихо і наполегливо. Нічим  не видатна ця історія завжди пригадувалась Євсеєву, коли він починав думати про своє життя, — а думати про нього він став багато і часто.
    Великі парові казани гуділи рівномірно і глухо. Тривожно гарчали топки, закривавлені язики полум'я лизали їхні залізні утроби і, прориваючись крізь отвори заслінок, кидали рожеві відблиски на купу вугілля, де, замислившись, сидів Євсеєв. Останнім часом він усе частіше сидів так, упершись підборіддям у долоні обох рук і поклавши лікті на коліна. Товариші з подивом поглядали на нього, але не намагалися ні запитувати, ні жартувати, здогадуючись, що людина вирішує якусь складну проблему свого життя.
Іноді до Євсеєва заходив син, учень рудуча. Учора, привітавшись з батьком за руку, як дорослий, він попросив передати матері, щоб вона принесла обід на роботу.
— Ти скажи, батько: я залишився на другу зміну. Терміновий ремонт... нас, слюсарів, не вистачає.
Потім, розгорнувши великий аркуш стінної газети, показав її кочегарам.
— От подивися, батьку, наше звернення. — І, пишаючись собою, учень прочитав звернення групи комсомольців, що закликають відмовитися цього року від відпусток і ліквідувати прорив. Євсеєв дивився на сина, струшував плечима, немов хотів скинути щось важке, що давило на них, і йшов на улюблене місце — купу вугілля проти своїх топок. У закопчене віконце, пробите в стінці, під самим дахом кочегарні виднівся шматочок неба з верхівкою копра. Над високим копром «Ірини» вдень і вночі горіла червона зірка. Її запалили торік, але з деяких пір — з яких, це добре знав Євсеєв, —шахта втратила право на знак бойової відмінності. А почалося це з того самого випадку, з якого починалася і справа Євсеєва.
За судом справа виходила так. Три місяці назад, у перших числах листопада, у ранковій зміні на шахті «Ірина» відбулася аварія. Машиніст, викачуючи вантаж із підземної глибини, раптом утратив владу над машиною. Барабан, не підкорившись гальмам, під вагою вантажу завертівся у зворотній бік, кліть, що йде вниз з порожніми вагонетками, з величезною швидкістю пронеслася нагору і, розігнавшись, зірвала шківи з коперної рами. Вал машини лопнув, і шахта зупинилася на багато тижнів. Слідство зўясувало, що причиною аварії була помилка кочегара Євсеєва, який перекрив під час роботи парову трубу до піднімальної машини. Помилці знайшлося багато пом'якшуючих обставин. Вентиль до піднімальної машини знаходився вгорі, під самим дахом, у тісному сусідстві з багатьма іншими вентилями, площадки під ними не було — кочегари  піднімалися по сходам і, розгойдуючись на верхній сходинці, витягалися у висячому положенні; лампа над вентилями була слабенька, шістнадцатисвічкова.
    Одного тільки не з'ясувало слідство: у той день Євсеєв на роботу прийшов напідпитку.
— Якби я довідалася, що в тім не помилка твоя, а провина, перша відмовилася б від тебе.
    Кинута мимохіть і між іншим фраза пригадувалася, коли Євсеєв думав про дружину. Тоді, після повернення з допра, вона зустріла його, як зустрічають чоловіків усі дружини після довгої відсутності, та ще такої, у якій був Євсеєв. Вона обійняла його, розплакалася, потім поскаржилася на життя, на черги і на те, що немає мануфактури і шкіряного товару, і на закінчення лаяла місцеву владу. І в той же вечір, уклавши чоловіка, вона зібралася і пішла, сказавши, що буде на вугільному складі. Як у молодості, у Євсеєва ворухнулося ревниве почуття, і після даремних спроб заснути він пішов на склад, подивитися, що там робить дружина. Стоячи за конусом вугілля, Євсеєв бачив, як баби, що утомилися ще від денної суєти, квапливо вантажили важкі ноші з  вугіллям і швидко тягали їх у величезні пульманівські вагони. Виявилося, стара Євсеїха записалася в ударну жіночу, як вони називали, «бригаду по боротьбі за червону зірку».
    Щось заважало Євсеєву після тієї ночі дивитися в жінчині  очі, та й не тільки в жінчини. З ким би він не говорив, він відводив очі убік, чи опускав їх до землі, чи дивився поверх голови, добре, був  високий ростом.
Приходив до кочегара монтер Васильєв. Недавно виключений з партії, він обрав втаємниченим у  свої скарги і нарікань покірно мовчазного Євсеєва.
— Працювати тепер не можна, старий, того і дивися, під суд...говорив він, і в його слова відчувалася потреба співчуття.
    За  власними словами, Васильєв був майстром на всі руки, виняткова для «Ірини» людина, але його не цінували, і тому роботу вважали поганою. Але Євсеєв знав, що Васильєв — ледар і пустобрех, що з його провини загинули дві машини і не прогнали його тільки тому, що не підібрали придатної людини. Себе Васильєв вважав постраждалим і несправедливо скривдженим, у голосі його відчувалися змовницькі нотки, а Євсеєву було противно. Він слухав, не піднімаючи очей, йому ввижалося, що якщо гляне, то знову побачить важкі неспокійні очі Трупикова.
Якось у кочегарню зайшов Кубрак, старий, поїдений роками і вугіллям чоловік, скриплячий, як сухе дерево.
— Олексу мені, Євсеєва, — крикнув він, заглушивши на мить хрипким своїм басом шум казанів.
 — Я тут, дядько, — відгукнувся Євсеєв, за звичкою називаючи Кубрака дядьком, хоч у самого давно сріблилися вуса і стан горбився старістю. Відкашлявшись — кашляв він довго, як і всякий старий шахтар, — Кубрак розповів, що Шахмудинов та він, Кубрак, збирають старих забійників на виручку шахті.
— Чоловік двадцять нас збереться з тими, що на пенсії. Усю шахту притягнемо. Старий, він хоч і сліпий, а  бачить далеко.
Сидячи на зборах нової наскрізної бригади  стариків, Євсеєв, немов вгадуючи дивився на товаришів. Тут був Кубрак—герой праці, одноокий Шахмудинов, який уже п'ять років жив на пенсії, і багато інших. І Євсеєв зі своїми п'ятдесятьма двома роками був серед них наймолодший.
Шахмудинов витріщав своє самотнє око і, стукаючи кулаком по стільці, кричав на доповідача, начебто той був в усьому винний.
— Як снимать? Зірку зимать? Його зимать не можна. А ми, стара кістка, пачему?..
    Він, мабуть, хотів сказати «навіщо», але старі не сміялися зі смішних словесних зворотів Шахмудинова. Було не до сміху. Обговорювалося рішення райради ударників про зняття червоної зірки з копра «Ірини». Усі голосували за те, щоб дали місяць відстрочки. Євсеєв слухав, дивився на шахтарів, і йому здавалося, що ці старі, і не тільки вони, а і дружини, і сини, і всі, з ким приходилося зіштовхуватися йому останнім часом, усі ці люди пішли від нього кудись далеко, і він залишився один десь позаду з Васильєвим, Трупиковим і Куніциним і ніяк не може відірватися від них.
— А ти, Олексо... голосуй! — штовхнув його під бік Кубрак.
— Я голосую... я тільки.. і, піднявши руку, Євсеєв посміхнувся ніяково і невесело, і в пам'яті знову виплив Мармуровий, що шкутильгає з залізною лозиною на ногах.
    Зірку згасили. Похмуре торжество, зняття її з копра, призначили на неділю: у цей день шахта ставала на ремонт. «Ірина» заносилася на чорну дошку.
    Ніч напередодні Євсеєв провів тривожно. Сон переривався і не приносив заспокоєння. Устав рано, вийняв із шафи побурілий лист паперу і сів писати. Прийшов світанок, за ним холодний зимовий ранок, прогуділи гудки, а Євсеєв усе писав. Дружина подивилася  через плече, як повільно букву за буквою видавлюють незвичні до пера зашкарублі пальці, і відійшла, не зрозумівши: вона не вміла читати. У віконце постукав Кубрак.
— Ти вдома, Олексо? Пора, підемо?
    Кубрак увесь час забігав уперед, не міг ніяк потрапити в широкий крок Євсеєва і грузнув у снігу, напівголосно проклинаючи погоду. Кубрак лаявся дарма. Погода була звичайна, навіть гарна. Морозило. Сонце піднімалося на небо яскраве і потужне, гладкий сніг горів на сонце і палив око, як метал.
— Що ви зробили з червоною зіркою? — почув Євсеєв, коли ввійшов у напівтемний надшахтний будинок. — Півроку вона висвітлює нашу чорну дошку.
    З кута, де колихався плакат, зірвалася лайка, коротка і хльостка, як удар батога. Там у кутку збилися жінки — робітниці і дружини робітників. Вони зухвало і з глузуванням дивилися на своїх чоловіків. Не вони винні в ганьбі. Хіба вони не усе зробили, що могли? Чи не вони  організували бригаду для боротьби за червону зірку? Чи не вони  створили громадський заслін, дні і ночі проводили в казармах, агітували літунів, затримували дезертирів? А хто шефствував над відбійними молотками, хто вантажив ночами вугілля, хто працював біля майстерень?
    Мовчки стояли шахтарі. Що вони могли відповісти на ці звинувачення?
Так, шахта працювала, як годинник, доки не трапилася ця справа, коли кліть зірвала шківи і лопнув машинний вал. Потім згорів компресор. Відбійні молотки валялися місяць. Монтер Васильєв винний кругом, але не безвинні і робітники. Куди дивився механічний цех? А недавно забурилися дві лави. В одній із них і донині похована врубова: її ще не відрили. Хто винний? Технік. А де ж були робітники цих лав? Так, провини не змиєш, чорною плямою горить вона на усіх... Виправдовуваннями справі не допоможеш. Похмурі, як похорон, збори загорялися гнівом і робилися бурхливими. Мало того, що усі потрапляли на чорну дошку, самим же їм призначено і розписатися в ній: своїми руками зняти зірку. На вагон, немов на трибуну, піднявся Кубрак. Тихіше ви, баби, Кубрак буде говорити. Він вносить пропозицію починати вибори... Які вибори? Вірно, зварўював старий.
    Ні, він не зварўював. Клепки йому гарні бондар робив. А зірку знімати послати тих, хто більше усіх у причині. Нехай запам'ятаються руки, що поклали усім чорну оцінку.
    Євсеєв слухав, як одного за іншим викликали в цю надзвичайну делегацію ганьби. По одному їх зіштовхували до залізної драбинки копра: там були голова шахткому, технік Громов, монтер Васильєв. Обсипані глузуваннями і лайками, вони юрмилися як вівці, і ніхто не зважувався першим зійти на драбинку. Євсеєв стояв, щільно притиснутий до дерев'яної обшивки будинку, і старе знайоме почуття — начебто щось навалювало важку поклажу— налинуло на нього. Тоді, не дочекавшись свого імені, він розсунув  передніх, протиснувся до драбинки і, не дивлячись ні на кого, став підніматися наверх.
    На вершині копра було тихо і страшно. Ледь-ледь паморочилася голова. У прозорому повітрі літали самотні сніжинки, за рудником — було видно — вітер гнав поземку, через бугор на рудник навалювалася сіра грудаста хмара. Євсеєв відокремив залізні планки, що прикріплювали зірку, підняв її й обережно підійшов до краю. Глянув вниз і відчув раптом, що сніжинки тануть у нього на щоках. Знизу, із шахтного двору,  на нього дивилися сотні очей, і йому здавалося, що сотні довгих гострих голок впивалися в його серце, і раптом з незвичайною ясністю Євсеєв зрозумів, що більше він ніколи не посміє зустрітися з жодним з цих поглядів і що   ніколи йому не звільнитися від страшної ваги, що гнітить його до землі. І,зрозумівши це, Євсеєв похитнувся, опустився, ліг на землю і заплакав тужливо і довго, як плачуть люди перед смертю чи перед чимось ще більш неминучим і гірким. Так лежав він довго, унизу почали турбуватися, синок Євсеєва бігцем підняв наверх. Він дивився на батька, на сині зморшки  на побурілому від холоду обличчі, на зрушений набік капелюх, на мутну сльозинку, що  перлиною застигла на кінчику довгого срібного вуса, дивився  і ніяк не міг знайти путнього слова для батька.
— Кинь тріпатися, батько! — сказав він нарешті вживану між учнями рудничного училища фразу,—кинь тріпатися, працювати треба... І, піднявши Євсеєва, став допомагати йому спускати до низу велику відповідальну ношу, опускати так, щоб не розбити і не робити нової, як він думав.
    Слідчий був холодною, розважливою людиною і ніколи не втрачав рівноваги. Таким, принаймні, знали його Трупиков і всі ті, хто зустрічалися з ним. Але зараз здивувалися б вони, якби бачили слідчого. Він ходив по своєму кабінеті, підходив до столу, знову і знову перечитував лист у грубому блакитному конверті.
    «Сорок років, —читав слідчий, — ходив я прямо, не звертаючи, і прямо дивилися очі мої. Міг би я жити ще довго, так як живу зараз, не розкриваючись, але і ворон живе довго, а я не хочу жити вороном. А якщо людина робиться вороном, так краще вмерти...»
    Далі в листі розповідалося те, що упустив слідчий у своєму висновку в справі Євсеєва. Слідчого робота зробила холодним, розважливим, людиною, яка  не втрачає рівноваги, але насправді був він звичайною людиною, зі звичайними людськими вадами. Він навіть випивав зрідка і пописував дитячі оповідання. І зараз він ніяк не міг вирішити, що робити йому з листом. Перечитавши, він клав лист на стіл і брав газету й у ній знову перечитував замітку про шахту «Ірина». У ній говорилося, що шахта знімається з чорної дошки...
— Дивак старий! — подумав слідчий і, розірвавши лист на маленькі клаптики, викинув його у вікно. Проти вікна кабінету було інше вікно, і в ньому слідчий побачив чорну фігуру Куніцина, розпластану і застиглу.
— І справді ворон! — сказав він і згадав, що увесь світ переповнений до краю смертельною боротьбою з вороняччям, і ця думка заспокоїла його і зробила знову холодним і врівноваженим.
    Стінний годинник пробив першу годину ночі. Слідчий підійшов до календаря і зірвав листочок. На наступному стояло перше число.
Ішов другий квартал третього року п'ятирічки.
            1931 р.