Такі настрої викликали підозру у відповідних державних органів. Також муляла око  ревнителів класової чистоти  активна діяльність Миколи Федоровича на ниві народної просвіти. Вперше поета було арештовано за підозрами, які не  підтвердились, у 1929 році, у справі так званої Спілки Визволення України. У 1933 році Миколу Федоровича арештували вдруге. Та й цього разу його незабаром звільнили .
Арешт 14 жовтня 1937 року cтав останнім і  смертельним для письменника. Його було звинувачено у багатьох злочинах, зокрема, і в тому, що « В 1936 г. Чернявский высказывал  свое недовольство по отношению к Соввласти, заявляя о том, что теперь писать свободно нельзя, а молодые советские писатели пишут только хвалебные сочинения о Соввласти, но о самой действительности никто не осмеливается написать». У слідчій справі М.Ф.Чернявського  є ряд і інших звинувачень, зокрема і таке: « Как ближайший друг участника СВУ профессора Ефремова Чернявский продолжительное время поддерживал письменную и личную связь с лигой писателей за границей, особенно с галицийскими писателями, среди которых Чернявский пользуется большим авторитетом».
До персональної справи М.Чернявського додані протоколи допитів знайомих письменника, колег з педагогічної роботи, вихованців. Заплічних справ майстри спрямували і питання , і відповіді на них у потрібний для   облудного слідства бік: з цих препарованих документів   відомий український письменник, похилого віку людина, постає як політичний злочинець, активний учасник націоналістично-фашистської організації, заклятий ворог народу. Цього хотіла влада.
Слід додати, що на останньому допиті письменник не визнав жодних звинувачень. Та для фальшивого слідства це не мало значення. 27 листопада 1937 року трійка НКВС по Миколаївській області прийняла ухвалу: «Чернявского Николая Федоровича расстрелять». Здійснено кривавий вирок було в Херсоні 19 січня 1938 року.
Микола Федорович Чернявський був реабілітований у 1956 році. Відродження його імені почалося з 1964 року, коли донецький літературознавець В.В.Костенко надрукував у видавництві «Донбас» літературно- критичний нарис про життєвий і творчий шлях М.Ф.Чернявського «На шляхах велелюдних». 1966 року в Києві було видано двотомне зібрання творів письменника. А в 1987 році на батьківщині поета-земляка в загальноосвітній школі села Святогорівка Добропільського району  відкрито кімнату-музей письменника. Кімнату-музей у 90-х роках було обладнано і  на території Артемівського краєзнавчого музею, в якому представлено “бахмутський” період творчості письменника.
У школах Донбасу, на уроках літератури рідного краю, у вузах Донеччини, сьогодні активно вивчаються твори письменника-земляка. Його слово знову знаходить шлях до рідного народу.

ТВОРИ М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКОГО

З ЦИКЛУ “ДОНЕЦЬКІ СОНЕТИ”

            Князь Ігор
Дрімав Дінець в легкім тумані,
А я блукав над ним вночі
В недовідомому жаданні,
Немов чудес яких ждучи.
І бачу я: струї срібляні
Тремтять, до берега йдучи,
І хтось незнаний на світанні
Ворушить росяні кущі...
То Ігор-князь тіка з полону.
Слідом Овлур за ним. Збива
Убрання росяне з розгону...
І ось бувальщина жива
Мені ввижається і з Дону
Мов вухо тупіт зачува.

ДОНЕЦЬ
Я течу з країни,
Де шумлять бори,
Монастир старинний
Хмуриться з гори…
В давні займанщини
Де доннців двори,
Дону з України —
Я несу дари:
Сльози родникові
І янтар сосни,
Співи празникові
З мріями весни
Й темної діброви
Злототкані сни.
 

В ДОНЕЦЬКОМУ КРАЇ
І степ, і гори обгорілі
Дощем обмило громовим.
Та знов такі ж вони немилі,
Нічим не скрасились новим.
Ревуть гудки. Дими стовпами
Повзуть за вітром по степу.
А там, під степом, у склепу,
 Шахтар зомлілими руками
Б'є камінь, вугіль добува,
У землю вік свій зарива...
Поглибше рий! За гріш добутий
Ти завтра вип'єш дурману
І підеш голий, необутий,
Шпурнувши лайку не одну,
Додому з шахти. За тобою
Не пожалкує тут ніхто.
Нові накинуться юрбою
Голодні люди в це гніздо,
В цю вільну каторгу без гратів,
Гіркого хліба добувати.
Та може вернешся ще й сам,
Немов старий моряк до вахти,
Віднісши свій привіт лісам
І надивившися на плахти
Злотистих нив, — ти знов до
шахти.
А поки що — довби й довби,
Роботу каторжну роби!..
Гудуть гудки. Мов гусінь чорна,
Йдуть важко хури на вокзал.
А там, неначе генерал,
Солдат вишколює — моторно
Ганя пагони паротяг.
Сопе і свище з нетерплячки,
І кида разом: — Хай їм враг! —
І воду п'є із водокачки.
А сонце палить все. Пашить
Огнем земля й руде каміння,
І вдалині, мов драговиння,
В повітрі срібло мерехтить.
1895

НА МОГИЛІ П.О.КУЛІША

Він спить...І сон його могили
Клени і липи стережуть,
Що за життя не раз манили
Його в їх захист завернуть.

Він спить...І сни душі святої—
Небесно-тихі і ясні,
Як сяйво зірки золотої,
Гаряче серце, сміла воля.
Його над людьми підняли,
І ті йому—всіх славних доля—
Вінець терновий заплели...

Але мовчіть!.. Ні в однім слові
Струна журби хай не гучить.
Не місце нашій тут розмові :
Вкраїни мученик тут спить!..
1899.

*   *   *
З берегів Дінця кряжистих
 І до млистого Замгаю,
 Од лугів Єсмані чистих
І до моря походжаю,
Гляну скрізь: усюди тихо…
Скрізь байдужою ходою
Слід за горем ходить лихо,
 Безголов'я за бідою.
 І ні вітру, ані гуку...
Наче смерть поклала руку
На простори помертвілі.

Та невже ж у цій пустині
Так струмні життя й не били,
Блискавиці ясно-сині
В небесах не миготіли?
І невже усі народи,
Що цим краєм проходжали.

Так без сліду й пропадали,
Мов мутні весняні води?
А гукну, — невже луною
Слова відгуку не кине
 Ні земля, що піді мною,
Ані небо ясно-синє?..

Ні, ударю в струни чулі
1 минуле спогадаю,
Бо всього ще не забули
Ці степи, — я певно знаю.
Ще не стерся в цій пустині
Слід подій давно минулих,
Ще в степах витають тіні
Наших прадідів поснулих,
І сумують на могилах,
Непривітані, журливі.
Тихше!.. Ось летять їх співи,
На дзвінких тріпочуть крилах...
1903

ДОНЕЦЬ

Я течу з країни,
Де шумлять бори,
Монастир старинний
Хмуриться з гори…
В давні займанщини
Де доннців двори,
Дону з України —
Я несу дари:
Сльози родникові
І янтар сосни,
Співи празникові
З мріями весни
 Й темної діброви
Злототкані сни.
1896

(Джерело: В.Оліфіренко. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства.—Донецьк, 1993)
 

КРИМ
Цикл віршів
(1927—1928)

   I.
Я морем, довго плив.
 потім важко спав,
Мов п'яний скит,  в  задушливому трюмі.
 Коли проснувсь, —передо мною став
 У ніжній ранішній задумі
Далекий Крим.
 І я, мов іудей,
Що землю вздрів свою обітовану,
Гукнув йому з далеких хвиль осанну
 І відірвать не міг од синіх гір очей.

II.
Не знаю: я пливу, чи плинуть гори,
 Затоки, скелі і ліса,
І знов, 1 знов підземних сил потвори,
1 знов осяяна краса.
Ось Фіолент і манастир нагірний...
 Ось Айя, Форос...
З-поза хмар Ай-Петрі виступа, немов у млі вечірній,
Немов під попелом пригаслий жар.
А море, море це—ясне, зелене!..
Дельфінів грища!..
У грудях Дихання стислося і в мене—
Я чую—сльози на очах.

ІІІ.

ЯЛТА.
Вона була уся в димах,
У мутно-синьому тумані,
А коло моря на домах
Блищали сонця бліки п'яні.
Красою п'яні.
1 сп'янів
Неначе й я.. Краси такої,
Тих з кости різаних домів,
Тії ажурности легкої
 У димно-синьому завої
Не бачив ще.
І я стояв
На шумній пристані й дивився,
Аж поки вщерть красою впився
Всього у душу не забрав.

АЮ-ДАГ
Припав до моря Аю-даг
І п'є, і п'є без краю воду.
Не пий, ведмедю, хай їй враг,
Вона солона аж до споду!
А він все п'є, не піде пріч,
Нема кінця і краю згазі.
І день минув, і з моря ніч
Зайшла й сіда на Аю-дазі.
І починає ворожить,
 І почина снувати чари.
А хвиля в березі шумить
Далеким відгуком фанфари,
І сонно слухають той шум
 І кипарис, і  кедр Ливана
І повно сна і сонних дум
У млистім парку Карасана.
V.
СУУК-СУ.
Дорожній, тут ось суук-су.
Підходь і пий холодну воду
І з нею гір далеких вроду
І моря синього красу.
Якщо стомився, - відпочинь,
І буде камінь цей за крісло,
А скеля, що над ним нависла,
 Подасть тобі холодну тінь.
Так пий же сміло суук-су,
 Вмочи персти в холодну воду
Й тому, хто дав цю дивну вроду,
 Склади подячливу ясу.

V.
КЕДР ЛІВАНСЬКИЙ.

Мов той орел, що зносить-крила,
Щоб разом в небо підлетіть,—
Увесь напруження і сила,—
Ливанський кедр вгорі стоїть.
Ось-ось, здається, до блакиті
Зів'ється срібний дідуган...
 Але миліш всього на світі
Для його тихий Карасан.

VIII.
Дзвонять до обідні
Попикуси бідні.
Якось чудно чути у Криму той дзвін.
Тут живуть татари,
Тут рядом отари,
Комуністів цілий тут синедріон...
Ну, а попик дзвонить,
Щоб таки взаконить
Власне існування й бідний свій амвон.

ІХ.
Спустився місяць золотий
 Над почорнілим Аю-дагом
І стеле килим світляний
 По морю зір архіпелагом.
Далеко пісню хтось співа
 На мутно-сірій скелі Плака,
І хвиля ритми відбива
Тій пісні в лад—повільно й м'яко,
Ах, ноче, ноче чарівна,
Спинись і стій отак без краю,
Як мрія вічності ясна,
Як казка згубленого раю!

XVII

ОСТАННІ ЦАРІ
В цьому двірці він умирав,
Похмурий півночі владика,
 І піп кронштадтський напучав
 Його  шлях, що ним одвіку ,
Назад ніхто ще не вертав.
Осіння непогідь була.
Були у хмарах сині гори.
 І не могло свого  тепла
Землі надати сонце хворе,
 І крила доли сива мла.
1 він за руку сина взяв.
 «Життя царів, то, сину,—мука»—
Йому він тихо проказав.
 "А царством правити—наука ”
Для їх єдина й їх устав.
Тернистий буде в тебе шлях.
І я даю тобі, мій сину,
 В моїх останніх цих словах
На шлях той заповідь єдину:
Царем у власних будь очах.
Росію любую мою,
З заліза й сталі царство скуте,
Тобі я, сину, віддаю.
Тріпати бурі будуть люті
 Порфіру прадідню твою...
Але, державний самітник,
Нерушно стій коло демена
І, мов досвідчений стерник,
 Не слухай закликів сирени...
 1 не вважай на дурнів крик...
Цурайся, й мудрих похвали.
 Від тих похвал... держав пада”...
Сказав і ті слова були
Його останняя порада.
Від батька сина одвели.
І цар умер. 1 цар постав.
І батько й син—такі несхожі.
Один віддав, а другий взяв
І чув що здійснити не зможе
 Ні обов'язків тих, ні прав.
Лівадія.
XX.
ХАОС КУЧУК-ЛАМБАТСЬКИЙ.

Гора стояла... І зайшли
 В основу їй підземні води,
І наробили всюди шкоди,
 І всі слабі місця знайшли...
 І вниз гора та полетіла...
Сухим потоком полилось
Важке каміння і хаос
Несвітська сила утворила,
Ті духи гір, чи то чорти.
І зараз тут каміння кучі,
 1 зараз тут кущі колючі,—
 Їх не проїхать, не пройти.
Чи не твою ото, Росіє,
Означив долю цей хаос?
Стояв недавно ще колос,
 Жахливо-темрява озія,
І непомітно підійшли
Основу їй підземні води,
І наробили всюди ходів
 І всі слабі місця знайшли.
 1 час прийшов, пора приспіла-
Упав колос!.. 1 полилось
Униз каміння і хаос
Страшне падіння утворило,
 Що в нім не їхати, не йти,
 Створили люди—не чорти.
ХХІІІ. ПУШКІН.
З країни смаглих молдован
Прибився він до Карасана,
Творець Людмили і Руслана,
Співець в майбутньому Циган.
Нащадок негрів кучерявий,
 На голові своїй русявій
Проміння слави вже він ніс,
 І на далекому засланні
В борні і творчому змаганні
 Од сили в силу духом ріс.
Які були для його милі
Морські простори і краса,
Що нею кримські небеса
 Юнацьку душу напоїли!
Яку він силу відчував
У хвилях бурно-перлових
1 як на далях бірюзових,
Орлиним зором спочивав!
Але душа його кипуча
 Незмінно рвалась до Неви.
 Туди потреба неминуча
Всевладне кликала і ви—
1 Аю-даг, і скеля Плака,
1 Одоляри, й Бабуган,
Гурзуфа тінявий платан,
1 грот гучний, і аніяка,
Ніяка сила—не могли
Його у себе затримати:
Співцем його родила мати,
Огні в крові його жили.
1 мов орел, він звідси знявся,
Піднісся високо, до хмар,
І там від тих прийняв удар,
До кого так безумно рвався,
Удар у серце і—на смерть!
1 вмер там геній кучерявий
 І за життя не впився вщерть
 Ні муки творчости, ні слави.
І ось минула сотня літ,
Коли він з морем попрощався,
А спогад тут живий зостався,
 Живий його тут кожен слід.
 В пливучій пам'яті народній
Століття довгі то—сьогодні,
Тому незмінно сяє в ній
1 образ генія ясний.
 Карасан.

XXV

ПАРТЕНІТ.
Попід скелею, одна на одній,
Саклі ліпляться все вгору й вгору.
І на скелі тій рудій, безводній,
 Б'є вода холодна з водозбору.
Під повіткою татарин сивий
Тютюновий лист перебирає,
А татарка молоденька сливи
З кошика, жартуючи, виймає.
«До Гурзуфа як пройти?»—питаю.
Кіз мовчить, прикинулась глухою,
А старий: «Униз, униз до краю...
На місток, а там уже тропою».
Сірий пляж внизу під Аю-дагом...
 Пароплав в віддаленні морському...
 Йди собі згори униз повагом,
 Бережись на камені слизькому.

(Джерело:Чернявський М.Ф.Твори в Х т.—Харків:Рух, 1931)